ВІДНОВЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

05 лютого 21:57

425

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Вітер не вщухав дві доби поспіль, і те, що не стало електрики, виявилося радше очікуваним, аніж несподіваним. Єдиний зв’язок зі світом для неї втрачений – ні телевізора, ні телефону.

Євгенія навпомацки дійшла до холодильника, під руками відчула пачку масла, хлібину й варення. Якісь крупи й картопля з олією теж є в тумбочці, отже, з голоду не помре. У хаті відносно тепло – благо, що підведено газ і є конвектор. А до темряви їй не звикати, чи то пак, темряві до неї. Котрий рік поспіль живуть собі вдвох – 29-річна Євгенія й вічна темнота. Звикли одна до одної, хоч спочатку жінка її люто ненавиділа. А якось згадала банальну приказку «Якщо не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них». Відтоді їй стало легше.

З кімнати в кухню три кроки, з кухні в коридор – два, чотири сходинки. Праворуч до вбиральні шістнадцять кроків, прямо до хвіртки – дев’ять. А якщо пройтися вниз і нарахувати двісті тридцять кроків, то можна дійти до місцевої крамнички, де завжди хтось допоможе піднятись східцями й стати біля прилавка. Сміливці допоможуть дійти до хвіртки й понесуть пакет із провізією. Добре, що в крамничці можна розрахуватись карткою. Запам’ятовує, що купувала, але вдома виймає з торби дещо більше – пару цукерок, яблуко чи мандаринку. Спершу вважала, що докидає продавчиня, аби мати виторг, а якось зауважила, що їй докладають у сумку вже після виходу з крамнички. Подякувала й витерла сльози з незрячих очей.

Окулярів не носила, ні чорних, ні з грубими скельцями, вони їй не допомагали, а нашкодити могли, коли б необережно впала. У селі її шкодували, називали синьоочкою, як ото картоплю. Бо направду, в Євгенії були очі, як волошки – чисті, відкриті, красиві, лиш тільки незрячі. Для місцевих селян її поява спричинила неабиякий резонанс, бо хто б ото наважився купити хатину старої відьми, та ще й поселити там саму молоду жінку, яка світу Божого не бачить? Скидалося на те, що її викинули на поталу. Красти в неї не було чого, але позбиткуватись могли. Чи не могли, бо боялись навіть близько підходити до тієї хати, де, подейкують, жила справжня відьма. Звідки було знати старшим селянам, що слово «відьма» походить від «відати», тобто знати. Втовкмачили собі та дітям-онукам, що до відьминої хати й близько не наближатися, то й три покоління людей не наважувались іти в кінець вулички, хоч відьма давно померла, а хатину в сільраді викупив невідомий і завіз туди чи то доньку, чи то коханку, чи сестру. Наказав не робити їй зла й поїхав собі, залишивши сліпу красуню на поталу долі. Євгенія три дні сиділа нерухомо, хотіла просто померти з голоду, та інстинкт самозбереження переміг – надибала в сумці продукти, обмацала руками всі закутки й змирилася. Коли не можеш змінити обставини...

Чи вона колись думала, що її життя складеться саме так?

Сирота, яка не знала ні хто вона, ні звідки, в інтернаті зрозуміла одне – краса, може, й урятує світ, але її погубить. Тому старалася ходити немитою, неохайною, нехай краще з неї сміються, обминають, аніж мають поглумитись з її красивого личка й тіла. Не водила ні з ким дружби, бо весь вільний час присвятила навчанню. Після школи вступила на державне відділення економічного інституту, перед тим добряче попрацювавши над зовнішністю. Насамперед помила з шампунем голову, а не лише з милом, вбрала єдину святкову сукню, усміхнулась на все відкрите обличчя, що й однокласниці її не впізнали. Такою з’явилася на імпровізованому випускному й більше про інтернат не згадувала.

Вчилася добре, отримувала стипендію, а ще трішки підробляла. Ні, не офіціанткою, де треба бути на робочому місці до останнього клієнта, а в банку прибиральницею. Поки йшла на пари, мила перший поверх, після шостої – другий. Старалася, не змінювала місця праці впродовж усього навчання, тож не дивно, що, отримавши диплом, улаштувалася в цей банк працювати за спеціальністю. Отака кар’єра від «підмітайла до загрібала», як жартував сам директор. Бо Євгенія розгрібала недоробки колег, тим самим набралася досвіду, чи то пак, демонструвала свої знання.

Невдовзі стала начальником відділу й претенденткою на посаду нареченої у двох співробітників. Біда в тому, що Валентин і Костянтин були давніми друзями, тож, аби не псувати їхніх стосунків, надала перевагу... Олегові. Олег – її безпосередній шеф, з ним спілкувалася чи не найбільше, невдовзі між молодими людьми пробігла ота шалена іскра, від якої втрачають голову. Згодом і побралися. Олег узяв на виплату квартиру, адже з батьками навідріз відмовився жити, коли ті дізналися, що потенційна невістка з дитячого будинку. Чоловічий вчинок, за який Євгенія порошинки здувала з благовірного. Його гроші витрачали на облаштування щойно придбаного помешкання, її – на харчування, одяг, оплату комунальних, відпочинок. Жінка нерідко залишалася в банку понаднормово, щоб виконати Олегову роботу.

Костянтин терміново розрахувався й виїхав за кордон, Валентин же тягнув лямку за двох, бо жоден кандидат на вакансію не відповідав вимогам шефа.

Євгенія з Валентином працювали поруч, але, крім суто професійних розмов, інших не могло й бути. По-перше, всюди камери спостереження, по-друге, вона ж заміжня.

Якогось вечора Олег, як завжди, поспішив додому, зіславшись на втому, й делікатно попросив Євгенію закінчити деякі його справи. Чмокнув у щічку зі словами: «Я приготую вечерю!».

Євгенія до кухні не надто вдатна, бо ж де мала навчитись кулінарії, то й залюбки доробляла за чоловіком, поки він куховарив. Благо, що в холодильнику ніколи не було порожньо – щотижня закуповувались.

Роботи було години на три, але раптово у приміщенні погасло світло.

– Нині роботи не буде, прошу на вихід, щоб я зачинив банк, – голос охоронця вигнав Євгенію та Валентина з кабінету.

– Підвезти? – несміло запитав Валентин.

– Буду вдячна, – Євгенія вперше скористалася допомогою закоханого в неї співробітника. Вони ж не на робочому місці, можна дозволити хлопцеві бодай у машині сидіти поруч неї, а не триматись якомога далі.

– Дякую, – випурхнула з авто біля свого будинку й щаслива побігла додому.

– Невже ти аж настільки його кохаєш, що не бачиш, як той кретин використовує тебе і зневажає? – Валентин кинув їй навздогін, але його голос розчинився в порожнечі.

Євгенія тихенько відімкнула двері, хотіла зробити коханому сюрприз, проте виявилося з точністю до навпаки. У кухні напівгола дівиця готувала вечерю, а Олег ходив голяка вітальнею.

Євгенія застигла на місці, ті двоє теж.

– Оце ти так сам готуєш, як не раз запевняв? Краще б я осліпла, ніж побачити таке у своєму домі! – закричала в розпачі.

– Не у своєму, а в моєму, – байдуже відповів Олег.

– Краще б осліпла? Тоді ось тобі, безрідне створіння, – і дівиця жбурнула в очі жменю солі.

Як вибігла з квартири, Євгенія не пам’ятає, бо її знайшли без свідомості аж наступного ранку. Спала в парку на лавочці.

– Агов, красуне, вставай, день надворі, – почула незнайоме. Хтось на неї бризкав водою.

– День? – перепитала здивовано, бо все їй видалося тьмяним, як пізнього вечора.

– Ніби не п’яна. Може, наркоманка?.. Краще залишмо її, – два силуети чимдуж побігли геть. До будинку йти не хотілося, попрямувала в банк. Якби охоронець її не знав, то нізащо не впустив би – брудну, нечесану, вим’яту.

Жінка впала на холодні кахлі, спіткнувшись об сходинку. «Швидка» забрала, не дочекавшись Олега, законного чоловіка, бо й на роботу не прийшов, вислав електронкою свій лікарняний, а телефон був поза зоною...

Євгенію лікували довго, збирали консиліум, радились відомі світила офтальмології, але так і не змогли знайти причину раптової втрати зору. Тому поставили групу інвалідності й відправили додому. Олег обережно вів її сходами лікарні, посадив у машину й, на диво, віз чомусь дуже довго. Їхали мовчки. Про що було говорити, коли він і в лікарню не приходив?.. Добре, хоч оплачував лікування. Їдуть та й їдуть. Аж ось звідкілясь долинуло мукання корови, ґелґотання гусей і крик півня.

– Куди ми їдемо? – наважилась обізватись.

– До твого дому. В селі. Я придбав його на твоє ім’я. Із соціальної служби до тебе навідуватимуться. Про мене забудь, ми розлучені. Хатина – тобі компенсація за мовчання. Надіюсь, ти все зрозуміла? – цинізму Олега міг би позаздрити найбільший покидьок.

Звикала на новому місці, тобто підлаштовувалась до обставин. Попросила працівницю з сільради, щоб допомогла придбати їй телевізор, нехай і старенький, аби лиш було чути звук.

– У мене вдома є такий, давно хотіла викинути. Принесемо з чоловіком за нагоди.

Нагоду довелося довгенько чекати. Але все ж таки принесли. Вже відрадніше.

Жила собі тихо, тобто існувала. Іноді раділа, що хоч не в будинку для перестарілих чи інтернаті для незрячих. І тут не з медом, але там іще гірше.

Ніч її не хотіла відпускати. Навіть іще більше насунулась, бо в лікарні хоч розрізняла, коли день, а коли ніч. Відколи опинилась у хатині, її оповила суцільна темінь. Найбільше боялася зими, яка таки не забарилась. Євгенія зрозуміла, що їй не те що дороги не знайти, бо вже орієнтувалась за кожним горбочком чи ямкою на дорозі, а й надвір боязко вийти. Адже поруч немає сусідів, бо ж не чула жодного голосу. Якщо впаде чи заблудить, то так і замерзне в снігу.

Нарешті вітер вщух, отже, є надія, що електрики зможуть усунути аварії на лінії. Час збігав, а світла не було. Жінка почала підозрювати, що тільки в її хатині проблема, бо не може ціле село який день бути без електрики. Отже, їй ні телефон зарядити, ні до сільради зателефонувати. І як бути далі? Збиратись і йти самій до крамнички чи ще почекати? Йти. Але в чому? Адже її сюди привезли влітку, тобто теплих речей нема.

Вибір невеликий: або надворі померти від холоду, або в хаті з голоду. Єдина надія, що соціальні служби таки згадають про неї, тому вирішила не виходити з хати, поки є ще крихта їжі.

Третього дня, коли пила лише гарячу воду з розтопленого снігу, їй почулись голоси. Спершу подумала, що марить, але коли загрюкали у двері, то неймовірно зраділа, що про неї таки згадали. Похитуючись, пішла відчиняти.

– Олено Прокопівно, це ви? – гукнула соціальну працівницю.

– Євгеніє, це я – Валентин, – почула знайомий голос.

– Ти??? – затремтіла, мало не впала, руки не слухались, аби відчинити засув.

– Я... Боже, невже я тебе знайшов? – обійняв худеньке тіло.

Повів у кімнату й спершу взявся викладати продукти, подав у руку йогурт.

– Їж, це легка їжа, тобі не можна відразу багато їсти, бачу, що з голоду вітер тобою колише.

Говорить, а в самого сльози на очах і в голові думка «Що ж він з нею зробив? За таке його вбити мало!
У-у-у-ух, гад».

– Як ти мене знайшов? – голос набрав відтінку.

– Випадково. В цьому районі буревій наробив лиха, снігу намело, дроти обірвало. Поки електрики й дорожня служба виконують свою роботу, волонтерська організація вирішила завезти в крамницю продукти, а в сільську раду – генератор.

– Ти волонтериш?

– Не я, мій брат. Але він захворів, тож попросив мене підмінити його. Ми ще не доїхали до крамниці, як «циганське радіо» сповістило чи не всіх селян: чекали на хліб. Там я й почув дивну фразу: «Може, хто б сліпій відвіз буханець, аби з голоду не померла в снігах?»

Спершу не звернув уваги, бо мало хто може бути в селі незрячим, може, яка старенька, але наступна фраза дала зрозуміти, про кого мова. «Таке молоде, таке гарне, а вже яке збідоване. Ніхто й не навідається до неї, напевне, сирота. Про себе нічого не каже, видно, нема чим хвалитись».

Я запитав людей, де живе їхня сліпа.

«Не наша вона. Привіз її невідомо хто і невідомо звідки. Ось цією стежкою догори. Лиш тепер там снігу намело, що ні пройти, ні проїхати», – сказали мені.

Але, як бачиш, я дійшов. Ти їж, лягай спати. А я завтра повернусь. Гаразд?

Валентин обійняв Євгенію, несміло поцілував у щічку й вибіг з хати, бо десь там унизу сигналила машина.

Євгенія довго сиділа біля грубки, поки не зморив сон. Зранку їй не спалося, щось було незвичним, щось заважало чи муляло, не могла второпати. Котра година, не знала, та й куди їй спішити, тому спала, поки не прокинеться сама. Прокинулась і усвідомила: щось трапилося! Боязко розплющила очі й збагнула, в чому причина – їй заважало сонячне світло! Так, надворі засліплює сніг і разить сонце. Євгенія повела зіницями на світлу пляму, тобто на вікно. Дійсно, вона бачить різницю між темрявою й ледь відмінним від ночі світлом. Невже? Вибігла в чому була на ґанок і аж скрикнула від несподіванки – світ для неї став сірим. Саме так, сірим, а не чорним! Чи могла в це повірити? Їй лікарі товкмачили, що випадок унікальний і хвороба, яка взяла у свої тісні лабета, так раптово може й відпустити. Випитували причину її сліпоти, у відповідь мовчала, бо ж Олег попередив одразу, ще в лікарні: «Комусь щось бовкнеш – зігниєш у дурці. Твоє мовчання рівноцінне твоєму життю. Второпала?»

Кому пожаліється бідна сирота, хто її захистить чи й шукатиме? Тому мовчала. І у своєму місті, і в столиці, й у відомій одеській клініці...

Валентин приїхав наступного дня. Як же вона чекала цієї зустрічі, щоб похвалитися своїми змінами!

– Євгеніє, знаю, наскільки тобі буде неприємним прохання, але ти повинна мені сказати правду. Тоді з’явиться шанс тебе врятувати. А ще я повинен тобі в дечому зізнатись, і ти мусиш це вислухати. Того дня, коли ти, брудна, втратила свідомість у нашому офісі, Олег на роботу не явився. Мав підстави – від попереднього дня був на лікарняному. Його телефон не відповідав, твого з тобою не було. Олег показався за три дні ніби нічого не трапилось. Його неабияк здивувало повідомлення про біду з тобою. Лише сказав: «Євгенія напередодні написала заяву на звільнення». Він тримав у руці твою заяву, яку він же й завірив. Нас ошелешило, що ти нікого не попередила.

– Я не писала ніякої заяви, – жінка ледь чутно.

Валентин на мить замовк, а тоді продовжив:

– Ми всім відділом були вкрай спантеличені: що ж трапилось, що ти зранку заледве дійшла сюди. Олег сказав, що уявлення не має, бо ви начебто посварились через твоє раптове звільнення, і він пішов ночувати до батьків.

Ми в це повірили, бо в сім’ї по-різному буває. Згодом запитували в нього, в якій ти лікарні, щоб провідати, та Олег плутався в назвах, і це нас насторожило, бо він щоразу називав інший медичний заклад. А ще твій телефон чомусь був недосяжним.

Минали дні, тебе так і не знайшли. На запитання, як ти почуваєшся, Олег відповідав одним словом – «Добре». За місяць Олега викликав шеф і дав прочуханки, що він не справляється з роботою. Ну ще б, за нього все робила ти. Може, й це владналось би, якби Олег не приклався до чарки і до жінок сумнівної репутації. Висів на волосині від звільнення. Якось він прийшов на роботу добряче п’яним, заснув у вбиральні й з кишені випав твій телефон, який ми відразу впізнали, адже тільки твій був у кумедному чохлі з вушками киці. Нашому здивуванню не було меж, тож ми почали шукати «швидку», яка чергувала того злощасного дня, аби дізнатися, куди тебе відвезли. Знайшли, що в першу лікарню. Але там тебе вже не було, куди перевели, ніхто нам не хотів казати. З усього ми дійшли висновку, що щось не те. Почали допитувати Олега, що ж із тобою трапилось, а він показав документи на розлучення й заборонив згадувати про тебе. Може, це й зійшло би, та невдовзі він почав привселюдно з’являтися з якоюсь кралею, а згодом – з новою обручкою. Отже, все стало ще темнішим. Проте ми, твої колеги, нічого не могли вдіяти. Вибач, не хотів тебе образити. А тепер говори ти. Все говори.

Євгенії слова давались тяжко, немов каміння в душу кидала. А тоді гірко заплакала:

– Він мене вб’є!

– Насамперед негайно виїжджаємо звідси. Повезу тебе до своєї мами. Вона пригляне за тобою. А потім вирішимо, що робити далі.

…Далі про все дізнався Костя й переказав з-за кордону немалу суму, бо лікарі сказали, що зір Євгенії можна відновити бодай частково. Знову медичні світила зібрали консиліум і дивувались, наскільки страх скував очі, а найменша радість розплющила їх. А далі готували позов до суду. Та почався найтяжчий етап війни. Валентин пішов у військкомат, Олег втік за кордон. Костя пообіцяв дістати його й з-під землі. Не тому, що досі кохав Євгенію, а тому, що вона нещодавно стала дружиною його найкращого друга Валентина.