«СКІК-СКОК, БАБУСЮ!»

Син на декілька років старший від того дівчиська, яке ще й школи не закінчило. Чоловік – на заробітках, має приїхати за місяць. Не тривожила його. Най спокійно доробляє неборака.

Кинулась до кума, синового хрещеного, пекла хліб, брала дітей (майбутній сват, дізнавшись про вагітність, вигнав дочку з дому) і гайда сватати. Отаке-то, люди, буває. Найбільше боялася осуду й неслави. Добре, що син хотів тієї дівки. Добре, що вона вчепилася в нього руками й ногами. Раді були обоє, що все втряслося. Приїхав татко Іван Данилович, а в нього вже й весілля на носі. Не дуже гнівався. Зрадів, що дружина полюбовно все вирішила.

Невістку додому забрали, влаштували невеличку вечірку – родичі та друзі наречених. Гроші виклали зі своєї кишені, трохи мав син. Свати не дали ні копієчки, бо немає в них. І не хазайновіті, і не дбайливі.

Нічого. Аби в дітей усе ладналося. Спасибі мамі-свекрусі (рідної вже не було), що хліб і пироги попекла, півня зарубала, трохи грошима з пенсії підсобила. Пощастило жінці зі свекрухою, правда, що пощастило! І її невісточці буде добре з нею, лиш би шанувалася.

Народився Петрик. Бавилися до року, потім заочно закінчували останній клас середньої школи, вступали до коледжу, навчалися. Разом усе. Бувало, чоловік бурчав, що вона незабаром з ніг упаде за клопотами і йому ласки було недодано. Вчилася невістка на стаціонарі, жила в гуртожитку, а додому – на вихідні та канікули. То й мусила Ліда Петрівна бути і мамою, і бабусею золотому внучкові. До свахи ні-ні. Не тому, що та відмовлялася – не довіряли їй.

А на другому курсі трапилася та прикра пригода. Знайшов син у речах коханої щоденник інтимний, а в ньому таке, а в ньому таке! Словом, закохалася молода жіночка в якогось однокурсника. Забула і про чоловіка, і про дитину. Ліда Іванівна спочатку сина вговтала й заборонила йому розповідати батькові. Потім умовила його спокійно поговорити з дружиною і, якщо це просто «затемнення», пробачити й спалити той щоденник. Бо ж як же їхнє кохання, а головне, Петрик? І що люди скажуть?

Скреготів молодик зубами, та вибачення прийняв, щоденник спалив.

Закінчила молода науку, влаштувалася на роботу. Живуть разом. Кімната – старим, кімната – їм, дитяча ще, а кухня-їдальня вже спільна. Спочатку наче й непогано було. Жінки між собою ладнали, чоловіки також, а Петрик горнувся до всіх. Лагідний хлопчик і веселий.

Тільки невісточка в пір’ячко вбилася, як у нас кажуть. То була смирна і зговірлива, а то огризатися почала. На зауваження в неї гостра відповідь, у суперечці не змовчить. Ліда Іванівна вміла гострі кути згладжувати, бо сама колись у свекрів жила, а благовірний дибки стає. Де ж це видано, що невістка в чужій хаті на дармових хлібах почала так кирпу задирати. Син нейтралітет тримає. Шкода йому батьків, шкода й дружини. Та й влаштовує його таке життя під опікою батьківською.

Потім вгамувалися всі. Потрапила молода в лікарню. Операцію треба термінову робити. У сина грошей як кіт наплакав, у батьків теж такої суми немає, яку запросили хірурги (хто лікувався, той знає), а до сватів нема чого й звертатися. Позичили, вилікували, віддавали гуртом. Гуртом – це батьки і син. Невісточка видужувала, тому й не працювала. Зате з малим бавилась, інколи і їсти щось зготує.

Видужала. Борг віддали. Та знову сварка в сім’ї. Щось батько їй сказав, якось вона недоладно відповіла. До лайки дійшло, такі обоє гарячі. Скидала речі в сумки, а Петрика, що підріс, за руку й на вихід, до своїх батьків тобто, які в сусідньому селі жили. Нічого, що мати-свекруха руку зламала і тільки-но гіпс наклали. Просить бідолашна залишитися, бо ж як вона без помічниці? Просить син слізно. Невблаганна. Тільки вітер за нею майнув. А за два дні й син подався за жінкою і дитиною, бо ж сім’я на очах розпадається.

– Я, мамо, навідуватимусь, – тільки й сказав, збираючись.

– Нічого, синку, перемелеться, мука буде.

Жили недовго в інших батьків. Чи тісно їм там, чи не солодко? Хто його знає. Узагалі, молодій сім’ї слід жити окремо. Сказала невістка так синові – як одрубала. Збирають батьки гроші, позичають у людей, худобу, що настягали, продають. Купили. У сусідньому селі. Спочатку й ніби нічого. Та десь-то червоточина завелася в цій родині.

– Ревнує мене до кожного стовпа, о, – каже вже не дуже молода жінка людям. Так і людям пояснює, так і батькам розповідає. Свекрам ні-ні! Бо хіба ж вони поспівчувають чужій дитині. То мати рідна за дочку горою, а свекруха людей слуха.

Синок Петрик з хати (в армію забрали), мати – з хати: люди добрі підібрали.

– Покохала чоловіка, що ж такого. І він мене. Дітей своїх не ображатиме. Зараз не те, що колись, – так говорила людям, цікавим до чужого.

Колишня свекруха не паскудила невістки – чужої кістки, бо навіщо? Тільки гірко їй було попервах. Ой, як гірко! Марнів син на очах, побивався ж як! А потім опанував себе.

А тут війна. І ті сімейні непорозуміння здаються такими дрібними: їх же можна пережити.

Шлють онучкові золотенькому передачі, бо ж залишився у війську, хоч і молодюсінький. Гроші висилають, коли бракує. І чекають додому. У шпиталь двічі їздили, та, славу Богу, не страшні поранення. Став хлопець на ноги і знову ТУДИ.

Про невістку намагаються не згадувати. Во­на ж мати. І також за Петрика переживає. Як живе, знати не хочуть. І тепер молиться стара і за внука, і за сина. За всіх солдатиків молиться.

– Господи, допоможи їм перемогти супостата. Нехай повернуться живими, прошу тебе! Хай буде нам Україна.

Молитви знає. «Отче наш» декілька разів проказує. А то своїми словами просить захисту і допомоги. І чекає дзвінків. Щодня. І старого батька заспокоює, коли той плаче, прочитавши в газеті невтішні новини.