Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Я сидів на лавці в міському парку й читав книжку. Навкруги буяла золота осінь: на трав’яні газони між деревами парку та його доріжки падало жовте й багряне листя, крізь різнокольоровість осінніх крон пробивалися ще теплі промені вже невисокого сонця. То тут, то там лунали дзвінкі голоси дітлахів, які гуляли в парку з мамами, бабусями й дідусями.
До лавки підійшов високий, ледь зсутулений дідусь із сивими вусами й вузенькою борідкою, у широкополому фетровому капелюсі та старомодному довгому коричневому пальті. Він ввічливо звернувся до мене:
– Шановний, чи можна сісти тут на лавочці?
– Звичайно, будь ласка, – відповів я, уважніше поглянувши на нього: глибокі вікові зморшки на високому чолі та навколо ще ясних, світло-зелених очей свідчили про його вельми поважний вік.
Дідусь, крекчучи, ніби підтверджуючи мою здогадку, повільно всівся на протилежному краю лавки:
– Вибачте, ви не проти, якщо я запалю люльку? – він витягнув з кишені пальта велику і майстерно вирізьблену дерев’яну люльку й коробку сірників. – Вітер дме від вас до мене, тож мій димок не буде вам дошкуляти.
Хоч я і не курю й не переношу тютюнового диму, та все ж зважив і на вік дідуся, і на його зауваження про вітер «від мене», тож погодився.
Мій сусід чиркнув сірником і пихнув хмаркою диму, який і справді відлетів у протилежний від мене бік.
– А я не затягуюсь димом, тому він мені й не шкодить. Просто пихкаю люлькою, і так мені краще думається. Я – інженер, винахідник з великим стажем, і от зараз саме над дечим працюю, на замовлення мого сина-військового.
Минуло кілька хвилин. Дідусь думав про щось своє, пихкаючи ароматним димком, а я мовчки читав книжку. А потім до нашої лавки наблизилася невисока симпатична жінка років тридцяти із сином років восьми. Хлопчик тримав у руках якусь конструкцію з кількох каштанів і дерев’яних деталей. Мама, побачивши, що середина нашої лавки вільна, спитала:
– А можна тут між вами примоститись?
Дідусь підвівся, весело поглядаючи на маму і хлопчика, трохи підняв край капелюха й сказав з усмішкою:
– Будь ласка, сідайте, відпочивайте.
Він висипав вбік на траву попіл, заховав люльку в кишеню і знову сів на краю лавки, поглядаючи то на маму, то на її сина. Хлопчина підійшов до мами:
– Поглянь, я виготовив такого робота зі штучним інтелектом. Кіборг! Правда, схожий?
Молода жінка неуважно глянула на конструкцію, яку хлопчик крутив у руках, і сказала:
– Подивись на свої руки. Бруднючі які! Викинь он там свого кіборга, бо ще й куртку замажеш.
Вона поправила на його русявій голові кашкета, обтрусила куртку, хусткою витерла дитячі долоні. Хлопчик відвернувся, мовчки відійшов убік, на траву. Було помітно, що він ображений. Тому поклав, не кинув, а саме поклав обережно під деревом свою поробку й, похнюпившись пішов, далі парком, підчіплюючи носками черевиків жовте листя.
Дідусь, коли хлопчик відійшов досить далеко, звернувся до жінки:
– Шановна, а можна вам дещо сказати?
Молода мама кивнула.
– От послухайте мене, я прожив на світі вісімдесят років, – почав дідусь. – І не радив би вам критикувати синочка, коли він щось створює власними руками, розумієте? Адже людину створив Бог на свою подобу, тобто теж творець. І ваш хлопчик щойно виконував саме цей Божий акт творіння, і такі його старання треба лише підтримувати, хвалити малого за це, стимулювати до подальшого творіння. А критикою та байдужістю ми придушуємо в людині, особливо в дитині, бажання й надалі щось творити.
Коли моєму синові було років п’ять, моя дружина помітила в його руці маленьку пластмасову фігурку іграшкового солдатика, яку той знайшов десь на вулиці. І почала його сварити: «Приніс у квартиру якийсь непотріб, подивись на свої руки. Негайно піди помий їх із милом і викинь зараз же ту брудну фігурку».
А я бачив, яким ображеним почувався наш хлопчик, як йому було боляче. У сина навіть сльози виступили на очах, але він мовчав, тихий і печальний. І ось що я зробив: дістав з відра солдатика, вимив його і запропонував синові разом його розфарбувати. Ви б бачили його тієї миті! Оченятка радісно заблищали, він гордовито поглядав на маму, наче хотів їй сказати: «Ось що треба робити із солдатиком, а не викидати його у смітник!». А мама поблажливо всміхнулася і пішла в кухню у своїх справах. Син, висолопивши язика, радісно допомагав мені розфарбовувати фігурку: зеленим – одяг, чорним – чоботи, ремінь на поясі й погони на плечах, червоним – картуз.
Наступного дня я приніс із заводу трохи олова, свинцю й гіпсу. Ми із сином разом виготовили гіпсову формочку, в якій я потім вилив справжніх олов’яних солдатиків, аж десять штук. Їх ми теж розфарбували. Ці фігурки були найулюбленішими і найціннішими іграшками сина. Бо були створені його руками. Ба більше, гра в солдатики стала потім справою його життя. Син закінчив військове училище, став офіцером і зараз захищає нас. А той його перший пластмасовий солдатик досі зберігся! Син постійно носить його в кишені як захисний талісман. Ось така історія
Дідусь з усмішкою дивився на нас.
Молода жінка теж усміхнулась:
– Чудова історія. Що ж, тепер, і я, мабуть, по-іншому дивитимусь на такі речі.
– А проведімо просто зараз експеримент, хочете? – жваво сказав дідусь.
– Який експеримент? – зацікавлено запитала мама хлопчика.
Замість відповісти дідусь підвівся, підійшов до дерева, під яким на траві лежав хлопчиків кіборг, узяв його в руки й повернувся до нас.
– Ви зараз покличте сюди сина, я почну з ним говорити, – сказав чоловік, сідаючи на лавку, – а ви мене іноді підтримуйте, мовляв, так, це добре, це гарно тощо. Згодні?
Жінка швидко погодилась і голосно покликала хлопчика, махаючи йому рукою:
– Андрійку, іди сюди, до нас!
Хлопчик неквапливо наближався до нашої лавки, а коли розгледів у руках дідуся свою конструкцію, додав ходи.
– Твоя мама відразу не помітила, – звернувся до нього дідусь, підморгуючи мамі, непомітно для Андрійка, – а от я в таких справах досвідченіший і побачив: твоя конструкція дуже вдала, але її треба трішки вдосконалити.
– Так, сину, я просто трохи втомлена і не розгледіла, – погодилась мама.
Старий інженер задоволено кивнув:
– От дивись, тут треба ось цю дощечку трохи підрівняти, а в корпус вставити ще одну маленьку гілочку. Спробуємо?
Хлопчик, який зацікавлено поглядав то на дідуся, то на свого «кіборга», запитав:
– А як вставити гілку в дощечку? Адже треба там чимось дірку зробити.
– Правильно! – погодився старий. – І ми зараз її просвердлимо. Дивись, що в мене є.
Дідусь дістав з кишені пальта маленький складаний ножик, показав його хлопчикові.
– Це мій давній і надійний інструмент, – сказав дідусь і почав розкладувати його. – Ось бачиш, тут є і гострий ніж, і відкривачка для пляшок та консервних банок, і штопор, і маленькі ножиці, і шило, яким ми зараз і проколемо потрібну нам дірочку. І підстругаємо, де треба.
Я відклав книжку й зацікавлено, як і мама Андрійка, спостерігав за діями дідуся й за тим, як просто на очах хлопчина «відтанув», як розчинилась його образа, а натомість з’являлись цікавість та захоплення.
– Піди і знайди коротку й тонку гілочку, – сказав хлопчикові дідусь, – ми зробимо з неї антену. Вона вловлюватиме радіосигнали від зовнішнього джерела, еге?
Андрійко відбіг на кілька кроків, а швидко знайшов у траві гілочку, повернувся назад. Його мама з усмішкою мовчки спостерігала за сином і старим інженером. А вони заходилися удосконалювати поробку. Дідусь стругав дощечки, робив шилом отвори, Андрійко допомагав йому вставляти «антену», словом, вони були зайняті цією саморобкою хвилин десять, упродовж яких хлопчик іноді радісно дивився на маму, а вона кивала йому та підтримувала його репліками: «Так, добре, гарно, у тебе все виходить
чудово».
Нарешті, конструкцію закінчили. Хлопчик крутив її в руках, роздивлявся з усіх боків, показав її з гордістю мамі, радісно промовляючи-запитуючи:
– Ну як, тепер схожа на кіборга зі штучним інтелектом? Правда, стало краще? І він тепер може сам стояти, не падати. Ось дивись.
І Андрійко поставив конструкцію на лавку. Очі хлопчика буквально світилися від радісного збудження.
– Звичайно, схожий! Він і раніше був схожий, то я одразу не роздивилась. Ти молодчина! Покажеш ввечері татові.
Хлопчик ще дві-три хвилини захоплено розглядав удосконалену іграшку, коли дідусь знову звернувся до нього:
– А знаєш що? Треба зробити ще одну таку конструкцію, щоб було два кіборги, щоб вони були в парі й підтримували один одного. Й антену другому ми зробимо вже з іншого, лівого боку.
І запитав у мами:
– Маєте ще час, я не затримаю вас?
– Ми можемо ще з пів годинки тут погуляти.
– Чудово, встигнемо! – сказав старий інженер. – Андрійку, знайди ще декілька каштанів і схожі дощечки й гілочки, зробимо твоєму кіборгові друга. Згоден?
– Згоден! – радісно вигукнув хлопчик і побіг на пошуки. А дідусь спитав у мами:
– Ну, і як вам наш експеримент?
– Це просто якась магія! – радісно відповіла жінка. – Син і справді змінився на наших очах. Ви чудовий педагог, щиро вам дякую! А я не мала слушності, визнаю це. Просто втомилась дуже.
Старий подивився в глибину парку, знайшов поглядом Андрійка і сказав:
– А з вашого синочка може вийти непоганий конструктор, інженер. У нього є зацікавленість до такої справи, тож мотивуйте і підтримуйте його.
– Старатимусь, – відповіла мама. Ось і Андрійко повертається. Додасть вам клопоту.
– Не переймайтеся, цей клопіт для мене радісний, а для вашого синочка корисний, – сказав дідусь, підвівся і пішов назустріч Андрійкові.
Я глянув на годинника й підхопився на ноги: мені вже було час іти у своїх справах. Тож побажав мамі Андрійка всього доброго і швидко покрокував до виходу з парку, жалкуючи про те, що не встиг попрощатися зі старим винахідником і не познайомився з ним.
Біля виходу зупинився й озирнувся на «нашу» лавку. Мама посунулася на ній ближче до краю, а на лавці вже сиділи один біля одного дідусь та Андрійко і заповзято майстрували другого кіборга. Старий підвів голову й помітив мене, я помахав йому рукою. А він трохи підняв над головою капелюх. Звідси, здалеку, мені не було видно виразу його обличчя, але мені все ж здалося, і я навіть був у цьому впевнений, що дідусь задоволено всміхався крізь сиві вуса і борідку.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

