ВИБІР

Друзі та знайомі величали нас Ромео і Джуль­єттою. Ми були юними, закоханими, а наші батьки були категорично проти наших стосунків. Я впадала всією душею коло тебе, не раз потайки вночі перелазила через вікно, щоб зустрітися з тобою.

Ти ж крадькома заводив старий батьків запорожець і їхав до мене добрі два десятки кіломет­рів. У нас не було телефонів (про мобільні тоді навіть уявити не мог­ли), однак ми втікали з дому того самого вечора, не домовляючись заздалегідь.

Мене відправили навчатися у третю область – якомога далі від тебе. Але я шукала змоги поїхати до тебе і за сотні кілометрів. Про це вже домовлялися в листах і на декілька годин зустрічались на половині дороги. Іноді всеньку ніч сиділи в чужому місті на вокзалі, зате були поруч. Клялись одне одному, що після мого навчання і твоєї служби в армії втечемо світ за очі, одружимось і поставимо батьків перед фактом аж тоді, коли народимо їм першого внука чи внучку. На той час я матиму 18 років і аж (!) 500 карбованців, які батьки мені відкладали до пов­ноліття на ощадну книжку. Світ широкий, а ми молоді та все здолаємо.

Я тебе кохала так щиро й віддано, що від однієї згадки про тебе в мене шкірою бігали мурашки, а в животі приємно холонуло. Заради тебе я була готова відректися від усього світу, тому свідомо віддалась тобі того дня, коли дізналася, що тебе призвали до армії. За тиждень тебе повезли в інший кінець України, а я планувала, як би це й мені до тебе гайнути. Поки думала-гадала, зрозуміла, що чекаю від тебе дитятко. Спершу – шок, страх, розгубленість, які перемогла любов до тебе і нашої кровинки. Вирішила батькам не зізнаватись, спершу тобі повідомити новину. Ти в листах радів, обіцяв відпроситися в командування, приїхати додому бодай на тиждень. Казав, що сам про все повідомиш моїм рідним.

Я тобі вірила. Щиро вірила. А ти... припинив мені писати. Натомість я дізналася, що ти пишеш моїй подружці. У той час це було рівнозначно зраді. А ще мені почали говорити такі речі про тебе, що я не йняла віри. Поки я вчилась далеко від тебе, ти поміж нашими нечастими зустрічами відверто зраджував мене з іншими дівчатами. Це стало для мене шоком. Нервовий зрив – і я втратила дитину. Добре, що поруч були надійні люди, вони простягнули руку допомоги й не видали мене батькам, які, мабуть, оніміли б, якби про все дізналися.

Я таки здолала депресію, а згодом вийшла заміж. Не від великого кохання, а просто тому, що вже пора. Але на диво за доволі короткий період я покохала свого чоловіка. А точніше, він своїм коханням розтопив моє серце. Від нього я отримала все те, чого не дав мені ти. Надійність, бо знаю, що він мене не зрадить. Почуття гідності, бо впевнена, що він ніколи не принизить мене. Повагу, бо я ним горджусь.

А ще в нас чудові діти, які подарували нам прекрасних внуків. Так, ми молоді дідусь і бабуся.

А ти? Ти свого часу просив нашого спільного знайомого, щоб він передав мені твій номер телефону. На що я йому здивовано відповіла:

– Воно мені треба?

Він щось промимрив, що в тебе не склалося життя, що ти в депресії, майже на межі зриву, то, може, хоч я привела б тебе до тями.

– А де ж його дружина? Знаю, що одружений.

– Яка з них? У нього їх було аж три.

Мій погляд був красномовнішим за слова.

– Так, три дружини. Офіційні. А скільки ще співмешканок – він і сам збився з ліку.

Я попрощалася з нашим знайомим, мені було гидко таке слухати, немов на голову висипали кошик жаб і гадюк. Фу.

Згодом знайомий в одній із соціальних мереж переслав твоє фото. Якби не повідомив, що це ти, ніколи б не впізнала, навіть якби опинилась поруч. На вигляд удвічі старший за свої роки. Певно, гріхи тебе добряче гризуть зсередини і зовні. Але це твій вибір. Свідомий вибір. І я тобі безмежно дякую, що свого часу ти не вибрав мене.