ВІКНО НАВПРОТИ

– Привіт, з Різдвом тебе! Не застудись! – лагідно до дитини.

– Привіт. Сьогодні не холодно. Ти куди зникла? Я за тобою заглядаю весь тиждень, а тебе нема, – дівчинка в теплому халатику підперла підборіддя рукою.

– Багато працюю. Як тебе звати? – Оксана не знала, як спілкуватися з незнайомими дітьми, нехай і немаленькими.

– Вероніка, а тебе? – дівчинка накинула на голову каптур.

– Я Оксана, іди у квартиру, бо мама лаятиметься.

– Ні. Ти сама живеш?

– Так, сама, – Оксана зітхнула.

– Зачекай! – мала зникла в кімнаті. За мить повернулася зі шнурком. – Лови!

Не встигла Оксана второпати, у чому річ, як просто до неї полетів один кінець мотузки.

– Впіймала? Тепер міцно тримай! – дівчинка відпустила свій край з пакетом чогось важкого, яке повисло на рівні нижчого поверху. Оксана швиденько потягнула за шнурок, аби оте важке не гепнулось комусь у вікно. Взяла до рук і зауважила, що там більш як кілограм мандаринів.

– Дякую тобі, Вероніко. Батьки до­зволили взяти? І що я маю тобі дати натомість? – Оксана щиро здивувалась.

– Та який там дозвіл? Я сама собі начальник! Ото тільки й тебе бачу у вікні, – зітхнула.

– О Боже, ти весь цей час була сама? А де батьки? Тебе викрали? Забули про тебе? Ти маєш номери дідусів чи бабусь? Тобі допомогти? – в Оксани більше запитань, ніж відповідей.

– Усе норм! Я з ними щодня спілкуюся телефоном. Ніхто мене не викрав і не забув. Ой! А ось і татко! – мала зачинила балкон і побігла в глиб помешкання.

Оксана купила набір солодощів і вже хотіла передати його «канатною дорогою» дівчинці, та на балконі ніхто не з’являвся, ялинка стояла похмурою тінню, у вікні не світилося.

– Або винаймали квартиру, або поїхали в гості, – зітхнула Оксана й увімкнула ноутбук.

Зима плавно перебігла у весну, а тиша двору переросла в хаос – із літери Г впевнено робили літеру П. Тобто на місці нещодавніх осиротілих хатинок уже рили котлован. Постійний гуркіт важкої техніки не давав спокою двом висоткам і прилеглим будинкам.

«Якщо й купувати окреме помешкання, то тільки в селі! Тепер можна працювати дистанційно, товар замовляти поштою, а власною машиною доїхати до міста без проблем», – роздумувала Оксана й попросила знайому рієлторку «знайти щось нормальне». З батьками спілкувалася винятково з обов’язку, в особистому житті не відбувалося ніяких змін, зрештою, 30-річну Оксану це не надто й засмучувало. За роботою і курсами англійської не було часу на такі дрібниці, як бігати на побачення. До того ж її не надто й запрошували на оту каву, бо спілкування з протилежною статтю зводила до мінімуму.

Тобто потенційні кавалери самі ретирувалися, коли Оксана говорила прямим текстом, що до неї додому аж ніяк, бо вона винаймає житло в дуже вимогливої власниці. До речі, про власницю. З Ізабеллою спілкувалася винятково в ділових питаннях, надсилала їй квитанції комунальних послуг і переказувала кошти на рахунок. Ізабелла брала за оренду рівно стільки, скільки була плата за газ, світло, воду, сміття і жео. Тобто Оксана платила мінімум, а Ізабелла рада тому, що квартира в надійних руках. Так тягнулося до кінця весни, поки Ізабелла не стала на порозі власної квартири. Оксана аж перелякалася, коли хтось ключами загримів у дверях. Побачила змарнілу Ізабеллу й перелякалася ще більше.

– З вами все гаразд? Чому не попередили? Я б вас хоч на вокзалі зустріла, – Оксана занесла легку валізу жінки.

Ізабелла зайшла у квартиру, впала на диван і розплакалась. Оксана оторопіла, запарила каву, взяла останні кекси й подала жінці.

– До кави щось є? Коньяк, віскі? – Ізабелла розквацяла на щоках залишки макіяжу, від чого змилась уся маска крутої бізнеследі. Тепер на дивані плакала звичайна жінка, яку дуже образили.

– Вибачте, я не вживаю, – Оксана знітилась.

– У барі візьми! – господиня кинула поглядом на буфет із червоного дерева.

Оксана здивовано закліпала очима, бо уявлення не мала про якийсь там бар.

Ізабелла зрозуміла, підійшла до шафки й відчинила дверцята з масивним дзеркалом.

– Як залишила, так і застала, – буркнула. Налила собі склянку брунатної рідини, надпила трішки й розплакалась іще більше.

– Ізабелло Броніславівно! Чим я можу вам допомогти? – Оксана не знала, як вчинити – піти геть чи залишитись і втішати.

– Випий зі мною, – жінка налила на денце з пляшки.

– Проблеми в Німеччині?

– Ага. Гітлєр капут. Яйко, млєко, шнапс – досить, фріци, з вас. Оксанко, якби ти знала, як я тобі вдячна, що ти напоумила мене нічого поки що не продавати! Ти думаєш, що в нього було кохання до мене? Ага! Йому були потрібні мої єврики з продажу бізнесу і квартири. Навішав мені локшини, а я, стара дурепа, й повірила. Насамперед він мене відправив знаєш куди? Не повіриш! На роботу!! Я хотіла записатись на курси німецької, але Ганц, тобто гад, запевнив мене, що нам треба коштів на свій будинок. Бо з продажу його квартири не вистачить на приватний дім. Ганс і роботу мені знайшов – у сусідньому ресторані. Знаєш ким? Посудомийницею! Я, стара дуринда, й повелась на байки. Мила тарілки, заодно приносила додому невикористану їжу. Мої заощадження йшли на решту, його грошей я не бачила. Казав, що все відкладає на гарну хату. І допитувався, чи я продала тут квартиру й бізнес, у якій валюті тримаю, на якому рахунку і чи вистачить наших грошей на наш заміський будинок. Щось мене це насторожило, тому я правди не сказала. Збрехала, що гроші на рахунку в українському банку, тому, коли треба, я перекажу їх за кордон. За пів року я добре розуміла німецьку, хоч спілкувалася препогано. Єдине, що тішило, що мій німець добре знав російську. Пояснив, що колись у школі їх примушували вчити російську, та й друзі в нього росіяни, батьки яких служили свого часу в Німеччині. Хоч про це, гад, не збрехав. Я зранку ще спала, він уже йшов кудись, казав, що на роботу в якусь контору. Я приходила з ресторану на світанні – Ганс давно спав, тому ми мало бачились. Хіба що зрідка у вихідні. Минулого тижня я не застала його вдома, натомість зранку прийшов поліціянт. Він не знав англійської, а я – німецької, благо, що є в телефоні перекладач. Отоді я дізналася правду – Ганц ніякий не Ганц, а Геннадій. Росіянин, який живе тут багато років з того, що розводить жінок. Троє з них подали на нього до суду, і тепер його розшукує поліція. Бач, у що я вляпалась? Нашвидкуруч зібрала свої речі, які ще не встигла знищити за пів року біля брудних тарілок, золотих прикрас ніколи не знімала, грошей нашкребла тільки на дорогу, бо перед тим узяла зарплату, якої не знайшла на місці. Залишила сім-карту, аби той гад не вирахував мене, тому я без попередження. Їсти щось є? – Ізабеллу добряче розморило, бо останнє речення вона промовила наче крізь сон.

Оксана кинулась до найближчого супермаркету, закупила два великі пакети продуктів, яких би їй вистачило на місяць, а тепер не шкодувала ні копійки – он людина в реальній біді, про яку економію може йтися?!

Ізабелла прокинулась аж увечері, після душу й ситної вечері трохи повеселіла та погарнішала.

– Оксаночко, тільки про це нікому ні слова.

– Я й у думках цього не мала.

– Дякую. Ти врятувала мені все: вазони, квартиру, бізнес, добру репутацію. Живи тут, скільки вважатимеш за потрібне. Ти для мене рідніша за сестру. Я тобі вдячна за все. Як стосунки з батьками? – мала за звичку зненацька змінювати тему в розмові.

– Ніяк! – стенула плечима Оксана.

– Знайомо. Ти думаєш, що я сирота чи з неба впала? Мене свого часу теж родина відкинула, бо я наступного дня після одруження втекла від чоловіка за кордон. Колись розповім. Тепер не хочу про це згадувати. За кордоном почала з того, чим закінчила тепер, – мила посуд. Усі молоді роки минули в гаруванні на чужині. Заробила немалу суму, щоб тут усе вкласти в бізнес. На особисте не було часу. А тепер пізно – в сорок п’ять я вже не народжу дитини бодай для себе. Тому й повелась на гада, який запевнив, що й він не може мати дітей, тож його цураються всі жінки. Добре вміє маніпулювати! До речі, ота квартира, яку він буцімто думав продати, теж не його, він її орендує. Оце б я купила аферистові дім! А потім би мене знайшли в канаві або взагалі не знайшли. Вкотре дякую тобі, Оксанко. Живи зі мною, – Ізабелла позіх­нула й попрямувала до спальні.

Оксана глянула в електронну пошту й побачила три пропозиції продажу будинку неподалік міста. І за годину вже обговорювала подробиці з рієлтором. А наступного тижня оселилась у приватному будинку, який одразу прийняв її за свою, настільки там було затишно, добре і спокійно. Власник лиш попросив нічого не викидати з меблів, бо це робота його батька, знаного на всю околицю столяра.

– Я наразі не можу забрати цінні дерев’яні меблі, нехай вони побудуть там, – просив чоловік.

– Я тільки за. Бо своїх ще не встигла придбати.

– Ось і домовились.

Батьки Оксани не схвалили її вибору, назвавши доньку «сільпушкою».

– Купи собі ще козу, посади центнер картоплі, й на тому твої досягнення завершаться.

Оксана навіть не запросила їх у гості.

Але несподівано приїхала Ізабелла. Проте не сама, а з красивим чоловіком і юною дівчиною, на диво знайомою Оксані.

Дівчинка підбігла до Оксани й обійняла її:

– А я знала, що колись побачу тебе!

– Привіт, Вероніко. Рада тебе бачити, – Оксана зраділа давній знайомій.

– Максим, батько цієї Пеппідовгоїпанчохи. Дякую, що прихилили до себе мою дитину. На той час я був у лікарні, моя мама біля мене, а мала жила, як те зайченя під кущем, – чоловік обіймав свою донечку.

Ізабелла стояла позаду них і усміхалась.

– Уяви моє здивування, коли мені на балкон полетів шнурок… – недоговорила, бо всі троє засміялись.

– Я мусив іти до Ізабелли Броніславівни з вибаченнями, так ми й дізнались про вас, і тепер маю за обов’язок подякувати вам, – сивий чоловік зашарівся.

Гості в Оксани гарно провели час, немов усі були знайомі все життя, пообіцяли зустрічатися частіше.

Увечері Ізабелла зателефонувала й повідомила, що Максим після поранення довго був у лікарні, тепер комісований, шукає роботу, і жінка запропонувала йому місце охоронця у своїй крамниці. Із того, з якою теплотою власниця говорила про свого сусіда, мудра Оксана второпала те, про що Ізабелла не сміла й собі зізнатись. Оксана була рада за них усіх.

…Напередодні Різдва Оксані зателефонував власник будинку й попередив, що хотів би забрати меблі, але спершу треба домовитись, якого саме дня зможе приїхати.

 – У мене відпустка рівно тиждень, хотілось би за цей час встигнути, – приємний тембр голосу заворожував.

– Коли вам завгодно, – стиха відповіла Оксана. Їй не хотілось залишатися на свята без жодного стільця чи ліжка, проте договір, нехай і усний, важливіший за дерев’яні речі.

– Єдине, що вас попрошу, чи не могли б ви знайти ще одну пару чоловічих рук, бо ж меблі важкі, будь ласка, – на тому кінці важко закашляли.

– Постараюсь, – Оксана тяжко зітхнула.

У цьому селі не знає нікого, агентства, які надають вантажників, просять наперед узгодити дату й час, бо кожна година для них – гроші. Хіба що попрохати Ізабеллу, нехай попросить свого сусіда «через балкон». Але чи він зможе після поранення носити меблі? Зрештою, Оксана теж допомагатиме. Відразу зателефонувала Ізабеллі. Жінка спершу хотіла відмовити, бо ж як просити чужого чоловіка про таку послугу? Та останньої миті передумала – не для себе ж просить!

Ось і обумовлений день. Оксана помітно хвилюється і мало не плаче – надто гарні ці меблі, виготовлені не на фабриці, а в майстерні за рогом хати. Красиві, автентичні, зручні. На щастя, приїхала Ізабелла з Максимом, розрадили Оксану й потішили, що в неї є камін і килим, отже, не найгірший варіант. На вулиці загуркотіло авто й зупинилося біля хвіртки.

– Ну ось і приїхали по меб­лі, – зітхнула Оксана. Щоб не показувати смутку, взялась вкотре перекладати коробки зі своїми речами. Спершу й не зауважила радісних вигуків, сміху і міцних обіймів. Ізабелла з цікавістю виглянула у вікно й показала туди одним поглядом, від здивування не спроможна сказати й слова. Оксана підвелась, відгорнула тюлеву фіранку й задивилась, як два кремезні чоловіки обіймаються, щось говорять, знову обіймаються й регочуть.

– Це хто? – Ізабелла нічого не второпала.

– Здається, той, у кого я купила дім і кого нині чекаю, – Оксана теж не надто щось розуміла в цій катавасії, тому пішла готувати каву, на чотирьох.

За хвилину до хати зайшли розпашілі чоловіки.

– Дівчата, котра з вас чарівниця? Бо таку зустріч нереально було спланувати навіть всіма земними законами! – Максим аж сіяв. – Познайомтеся, це мій рятівник Святослав. Я грішним ділом подумав, що він тоді загинув, занадто багато часу минуло, відколи я лежав у забутті в лікарні, зв’язки обірвались, а тут така несподіванка.

– Ще не відомо, хто кого рятував, якби не ви, майоре, то ми б не вийшли з оточення, – знайомий баритон приємно лоскотав слух. – Вибачте, дівчата, за емоції. Нумо знайомитись! – подав руку Ізабеллі, як старшій за віком. Жінка назвалася, Свято­слав радісно всміхнувся. Подав руку Оксані: – Я так розумію, що ця чарівна панянка і є моїм покупцем.

– Так, я та сама Оксана, – подала руку, яку чоловік галантно поцілував.

– Святику, тобі терміново треба забирати меблі? Може, залишиш їх тут на свята? Як дівчині святкувати в голих стінах? – Максим підморгнув побратимові.

– Хіба я залишуся разом із меблями, бо в моїй квартирі теж самі стіни, – Святослав і собі підморгнув.

– А в мене ідея! Якщо ми всі знайомі, то можемо тут разом провести свята, все-таки безпечніше, ніж у місті, сирен не чути. Максиме, Вероніка буде рада нашій компанії. Святославе, запрошуйте своїх рідних і… – Ізабелла недоказала.

– Нема в мене рідних, уже нема! – гостро перервав її Святослав.

– Що? Таки знайшла собі за кордоном багатого барона? – скривив недобру гримасу Максим.

– Ага, того, що Тису переплив! – зітхнув молодий чоловік.

– Тоді тим паче мусимо триматися разом! – Максим поплес­кав по плечу Святослава.

– Якщо дозволить нова власниця цього дому, – промовив стиха.

Свята провели всі разом: Максим з донькою і мамою, Ізабел­ла, Оксана та Святослав. Таке враження, що люди все життя зналися, спілкувалися і лиш ненадовго роз’їхались.

Наступного Нового року їхня компанія збільшилась на одну особу – в Оксани і Святослава народилася донечка. Меблі ніхто нікуди й не думав перевозити. Лиш Максим з Ізабеллою запланували й собі поселились десь неподалік, щоб ніхто не заглядав у вікна їхньої щасливої родини.