ВЕСНА РОЗПОЧНЕТЬСЯ З ОСЕНІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

19 червня 00:44

502

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

З поштової скриньки

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Думки розлетілися. У голові – дзвін, шум, у грудях – холод і розпечені жарини поперемінно. У руках – папка з медичними виписками, дослідженнями. Це мої? Ні, не це, не зі мною… Тремтять руки. Я, виявляється, боягузка.

Там, унизу, поверхом нижче, на мене чекає мати. Найбільше боюсь її погляду. Діагноз мій, а горе її. Я знаю, впевнена. Ненька не зуміє вдати, що їй байдуже, і я вже уявляю розпач, який побачу в маминих очах.

Стою, тягну час. Іще трішки. Поки не рухаюся, процес із назвою «Історія хвороби» не запустився. Несміливо чіпляюся за ефемерне «може, це помилка», а свідомість нахабно шепоче: «Твоє, твоє…».

Я шкодую її. Маму. В неї нелегка доля. Сама ставила на ноги двох діток: мене і брата (наш батько загинув). Тепер ось це. Знову важкі випробування для неньки.

Дивно, що цієї хвилини лізуть у голову якісь неважливі думки. Але чомусь зовсім немає бажання лікуватися. Шкода, що не можна просто зникнути, розчинитися у просторі, без роздумів, без болісних процедур, залишивши на підвіконні лікарняного вікна свій вирок. Зникнути безслідно, ніби й не жила в цьому сторіччі, у цьому світі…

– Вам погано?

Безтямно дивлюся на жінку, яка підійшла до мене. «А що, тут буває комусь добре?» – подумала, але вголос заспокоюю її та повертаю до дійсності себе:

– Ні, все гаразд.

Я стою на шостому поверсі онкологічної лікарні, тримаючи скерування на оперативне втручання, і в мене «все гаразд»… А руки тремтіти припинили. Очевидно, організм починає звикати до діагнозу. Отже, я готова до зустрічі з матір’ю.

– Моя дитино… – нічого, крім цих слів, не було промовлено, але ненька так міцно обіймає мене, притискає до своїх грудей, що я розумію: вона не відпустить мене в невідомість. Нізащо!

Отже, починаємо боротися за життя! Заради неї, матері!

За вікном червневі зорі кличуть до себе. Підморгують сріблястими очиськами, навперебій поспішають поділитися таємничими історіями. Не можна. Не можна побігти їм назустріч нагрітою за день і ще не охололою землею. Не можна просто бездумно поблукати навіть оцими лікарняними алейками під вікнами палати, у якій я вчетверте оговтуюсь від хіміотерапії. Зрештою, і бажань таких немає. Це лише якась сота частинка свідомості нагадує про те, що було б нормально мені, двадцятип’ятирічній дівчині, мріяти про такі речі. Однак зараз мені хочеться лише одного – щоб зникло відчуття надокучливої, нестерпної нудоти, від якої перехоплює подих і скрючує конвульсіями тіло.

– Мені мій так і сказав: «Я хочу мати здорову жінку, тож вибач…».

Мої сусідки обговорюють сімейні сценарії, виписані історіями їхніх хвороб. Комусь поталанило більше, і він не залишився сам на сам зі своєю бідою, комусь – менше. Відчуваю, як моє обличчя кривиться в саркастичній посмішці. Мій Ромео (майже за Шекспіром, хоча насправді лише Роман) теж… Як там говорять? Не склав іспиту? На мужність? Вірність? Милосердя? Не кохання, ні. Його не було. Інакше…

Роман ховав очі й метушливо міряв кроками кімнату.

«Не потрібно слів!» – мала б я полегшити йому роль зрадника. Натомість мовчу, відчуваючи, як у мене зводить щелепи від нервового напруження.

«Говори, говори, щоб я впевнилась остаточно у своїй засліпленості, у своєму невмінні бачити людей, у своїй наївності…»

– Тобі, мабуть, краще пожити з матір’ю, – Романові пальці бігають по сенсору. – Ні, ти не подумай нічого такого. Адже тебе потрібно буде доглядати, а хто краще за матір зможе… До того ж я працюю. А потім… Ну, коли ти… тобі…

Мій «коханий» ковтає слова. Хвилюється. Він не хоче здаватися негідником, боїться осуду знайомих. Я розумію, що був би не проти, щоб я зініціювала розірвання стосунків. Подарувала йому нагоду залишитися «білим і пухнастим».

Я піднімаюся з крісла. Викидаю зі свого життя три роки. А якщо попереду їх не так уже й багато? Байдуже!

Пливу. Важкі хвилі накривають мене з головою. Відчуття страху паралізує тіло: цього разу вони (хвилі) не дадуть мені знову побачити небо. Товщина каламутної холодної води притиснула мене до слизького багнистого дна. Це все?! Не вирвуся? Нехай. Аби швидше…

– Ларисо, прокиньтеся!

Сусідка в палаті співчутливо запитує:

– Що вам снилося? Мабуть, щось неприємне, бо дуже побивалася.

Відбуваюся стандартним «не пам’ятаю».

Дивуюся тим, хто любить смакувати подробиці свого нещастя. Нікому, ніде, ні в чому не хочу сповідатися! Думки, сумніви, зневіра, сльози – все в мені. Сама собі психолог, священник і… кат. Так, я гризу себе за помилки, які неможливо виправити, за неувагу до рідних людей, за те, що промарнувала на малозначущі справи дорогоцінний час… Хто згадуватиме мене найдовше?

– Невже не хочете побачити веселку?

Всі пацієнтки палати, які можуть ходити, відчинивши вікно, намагаються надихатися посвіжілим після дощу повітрям. Ніжний запах акації дещо перебиває специфічні лікарняні аромати.

Там, у буденному житті, на небі виграє веселка. Милуватися нею звідси, з онкологічного відділення? Щось є в цьому парадоксальне. Принаймні для мене. Це вона, депресія? Однак я не плакатиму. Слабкість – це принизливо, і я не викажу її перед цим наполегливим молодим чоловіком, який узяв собі за правило регулярно надокучати мені своїми відвідуваннями.

Молодий чоловік – лікар-анестезіолог, який був учасником хірургічного втручання в мій пошкоджений раковими клітинами організм. Це й завдяки Олексієві Вікторовичу я успішно повернулася після операції до дійсності. Я, звісно, дуже йому вдячна, але тепер нехай дасть мені спокій. Свою місію він виконав. Що ще?

– А веселка і справді неймовірно гарна! Такі насичені кольори…

Олексій Вікторович дивиться на мене заохочувально-прохально, але я не здаюся:

– Мені це не цікаво. Байдуже.

Наступного дня він знову з’являється на порозі палати. Привітно усміхається всім, роздає по червонобокому яблуку і ще декілька залишає на моїй тумбочці. Серед них – гранат.

– Тобі вони корисні, – каже.

Навіщо це Олексієві Вікторовичу? Мало навкруги вродливих, здорових дівчат? А може, це непереборна жалість штовхає його в ці двері? То й поготів. Не хочу! Досить із мене!

Ми порозмовляли. Коли я проходила п’яте коло хімічного пекла, Олексій знову почав навідуватися в наше відділення.

– Я не потрібна сама собі! Кохання – вигадки екзальтованих поетів! І взагалі, не розумію тебе і ніколи не повірю у твої почуття.

Чоловік намагається втримати мої руки у своїх, спіймати мій погляд, а мені хочеться відштовхнути Олексія, вирватися з цих лікарняних стін, утекти якнайдалі від дійсності та від того, що може прийти в моє життя з ним.

– Дай мені змогу довести тобі, що ти для мене – все! Я не поет, тому не вмію гарно говорити. Я діятиму! Тільки дай нам шанс!

Я лежу на ліжку. Мені чомусь хочеться і плакати, і усміхатися водночас. Сльози радості? Ні, це щось інше. Важко висловити свої почуття. Світлий смуток. Так, це точніше.

Прислухаюся до розмов сусідок, їхніх журливо-оптимістичних історій з відкритим фіналом, бо тут ніхто не знає, яким воно може бути, оте навіть найближче завтра.

Марія Федорівна, п’ятдесятирічна жіночка з надзвичайно невтішним прогнозом, про який вона сама говорить уже звикло й зовні байдуже, дивиться на мене співчутливо і трохи сердито.

– Ти ще молода, маєш силу, щоб здолати цю болячку! А ти розкисла… Не спере-чайся! – вичитує вона мене, хоча я жодного слова не промовила. – Думаєш, якщо ти не плачеш перед нами, ми не знаємо, що відбувається у твоїй душі? За тобою такий хлопець упадає! Сам Господь подає тобі знак, що життя для тебе не закінчується, тож не гніви Його, борися і живи!

Як усе складно і водночас… просто. Інколи доля посилає нам випробування, щоб загартувати нас, зробити сильнішими. Інколи – щоб розплющити нам очі на тих, ким ми засліплюємося, не підозрюючи, що вони зрадять нас у найважчі хвилини. Чи перетнулися б наші дороги з Олексієм, якби мені не судилося пройти через усі ці жахіття? Не знаю… Не знаю, яким буде наше майбутнє і чи буде воно спільним… Щось народжується в моїй душі. Світло-яскраве, ніжне, як перші весняні квіти…

А надворі тепер друга половина осені. Небо закуталося в сіре простирадло. Холодно. Осиротіло стоять безлисті дерева, і на клумбах досихають, наче пізня старість, останні квіти… Не пора кохання, ні.

– А ми свою весну розпочнемо з осені! – безтурботно сміється чоловік.

Те щось, що проймає теплом моє серце, змушує мене вірити Олексієві, хоча я намагаюся опиратися цьому. Боюся, що біль повернеться. Не лікарняний, інший, який буває не менш жорстоким і руйнівним.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.