ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
458Читаємо з дітьми
Мишенята гасали, здіймаючи страшенний галас і хмари куряви. Мишка, що намагалася навести у нірці лад, зрештою нагримала на синів і вигнала їх надвір. А малі й раді! У нірці тісно – туди не біжи, те не чіпай, старими жолудями кидатися не можна, подушками битися теж… А коло старого дуба добре, травичка м’яка, сонечко нарешті визирнуло. Мишенята борюкалися, наздоганяли одне одного, ховалися в торішньому листі.
Поки вони гасають, час із ними познайомитися. Мишенята народилися наприкінці зими. Оте темно-сіре з білою плямою на носі мама з татом так і назвали – Плямкою. А світло-сіре мишеня, що мало великі настовбурчені вушка, було Лютиком. Мама Мишка та тато Сірий, які саме прибирали у нірці після довгої зими, спершу, звісно, наглядали за дітьми, а далі так захопилися обговоренням розширення житла, що геть забули про невгамовних синочків. Адже ремонт – то серйозно, для великої родини потрібне просторе затишне житло!
– Варто розширити комору! – впевнено твердила Мишка. – Адже нам треба зробити значно більше запасів!
– Ні, треба перш за все облаштувати окрему кімнату для дітей! – заперечував Сірий.
Поки Мишка та Сірий сперечалися, невгамовні мишенята шукали пригод. Обстеживши все довкола дуба, малі бешкетники збігли наввипередки з гори (переміг, до слова, Плямка) й почали вивчати узлісся. Тут усе було таким цікавим! Весняний ліс мінився пахощами торішнього листя, свіжого смарагдового моху, ніжних анемон, що похилили свої голівки та, видавалося, пильно стежили за мишенятами.
Ліс вабив їх, кликав іти далі, вглиб, дослідити отой старий пень, і трухляву колоду, і знайти під листям торішній жолудь, і втікати чимдуж від сердитого джмеля… Зрештою мишенята вмостилися під старою сосною, аби трохи відхекатися. Озирнулися довкола. Поглянути одне на одного. Роззирнулися ще раз. І зрозуміли, що заблудилися.
– Нам треба йти он туди! – Плямка намагався видаватися впевненим у собі та рішучим. Проте голосок тремтів і виказував страх.
– Ні, он туди, бо ми звідти прийшли! – Лютик був розсудливішим за братика.
Мишенята замовкли на мить. Самим у велетенському лісі бути лячно, виявляється. Вітер у верховітті гуляє – страшно. Тріснула гілка, скрикнула птаха – ще страшніше. Мишенята й самі не помітили, що сидять, міцно притиснувшись одне до одного. Так міцно, що чутно, як стукотять крихітні серденька. І раптом у тиші пролунав ледь чутний голосок:
– Допоможіть…
Мишенята перезирнулися. Мабуть, видалося.
– Будь ласка…
І братики, не змовляючись, побігли у той бік, звідки долинав голос. За молодими дубами, де хащі торішньої ожини, малі втрапили у болото. Мабуть, тут була калюжа, проте вона майже висохла. Посеред болота, там, де залишалася остання крихітна смужка води, сиділа маленька баньката істота. Мишенята спинилися, наче вкопані.
– Це ти кликав?
– Я…
І Плямка та Лютик, забувши про власну халепу, почали розпитувати банькату істоту, що з нею трапилося.
Істота виявилася пуголовком, дитинчам жаби.
– Колись я тут вилупився з ікринки. Раніше це була гарна затишна калюжа, тут було просторо і тепло. От хіба що трохи самотньо… Та дощі припинилися, стало тепло, і моя калюжа почала зникати! Що я робитиму, коли вона зовсім зникне?
Мишенята розглядали пуголовка з очевидним зацікавленням. Їм іще не доводилося бачити такої чудернацької істоти – пуголовок мав не лише великі витрішкуваті очі, а й великий рот, довгий хвіст та крихітні плавці. Дивовижа, та й годі!
– А як же тобі допомогти? – намагався втямити Плямка.
– Гадаю, крім моєї калюжі, є й інші. Такі, де є ще вода. Мають бути. Та сам я туди не дійду.
– То ти не знаєш, де є інші калюжі? – запитав розважливий Лютик.
– А чому ти сам не дійдеш до іншої калюжі? – не зметикував Плямка.
Пуголовок мовчки показав братикам свого хвоста.
– Я ніколи не бачив нічого, крім моєї калюжі…
– Ми тебе занесемо! – раптом осяйнуло Лютика. – От тільки куди…
– Ми теж не знаємо, де ще є калюжі…
Щось зашурхотіло, війнуло, – то чорний дрізд прилетів поглянути, що відбувається, а заодно напитися з калюжі. Дрозди вельми допитливі, знаєте.
– О, мишенята! – пернатий дивився на мишенят круглим чорним оком, правим, до слова. – Ви чого тут?
І, не дочекавшись відповіді, заходився охайно пити з калюжки, не зважаючи на пуголовка, що перелякано блимав очиськами.
– Ми гуляли, гуляли… тоді заблукали… тоді почули, як хтось гукає на допомогу… – повільно перелічував пригоди Лютик.
– Ага. І що? – птах нарешті припинив пити і зацікавлено дивився на мишенят, тільки тепер уже лівим оком.
– Калюжа от-от висохне, і пуголовок… Він… не зможе тут жити, – намагався продовжити розповідь Лютик.
– Нам потрібно знайти йому іншу калюжу. Таку, аби не пересихала! – підсумував Плямка.
– Навіщо вам калюжа? Он за тим пагорбом цілісіньке озеро є! – сказав дрізд і гайнув кудись угору.
Озеро! Мишенята радісно перезирнулися, а тоді обоє почали примірятися, як же донести туди свого нового знайомого.
Спершу спробували нести пуголовка у лапках, та він виявився слизьким.
– Може, на спині? – розмірковував Лютик.
– Ні, він же триматися не вміє, – розкритикував Плямка.
Та погляд Лютика випадково спинився на старому жолуді, що визирав з-під листя.
– Ура! Ідея! – вигукнув малий мандрівник, миттю відірвав від жолудя капелюшок, набрав туди трохи води з калюжі й посадовив у капелюшок пуголовка.
Спершу капелюшок ніс Плямка, адже він був старшим і вважав себе дужчим. Ніс до пагорба і трохи шляху догори схилом. Далі ніс Лютик, аж поки мишенята не вийшли на вершечок пагорба. Далі вони посідали трохи перепочити. Гарно було сидіти на пагорбі, споглядати, як повільно пливуть блакитним небом хмарки, вигріватися на сонечку, розглядати маленьке темне озеро коло підніжжя пагорба. Високо у небі повільно кружляв якийсь птах. Плямка не знав, що це канюк, який полює на мишей, проте відчув небезпеку.
– Рушаймо далі!
Лютик схопив капелюшок жолудя з пуголовком, що задрімав на сонечку, і підстрибом побіг донизу.
Плямка краєм ока помітив, що канюк швидко знижується, і почав наздоганяти брата. Залишки води у жолудевому капелюшку вихлюпувалися, от-от пуголовок теж випаде у траву! Чорна велетенська тінь закрила над мишенятами небо, пазурі ковзнули над головами, малі кинулися врозтіч! Сердешний пуголовок випав на землю й загубився у траві…
Лютик спіткнувся об капелюшок жолудя та покотився з гори. Він зіщулився, намагався видаватися непомітним… Може, пощастить і канюк не помітить його? Лютик розплющив одне око, праве, воно видавалося хоробрішим, і помітив, що канюк справді промайнув повз і летить далі. Щось відвернуло увагу хижака! Ні, не щось, хтось. Хтось біжить під пагорбом, хтось спритний та дужий, бо біжить швидко, хитромудрими зиґзаґами, так, аби канюк не встигав схопити… Лютик наважився підвести голову.
Тато! Це був тато!
А он до Лютика біжить перелякана мама!
– Плямку я заховала у хом’яковій норі! І ти ховайся! – Лютик слухняно принишк поміж травами, мама завмерла поруч…
Незабаром до них зазирнув захеканий, проте задоволений тато і промовив:
– Канюк полетів геть! Де Плямка? Біжімо додому.
– Тут я… Мамо, тату…
І Плямка, затинаючись, розповів батькам про все, що трапилося з ним і Лютиком відтоді, як вони вийшли зранку з нірки. Батьки слухали уважно, а Лютик дивися на них, силкуючись вгадати, чи дуже вони сердяться.
– Зрозуміло. Та пуголовок десь загубився, у траві його шукати марно. А часу гайнувати не варто, канюк може повернутися.
– Я тут… – пролунав кволий голос.
То знайшовся пуголовок. Сірий підхопив його, здолав короткий шлях до води кількома стрибками і випустив малого у воду.
– Дякую! – квакнув пуголовок та майнув углиб.
Пізно увечері, коли втомлені мишенята солодко спали, Мишка та Сірий сиділи на порозі нірки, притулившись одне до одного, й дивилися на яскраві весняні зорі.
– Добре, що дрізд не полінувався та знайшов хвилину розповісти, що бачив наших бешкетників, – зітхнула Мишка.
– Так, час навчити їх, що легковажність може коштувати життя, – додав Сірий.
– А все-таки вони добрі діти. Точнісінько як я. Он як кинулися на порятунок пуголовка! – усміхнулася Мишка.
– Ні, вони на мене схожі. Хоробрі, справжні відчайдухи! – докинув Сірий.
– Ні, на мене!
– На мене!
– Цить, іще розбудимо!
– Та вони після таких пригод міцно сплять…
Десь неподалік у траві заспівав перший цвіркун.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
124
Життєві історії
Життєві історії
