Важкі думки

Леонід Павлович задумливо стояв біля вікна. Із вікон його кабінету гарний краєвид, та сьогодні йому не до краєвиду... Ще вчора, та що там вчора, ще сьогодні в обід він був упевненим у собі чоловіком, мав сім’ю, вірного друга. А от тепер… 

Дружина Люся прийшла до нього на роботу після обіду. В кабінет зайшла разом із його бізнес-партнером і другом ще зі школи Олегом і почала важку розмову…
– Я вже не можу мовчати… мені вже не сила… так не можна жити. Ми давно хотіли тобі в усьому зізнатися, але ж це так важко. Ми винні перед тобою й не знаємо, як усе пояснити… Вибач… 
А що ж там уже пояснювати, коли все зрозуміло. Люся навчалася з ними в одному класі, вони з Олегом обоє були закохані у цю красуню. До вишів вступили різних, проте втрьох зустрічались чи не щодня. 
Отримавши диплом, Леонід із допомогою батька та дядька розпочав власну справу, а Олег поїхав шукати свою долю за кордон. Люся невдовзі вийшла заміж за Леоніда, в них народився син Ігор, потім – донька Ліза. 
А тепер… Дружина гірко плакала, каялась, винилась, казала, що все життя кохала лише Олега, що Ігор – то син Олега. 
Вона не хотіла починати розмову вдома, бо ж там діти, а ще хатня обслуга, яка про своїх хазяїв знає значно більше, ніж вони самі про себе.
Ігореві вони вже все сказали. І взагалі, вирішили поїхати з міста, щоб усім не було так боляче. Квитки вже є… Сьогодні від’їжджають… Олег згодом забере свою частку з підприємства, і вони не дошкулятимуть один одному. Всі справи та перемовини доручили адвокатові. 
Леонід Павлович намагався опанувати себе. 
– А як же Ліза? – лише спромігся запитати.
– Ліза – твоя донька, але ж вона ще маленька, їй лише вісім років, ми не хочемо травмувати дитину, тому заберемо її з собою, а коли підросте, все їй розповімо, – плакала дружина.
Люся з Олегом пішли. Леонід роботу кинути не міг, адже було багато нагальних справ. Як він їх залагоджував і чи залагодив узагалі, й не пам’ятав, йому було байдуже до всіх і до всього…
Леонід їхав додому… Додому… будинок же порожній… Раніше вибігала маленька Ліза. Цілувала татуся й одразу починала торочити про свої дитячі справи. Дружина чекала з вечерею. Тепер, мабуть, чекають лише куховарка з покоївкою, якщо Люся їх не розрахувала. 
Куховарка з покоївкою були на місці. Оксана Дмитрівна запропонувала повечеряти, та Леонід відмовився. Чоловік пішов у кабінет, дістав пляшку горілки, щедро плеснув у склянку й замислився… Який же він дурень… Як можна було нічого не помічати стільки років? Хоча чого дивуватись: він чи не весь час був на роботі, бо ж треба було дбати про підприємство, треба було утримувати сім’ю. Леонід недобре посміхнувся: то дружина, мабуть, не пішла відразу до Олега, бо ж той повернувся з-за кордону без копійки грошей. А кому він там був потрібний, на чужині? Він узагалі був не дуже до роботи, а «піднявся» лише завдячуючи йому, Леонідові. «Друг» зрідка з’являвся в офісі. Леонід вважав, що Олег їздив у справах підприємства, та справи, як виявилося, були інші.
Зрадила дружина, зрадив друг, якого вважав своїм братом, дітей забрали. Леонід згадав, як доглядав іще зовсім маленького Ігоря, бо Люся довго і важко хворіла після перших пологів… Як тримав маленького на руках і біг до лікарні, коли малий упав з гойдалки… А його маленька ніжна Ліза… Задля чого тепер жити, задля кого? Він нікому не потрібен… 
Чоловік підійшов до шафи, дістав рушницю, з якою ходив на полювання… І раптом почув: «Тату!». 
Чоловік швидко озирнувся… Ігор?
– А ти… а тобі… – розгублено проказав Леонід. Хотів сказати: «Синку», та припнув язика… 
І досі Леонід Павлович не знає, чи бачив Ігор рушницю. А син, помовчавши, мовив: «Я все знаю, вони мені розповіли, але я їм усе сказав…»
 Леонід дивився і мовчав.
– Я їм, тату, все сказав! Я нікуди з ними не поїду. Мій тато – це ти. Я вже дорослий і так вирішив: я залишаюся з тобою. Мама дуже плакала, то я провів їх до аеропорту й повернувся.
Ігор іще щось говорив, а Леонід Павлович швидко заховав рушницю, ще й замкнув шафу. 
– Тату, ти вечеряв? Бо так їсти хочеться, що з’їв би все, а ще й стіл погриз би, – засміявся хлопець.
– Лізка наша ще маленька, але коли підросте, то також житиме з нами, – казав син за вечерею. 
Батько із сином неквапливо повечеряли і пішли спати. Леонід майже не спав, проте настрій у нього вже був інший.
У нього ж двоє дітей, то треба триматися… треба жити.