ВІДБИВСЯ ВІД РУК

І ось я відчиняю хвіртку, де живе мій учень.

* * *

Сергія побачила відразу. Тієї ж миті зрозуміла, що ані «Золоті розсипи», ані все інше, що так гарно склалося в голові про лінощі, невігластво й неробство, мені не знадоб­ляться. Поглядом ухопила добротний будинок вдалині, праворуч – колодязь з різьбленим дахом, навпроти нього – довгий сарай. У ньому стукало, грюкало, мукало, тобто подавало голоси все те, що нетерпляче вимагало бути негайно доглянутим і нагодованим. Біля круглої балії, що коло сараю, лежали величезні буряки, там же стояла тертушка. Мій учень, у гумових чоботях із закачаними халявами, у фартусі, великому й задовгому на нього, стояв біля чавуна, в якому парувала картопля. Промайнула думка, чи ж допоміг йому хто підняти й поставити на землю такий тягар – чавун був здоровенний.

Побачивши мене, Сергій страшенно зніяковів. Я привіталася, хоча вже й бачилися в школі. Він спантеличено відповів і відразу ж нахилився над буряками, приховуючи своє збентеження. Пасмо русявого волосся впало йому на лоба, тож я не бачила очей, а тільки краєчок почервонілого обличчя й вуха. Я ж була шокована, не менше, ніж мій учень. Усі педагогічні повчання і так гарно організовані розумні слова враз потьмяніли, розтанули, стали незначущими й пустими.

Приголомшило усвідомлення того, що я, хоча й народилася та виросла в селі, ніколи й нічого такого не робила. Та ні! Навіть не знала, що й до чого! Звичайно, ми, діти, як і всі наші ровесники, допомагали дорослим у господарстві. Але ті обов’язки були такі дріб’язкові порівняно з тим, що я тільки-но побачила. У моїй сім’ї цим опікувалися дорослі, і тільки вони. Я багато читала й малювала, тремтіла перед академконцертами й почувалася щасливою після них, листувалася зі своїми друзями й майже щодня відвідувала бібліотеку, з нетерпінням чекала, коли в книгарню завезуть нові книжки. Ото був мій світ! Він кардинально відрізнявся від світу цього хлопця. Іноді, щоправда, я пасла корову. Того страшенно не любила. Хоті­лося читати, а це здавалося таким собі звичайнісіньким марнуванням часу. Зазвичай брала із собою книжку, та заглибитись у текст не могла. Хіба ж то було читання? Мені весь час здавалося, що Лиска так і норовить кудись втекти. Я того панічно боялася, тому ходила майже впритул до неї. Мабуть, збоку то було дуже смішне видовище: дівчинка з двома товстими туго заплетеними косами, з великими, як їх називали, «газовими» бантами світло-лілового кольору наступає корові буквально на ратиці, тримає в руках книжку, ще й гортає аркуші – читає. Лиска час від часу зупиня­лася, повертала голову й довго, ніби аж з подивом дивилася в мій бік своїми вологими у пухнастих віях очима. Я відступала на кілька кроків, бо страши­лася, що вона ось візьме і вдарить рогами. Так повторювалося не раз.

Проте бити рогами Лиска, напевно, мене не планувала. Мабуть, занадто дрібною була я в її очах. І от вкотре, коли я стояла за нею і читала, вона ще раз подивилась, а потім, хвацьки розмахнувшись хвостом, з усього розгону хвиснула мене по обличчю. Її хвіст закінчувався пишною китицею, в якій заплуталися реп’яхи. Удар був такої сили, що мені на мить перехопило подих. Від несподіванки, болю й образи я просто захлинулася. На очі навернулися сльози, та я тільки раз у раз хапала ротом повітря і не витирала їх, аби, бува, того хто не помітив. Оговтавшись, озирнулася навкруги й трішки заспокоїлася – поблизу нікого не було. Отже, жодна людина не бачила мого ганебного приниження. Я хутко витерла сльози й відтоді вже трималася на безпечній від Лиски відстані.

– А де… – запитала я Сергія, намагаючись приховати збентеження, – де батьки? Я хотіла б з ними поговорити.

– Вони ще на роботі.

– А коли прийдуть?

– Нескоро. Мама на фермі, а батько на комбайні. Зараз кукурудзу збирають.

Ми знову мовчали. Сергій почав товкти картоплю в чавуні, я ж почувалася зай­вою та непотрібною.

– А знаєш, давай-но я тобі допоможу, – вирвалося в мене.

– Ні-ні-ні, не треба, – скоромовкою проговорив Сергій.

– Давай, – я майже силоміць узяла в нього з рук товкачку, – а ти щось інше роби.

Він почав терти на тертушці буряки, потім перемішав усе оте, посипаючи мішанку дертю, і додав якогось порошку.

– Це що? – поцікавилась я.

– Вітамінні добавки, – відповів коротко.

Більше я нічого не запитувала, зосере­дившись на картоплі. Намагалася не виказати, що було нелегко, та таки впо­ралася.

Швидко сутеніло, потягнуло прохо­лодою.

– Ну… вже піду, – сказала.

– Я вас проведу, – відгукнувся на мої слова Сергій. Ішли ми мовчки, потім я промовила:

– Ти, Сергійку, повертайся. У тебе ще ж багато роботи.

– А ви не боятиметесь? – запитав він, і додав: – Вже он як темно.

– Ні, дякую, повертайся, – сказала я і подумала, що ось такий він мені зовсім не знайомий.

Ішла додому і не могла зрозуміти, що відчуваю. Сказати, що невдоволення собою, бо ж не зробила того, що планувала, то ніби й ні. Почуття були якісь неясні й обтічні. От тільки… В моїй голові все чіткіше вимальовувалось одне запитання: «Що я скажу своїм колегам, якщо хтось поцікавиться моїми відвідинами?»

* * *

– А таки сім’я і школа – то велика сила, – почула я, зайшовши до вчительської кілька днів потому. – От бачите, – то вже до мене вчителька математики, – допомогло! Та Сергія не впізнати, я вам скажу!

– Ви знаєте, я теж це помітила. Став спокійніший і уважніший на уроках, – додала вчителька історії. – А вчора то й зовсім здивував. Не повірите: підняв руку і сказав, що бажає зробити узагальнення вивченого матеріалу. Ні! Хто міг би подумати!

– Ну що ви хочете, – зауважила розважливо Марія Панасівна, – вони зовсім відбиваються від рук, тільки-но батьки послаблюють увагу. Ото, бачте як, виходить, вони без нас, а ми без них теж не можемо. Воно таки й правда, сім’я і школа – то велика сила.

– А таки… – хотіла щось додати Олек­сандра Тихонівна.

– Що? – перебив її вчитель фізкультури. – Ну? Що? Зараз і ви туди ж: «Велика сила»? Пасок – ото сила! Мабуть, провчив його батько добряче – ото й уся вам відповідь. Давно б уже час. Сила, сила… – пробурмотів зневажливо, беручи класний журнал і виходячи з учительської.

А я нічого не сказала.