ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
597З поштової скриньки
Стрілки годинника показали п’яту вечора. Нарешті! Настя видихнула, вимкнула робочий комп’ютер і вийшла з кабінету. Сьогодні вона й на хвилину не затримається на роботі, хай би навіть керівниця прикувала її кайданками до крісла. Має на те вагомі причини. До всього ж Насті ще сьогодні весільний букет забирати з квіткової крамниці. Пів години тому зателефонували, що вже готовий і чекає на свою замовницю.
У її горлі зібрався давкий клубок гіркоти. Настя зглитнула. Швидко спустилася сходами в хол. Вийшла на вулицю. Гаряче повітря занурило її в густий кисіль літньої задухи та смоляних випарів розпеченого за день асфальту. Хоч був уже вечір, проте спека навіть не думала відступати.
Врятував Настю кондиціонер в автівці. Жінка зупинилась біля квіткової крамниці, трохи посиділа, не маючи сили відірвати руки від керма. Важко все це… Словами не передати, наскільки…
Крамниця загорнула молоду жінку квітковими пахощами. Молоденька флористка догідливо усміхнулась до Насті, запропонувала їй кави.
– Дякую! Не сьогодні, – делікатно відмовилась. – Поспішаю…
– О, так! – кивнула дівчина. – Я вас розумію. Підготування до весілля – ще той марафон.
Настя закусила губу. Дістала гаманець.
– У мене готівка, – її голос раптом підступно затремтів.
– Гаразд, – флористка злегка знітилась, не розуміючи, певно, що не так сказала цій елегантній молодій жінці.
Із прохолодного приміщення крамниці Насті знову довелось пірнути в казан з окропом. Ну й задуха! Жінка обережно поклала букет на заднє сидіння автівки, дістала вологі серветки із сумки, витерла мокре від поту обличчя, зібрала волосся в недбалий вузол, звільняючи шию та плечі для доступу повітря. Аж дихати стало легше! Таки треба забігти в салон і підстригтися. Орестові завжди подобались її густі довгі локони. Він обожнював перебирати їх пальцями, торкатись губами… Тепер ці спогади завдають Насті лише ще глибшого болю. Звісно, якщо можна виміряти його глибину. Іноді здається, що він бездонний і неосяжний…
***
Рівно дванадцять років тому Настя вперше зустріла Ореста. Тоді теж було спекотно, і їй заманулося гайнути великом на річку за селом. У свої шістнадцять Настя добре плавала, тому навіть не стала шукати компанію та чекати подружок. Сама поїхала…
Декілька днів поспіль до того гарцювали грози. Навіть невеличкий град був. А коли фронт негоди відступив, полилася на землю гаряча лава сонця. Та, певно, трохи не вистачило часу, аби вода в річці достатньо прогрілася після холодних дощів. І коли розпарена після велопробігу Настя стрибнула на глибину, її тіло скувало крижаним панциром, а кінцівки скрутило у вузол. Збагнувши, що вода зараз її проковтне з головою і вже не відпустить, дівчинка щосили закричала. На той лемент примчав незнайомець. Він вправно здолав відстань між ними, схопив Настю за волосся і швидко витягнув її на берег. Чекав, доки вона відпирхувалась від води й натужно кашляла, витираючи тремтливими пальцями сльози, що невпинно котилися щоками. Врешті мовчки присів поруч, відгорнув мокрі пасма від Настиного обличчя й усміхнувся:
– І чого ревіти? Жива-здорова – то радій! Знатимеш тепер, як у таку спеку в холодну воду стрибати.
Дівчина шморгнула носом, набурмосилась:
– Дякую! Ти неймовірно чуйний.
Хлопець засміявся. А тоді рішуче простягнув їй відкриту долоню:
– Ходімо, я проведу тебе додому! На сьогодні вже вистачить купань. До речі, я – Орест!
Настя мовчки кивнула, натягуючи на вологе тіло футболку.
– Красуне, то, може, ти й своє ім’я скажеш? Чи це таємниця? – він запитав здивовано.
Дівчина знизала плечима. Її обличчя стало червоним.
– Жодних таємниць! Настя… – відповіла вона.
– От і познайомились! – хлопець підвівся й подав дівчині руку. – Йдеш чи ні?
Настя ствердно хитнула головою.
А коли йшли до села, то дівчина першою порушила в'язку мовчанку:
– Не бачила тебе тут раніше. До когось приїхав у гості?
– Так. До тітки по батьковій лінії. Може, знаєш Галину Пасічник?
– Авжеж, знаю! Її старший син Ярик – мій однокласник.
– Справді? – Орест примружив теплі карі очі. – От потайного кузена маю! Хоч би словом прохопився, що в його класі такі дівчата!
– Які?
– Вродливі.
Настя знову зашарілась і сердито копнула ногою камінець на дорозі.
– Ти чого?
– Терпіти не можу компліментів! – буркнула.
– Гаразд! – Орест весело зареготав, стрімко наблизився і чоломкнув її в щоку. – Замість тисячі банальних слів краще цілуватися!
Настя відсахнулась. Метнула очима блискавки, спопеляючи нахабу.
– Ще хоч раз так зробиш – дам лупня! – стиснула тонкі пальці в кулак.
Погляд Ореста по вінця налився сміхом, однак хлопець навіть бровою не повів.
– Поживемо – побачимо, як воно буде, – мовив загадково.
А вже того ж вечора провів дівчину з дискотеки додому. Наступного – вперше поцілував. У губи, по-дорослому…
***
Після одинадцятого класу Настя поїхала навчатися у велике місто. Його місто… Де Орест знав кожну вуличку і кожну яблуню чи грушу, всипану солодким плодом. Закохані щовечора прогулювались, тримаючись за руки, і ділилися мріями та планами на майбутнє.
Орест здобув освіту програміста. Ще на четвертому курсі універу його, одного з найталановитіших студентів, помітили й запропонували йому роботу. Це була відома компанія з великими зарплатами. Тож молода пара за декілька років переїхала в затишне помешкання у мальовничому районі міста, неподалік від її вишу та його модерного прозорого офісу.
Після пар Настя часто любила потішити коханого смачною вечерею. А він якось прийшов, поцілував її в маківку й розвів руками:
– Знову біля плити стояла? Вечерю ж можна замовити.
– Ти ж знаєш, що я люблю готувати.
– Знаю. Не той фах ти обрала. Тобі в п’ятизірковому ресторані з такими здібностями працювати. Де тільки навчилася всіх цих кулінарних витребеньок?
– Удома. У мами.
Орест широко усміхнувся, запхав руку в кишеню джинсів і дістав звідти якийсь згорточок. Простягнув його на відкритій долоні. Грубе тло полотняної хустинки зблиснуло золотим перснем.
– Вийдеш за мене? – шубовснув поглядом у її очі, які сяяли від щастя.
– Так!
Щоправда, з весіллям вони вирішили не поспішати. Насті залишалось якихось пів року до закінчення вишу.
– Відсвяткуємо твій випускний і одружимося! – обійняв її. – Як щодо весілля на дату нашого знайомства?
– Мені подобається.
– От і домовились…
***
Авто плавно зупинилось на узбіччі дороги. Гарячий вітер роздмухнув хмару куряви. Скельця окулярів від сонця вкрились мікроскопічними порошинками, і Настя заплющила очі. Волога від поту блузка неприємно липнула до спини. Зараз би в душ!
Зітхання мимоволі вихопилось із грудей. У носі залоскотало – чи то від пилу, чи від сліз, що накочувались хвилею.
Весільний букет із білосніжних ранункулюсів, переплетених ниткою перлів і тонким мереживом. Гарні квіти. Пасували б до ніжної весільної сукні. Якби вона була…
Гарячі краплі покотились щоками. Ну-от! Прорвало греблю… Певно, Настя ніколи не навчиться контролювати власні емоції. Надто складно це.
Тоді на пероні вони з Орестом обійнялись. Він торкався кінчиками пальців її заплаканого обличчя, здмухував сльозинки й підбадьорював:
– Та я ж ненадовго! Незабаром знову побачимось. Я встигну ще набриднути тобі за довгий вік.
– Ти мені ніколи не набриднеш! – обвітрені губи ледве розтулились, щоб заперечити й поцілувати його, як Орест застрибнув на підніжку вагона.
Потяг швидко перетворився на темну цятку на обрії. А Настя ніяк не могла стримати сльози. Йшла до паркувального майданчика, і все пливло в її очах, змішуючи барви світу і створюючи з них химерні картини імпресіонізму.
Настя потерла обличчя, відганяючи спогади. Сьогодні – річниця знайомства з Орестом та їхнього весілля. Того, що так і не відбулося. І вже не відбудеться. Хіба що лиш уві сні його може побачити.
Настя повільно вийшла з авто й рушила до нового паркану з високими кованими воротами, відчиненими навстіж для відвідувачів. З огородженої території видибала сива бабуня. Вона зупинилась, віддихалась, витерла обличчя кінчиком хустки, похитала головою і почимчикувала далі, подумки розмовляючи із собою. Лише зморщені губи ледь помітно ворушились…
Настя провела поглядом стареньку. Ступила за ворота. Витоптана широка стежка гукала вперед. Ноги попрямували звичним маршрутом. Навіть із заплющеними очима Настя змогла б дістатися до місця призначення.
– Привіт, коханий! – видихнула зболено й поклала весільний букет на блискучу плиту. – Із річницею тебе!
На темному тлі граніту білозубо усміхався молодий чоловік у військовому однострої. Він тоді так і не повернувся додому, щоб набриднути їй за довгий вік. Не дочекався перемоги України, здобутої у важких боях за кожен клаптик рідної землі, не встиг закінчити розроблення нового програмного забезпечення, про яке всі вуха їй протуркотів за два тижні до повномасштабного вторгнення московитів. Багато чого не…
Її коханий Орест оселився тут, в оточенні молодих топольок і калинових кущів, висаджених за периметром цвинтаря, під синьо-жовтими стягами української волі та незалежності. І саме сюди Настя приходитиме на тиху розмову, доки стане їй віку й сили. Доки стане життя…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
653
