ВІРИТИ В ДИВА

Секретарка Ніла весь ранок здивовано поглядала на серйозного й зосередженого шефа. Микола Петрович спершу ретельно перевірив документацію, а згодом підійшов до вікна і довго дивився надвір. Що його там аж так зацікавило? Ліпше звернув би свою увагу на Нілину коротеньку сукню, на її стильну стрижку… Для цього чоловіка ж старалася! Та всі зусилля марні. Бо пан Микола немов кам’яний мур – не піддається на жоден її штурм…

Микола дивився на засніжену вулицю. Дерева, мов у казці, чарували зір густим інеєм, що сяяв безліччю кольорів, оповитий вранішнім зимовим сонцем. Чоловік усміхнувся, вихопивши поглядом із натовпу перехожих постать маленького хлопчика. Той захоплено спостерігав за прудкою білочкою, яка блискавично вхопила запропонований горіх й майнула поміж деревами затишного скверу. Стільки неприхованої та щирої радості було в усмішці хлопчика! В душі чоловіка розлилось приємне тепло. Таким і він був колись…

Дитинство в Миколи було важким. Мешкали з батьками в маленькому будинку барачного типу, поряд із завше невдоволеними сусідами. Та буркотливі бабці у дворі – то пів біди. Значно гіршим було те, що тато і мама любили добряче хильнути. Гучні застілля в їхній оселі були ледь не щодня. А коли закінчувалися гроші, то брали горілку в борг у місцевих самогонників. Згодом так угрузли в боргах (особливо за комунальні послуги), що довелося продати помешкання і переїхати в однокімнатне житло в гуртожитку машинобудівного заводу, де працював батько. Миколка сподівався, що бодай тут не буде тієї остогидлої смердючої горілки. Але розгульне життя тривало й далі… Аж доки одного дня не потрапила на стіл пляшка денатурату. Хто її приніс – невідомо. Мабуть, хтось із численних друзів-пияків… Та той чорний день став початком нового життя Миколки…

«Швидка» не встигла довезти маму до реанімації. Жінка віддала Богові душу ще в дорозі. Батька змогли врятувати…

– Бідолашна ж ти моя сиріточка! – гладила Миколу по голові бабуся Віра. – Поїдеш зі мною в село? Там дуже гарно, добре. Матимеш багато друзів.

– А тато? Він теж із нами поїде?

Бабця змовчала. А що мала казати? Зять категорично сказав:

– Забирайте Миколу до себе. Я з ним не впораюсь.

– Це ж твій син! Твоя кров, – здивовано глипнула на Петра.

– І що?.. Хай у вас буде. Я навідуватимусь за нагоди. А якщо не хочете забирати, то віддам у сиротинець і відмову напишу.

У старенької аж душа стерпла від почутого. Ніколи не буде того, щоб Миколку чужі люди виховували. Доки вона жива, не дозволить!

Отож наступного дня хлопчик уже гасав сільськими вулицями. Тут і справді було неймовірно гарно! У цьому селі Микола й уперше до школи пішов… Бабуся зі шкіри лізла, щоб забезпечити любому онукові щасливе життя…

Коли Миколка закінчив п’ятий клас, бабці не стало. Усе навколо ніби завмерло. Зупинився час. Почорнів світ… А невдовзі працівники соціальної служби відвезли хлопця в інтернат. Бо пошуки батька-пияка були безуспішними, а іншої рідні малий не мав. Отож Миколка поповнив ряди нічийних «казенних» дітей.

Чи було важко? Не те слово! Особливо тоді, коли до когось із друзів приїздили рідні, а найбільших пестунчиків долі всиновлювали. Миколка не раз уявляв, як гарно одягнений і усміхнений тато забирає його звідси в новий ошатний будинок – просторий, просякнутий ароматом родинного затишку… Та минали роки, а ніхто так і не приїхав…

Миколка жив не лише мріями. Він наполегливо та старанно навчався. Тож школу закінчив із золотою медаллю і вступив до інституту на економічний факультет.

Неповторне студентське життя закрутило у вирі першого кохання. Зустрів Микола яснооку красуню Юлечку в міській бібліотеці. Дів­чина навчалась у педагогічному виші. З першого дня знайомства між молодими людьми спалахнуло почуття. Зустрічалися майже пів року. Усе зруйнувало знайомство з її батьками.

– То ти – інтернатський? – здивовано перепитала мати Юлі, коли він коротко розповів про себе.

– Так, – хлопець кивнув головою, а в очах майнув страх.

Жінка невдоволено насупилась і зиркнула на чоловіка.

– Ходімо покуримо, – звернувся
той до Миколи.

– Я не курю.

– Нічого. Постоїш зі мною за компанію.

Вийшли на балкон. Павло Федорович запалив цигарку, затягнувся, а тоді раптом ледь не в обличчя хлопцеві видихнув:

– Думаєш, що, закрутивши голову дівчині з квартирою, спіймав жар-птицю за золотого хвоста? Парубче, ти не на простаків натрапив! Я ніколи не дозволю своїй єдиній доньці вийти заміж за голодранця! Зарубай це собі на носі!