МОЖЛИВО

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

10 січня 23:28

500

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

– Можливо, ти все ж передумаєш, Валю? – дивився в саму душу чоловік. – Ну навіщо тобі все це? От забудьмо зараз от тут про все, обітрімо ноги і викреслімо все те з пам’яті. Навіщо тобі від них хоч щось? Ми ж усе маємо, усе! А якщо доможешся свого, хіба піде воно нам на користь?

А Валентина слухала свого Олега і не чула зовсім. Думками жінка була далеко. Слова, що линули крізь роки, ламаючи бар’єри пам’яті, безжально шмагали Валентину, не давали їй спокою. Тепер Валентина чує їх інакше, розуміє зовсім не так, як тоді, коли була дитиною.

Валя була в сім’ї найстаршою. Крім неї, росло ще троє менших братів. От що вона може згадати зі свого дитинства? Пелюшки, пляшечки, каші, постійне прання, а ще страх і вічне відчуття провини.

Її мама в декрет не йшла. А навіщо? У них же є Валентина, помічниця мамина.

– Ти старша, ти зобов’язана, – казала мама з металом у голосі. – Ми з татом працюємо, а ти що, байдики битимеш? Недарма ж хліб у помешканні нашому їси.

Інколи приїздили бабусі, але дівчинці від того було ще гірше. Коли ненька на роботі була, то Валя все робила, як уміла, а от коли в їхньому помешканні з’являлися бабусі, тоді починались нескінченні повчання і вічне невдоволення всім, хоч що б Валентина робила. Кожен рух малої був під постійним наглядом і контролем. Не пам’ятає вона жодного доброго слова від дорослих до себе.

Коли її однолітки бавились, купалися влітку у ставку, а чи катались узимку на льоду або з гірки в яру, Валентина мусила дивитись за братами.

– А що ти думала? – у її голові – материн голос. – За просто так хліб їсти? Ти старша. Ти мусиш.

Найстрашніше було, якщо, не дай Боже, хтось із хлопців шкоду зробить або впаде і заб’ється. О-о-о, тоді хоч у хату не заходь. Мама осою налітала на свою доньку. Винною була Валя, тільки Валя і ніхто, крім Валентини. Тоді мама слів не добирала, та й рука в неї була важка. Одного разу всю ніч Валентина на гречці простояла, аж доки тато з роботи не повернувся і не заніс її на руках на ліжко.

Валентина усміхнулась гірко. Дивно, але вона ж ніколи не відчувала себе обділеною або інакшою в тій родині. Все, що відбувалось, Валя сприймала як належне. Мамині слова «ти повинна», «ти – єдина моя помічниця» глибоко засіли в її голові.

А нині вона вже доросла і самодостатня жінка. Валі трішки за п’ятдесят. Зі своїм чоловіком вона понад тридцять років у парі. Виростили вони двох синів-красенів. І в кого вдалися – питається: Валентина і Олег ледь до метра шістдесяти сантиметрів доросли, а ті по два метри вимахали. Військові обидва.

Озирається Валентина на своє життя і розуміє, що була по-справжньому щасливою. І будинок у неї свій, і поля має, і справу всього життя улюблену. А Олег? То друг, порадник, найперша підтримка і розрада. Олег – не просто чоловік, він увесь її всесвіт. Тому й дивно Валентині, чому ж зараз він її не підтримує.

Усе почалось місяць тому із дзвінка брата молодшого.

– Валю, мамі геть зле, – промовив він у слухавку скоромовкою. – Лікар попросив… сказав, що якщо хочемо попрощатись, то треба швидше приїхати. Мама не протримається довго.

Летіла тоді, забувши про все на світі. Пам’ятає, як молилась і просила в Бога одного – встигнути. Ненька її до дев’яноста дожила у доброму здоров’ї і на своїх ногах. Звикла до керівної посади, на якій усе життя пропрацювала, вона й на пенсії командувала, але вже дітьми й онуками. Відколи тата не стало, їздила від одних дітей до інших, роздаючи їм вказівки та перевіряючи їх, чи все роблять так, як вона вважає за правильне.

А це занедужала. Якоюсь такою маленькою стала і геть прозорою на тлі отих подушок і лікарняного ліжка.

– Валю, – поволі сказала їй тоді ненька, – відкладати далі сенсу немає, тому кажу тут і у присутності всіх, хоча мої діти вже давно все знають. Ти не наша дитина. Колись мені сказали, що я не матиму діток, і ми із татом узяли тебе із сиротинця. Не знаю чому, але після того, як ти з’явилася в нашому помешканні, у нас одразу народились власні дітки. Я хотіла повернути тебе в сиротинець, але... твій тато, точніше мій чоловік, відмовив мене. Та й допомагала ти доглядати малих. Ми тобі все, що могли, дали. Виростили тебе, як свою, вивчили, навіть на квартиру додали тобі грошей. Будь вдячна за це. Тебе у свій заповіт я не вписала. Все залишаю власним дітям.

Валентина стояла мов водою злита. Навіщо? Навіщо мати все це говорила зараз? У Валентининій голові була каша із думок, почуттів, образи і сорому. Жінка якось раптово відчула себе в тій кімнаті зайвою. Усі мовчали і дивились на Валентину якось зверхньо. Вони всі знали, вони були готові й не вбачали в тому нічого дивного чи неправильного.

Маму в останню дорогу Валентина все ж провела. Гроші на те всі порівну вклали, хоча з Валентиною тоді особливо ніхто не розмовляв. Навіть племінники ніби сторонились її. Коли все скінчилось і з’явився горбочок під простеньким дерев’яним хрестом, один із братів сказав Валентині:

– Тебе в заповіті немає. То не наша воля, а мамина. Май сором, Валю. Вони виростили тебе і виховали. Ким би ти була, якби не наші тато і мама? Ми тобі нічого не винні, запам’ятай.

І знаєте, Валентина тоді вперше не стрималась. Надто це все було важко і несправедливо. Підняла голову, змахнула сльозу, сказала, що, може, хоч там її і не вписано, але на свою частку вона претендуватиме. Повідомила, що оце відразу звідси поїде і зробить усе, як має бути, а не так, як мама надумала.

І от стоїть Валентина перед будівлею суду. Спина пряма, губи стиснуті в нитку, в очах – сльози. Чоловік заспокоює, каже, що їм ні та земля, ні частка будинку не потрібні, адже мають своє все. Але Валентина не має наміру відступати.

Можливо, якби мама подала все це інакше, якби брати ставились до неї нормально, вона б і поважала мамину волю. А так...

Змахнувши непрохану сльозу, Валентина поглянула на чоловіка і ступила крок до приміщення суду.

– Ходімо, – сказала і сама не впізнала власного голосу.