ВАСИЛЬКО

Пам’яті жертв голодомору

Заклопотаний потяг стрімко набирав обертів і пихкотів звичним шляхом у київському напрямку. У вікні один за одним відкривались сині надвечірні краєвиди, і здавалося, що сам пан Вечір сів біля мене стомленим господарем. У залюдненій плацкарті всі потроху ладналися до сну. Заплющив очі, і майнуло в думках: «Вісім годин і я – на місці!». Раптом гучна суперечка штурхнула мій спокій.

– Годі, дитино, спи вже! – вмовляла ненька.

– І-і-і! Не хо-о-очу! – вередував хлопчик.

– На, візьми пиріжечок і засинай!

Та мизакувате хлоп’я не мало наміру спати. З розгону вклепало матері добрячий ляпас і швиркнуло пиріжок на підлогу! Інша сусідка, вже немолода жінка, підняла рум’яний смаколик і, нишком поцілувавши його, поклала до торбинки, як у дитинстві робила це моя бабуня. Всі у вагоні дивакувато провели її поглядом, а я, зустрівшись із жінкою очима, прочитав там болісне: «47-й...».

А за пів години вже всі сопіли, знесилені: і я, і невгамовне оте хлоп’ятко, яке, здавалося, ніколи вже не засне. А думки побігли, обганяючи потяг, кудись у минуле...

***

– Васильку, Васильку, де твої васильки... – мугикаю спросоння... А, ось вони! Ціле поле... Мружусь і швендяю малими ноженятами між квітів, насолоджуючись літніми духмянцями. Завтра – Трійця. Порається біля літньої кам’янки бабуня Паша, малесенька така, сива, немов горлиця, з невеличким горбиком на спині. У казанку – щось смачне, а в печі – запашна паляниця, яка лоскоче сонні мої ніздрі. Ох, ця бабуня, і коли встигла? Це вона вигадала цю приказку про васильки... Може, спеціяльно, щоб дражнитись?

Бабуня розповідала, що народився я таким малесеньким, що купали мене спочатку у глиняному полумиску. У матусі рано пропало молоко. Малий, випльовував я її порожні груди й заходився таким відчайдушним плачем, що ніхто не міг зарадити! А бабунечка придумала натерти вареного буряку, який мене врятував!

– Ой-й... – бідкалася сусідка, – мале ж яке, не виживе.

Мама все витирала вологі очі:

– Манюній, та наш! А я вам кажу, що виживе! Дівчата, чуєте, цей виживе! Цей ще й мені очі прикриє!

– Ну, що ви таке говорите, мамо?

– А я – що? Я – нічого! – смія­лась. – Не зараз же, кажу ж, колись!

***

От і вимахав я, ніби той дядько, ще й червонощокий!

– Ще б пак! – жартувала бабуня. – Стільки буряку з’їсти!

– Отож! – заливаюсь, як циган сироваткою. Бабуню, бабунечко, ти ж мій найкращий дружечку дорогий! Ось хто мені про все на світі розкаже, доки матінка працюють, стільки справ переробимо!

– Василечку, а біжи-но з татком, вкосіть травички свіжої, долівку застелимо! – воркоче.

Лечу, аж підстрибую, хапаючи малими рученятами сильну таткову долоню:

– Я з тобою! Ого-го-го-го-о-о! – покотилось між хмарами. За нами малий Тарзанко котиться волохатим м’ячиком: – Гоп-гоп, весело!

***

Раптом... злякано прокидаюсь, тру вологі повіки: сумний сивий ранок зазирає до маленького вікна... Скрививсь, мов середа на п’ятницю:

– Ет-т-т, наснилося!

Миттю все розвіялось. У хаті – голодна пустка, як у труні. Ні зернятка, ні гнилої картоплини... Боже ж ти мій, як хочеться їстоньки! Як то пече, то ріже, то болить у животі! Матінка молиться і схлипує в куточку. Бабуня лежить і вже не стогне. Тонкі її руки обтягнені сухою шкіркою, де видно всі кісточки, а живіт такий величезний, що за ним і обличчя не видко. Закутана у благеньку сіру хустку, матуся схожа на примару або й на саму ніч, темну і тривожну.

...Післявоєнний голод не шкодував нікого. Він зіпхнув у засвіти мою маленьку сест­ричку Гаську – бліду тоненьку свічечку, з рученятами-павутинками. Зжер він і мого Тарзанка, якого сусіди зварили на вечерю...

Коли я згадав про волохатого друга, з моїх очей бризнули гіркі сльози: любий мій, як же не додивився я за тобою, рідний ти мій друже! Ти тулився вночі до мене своїм кволим волохатим тільцем і зігрівав мене, ти розвеселяв мене вдень...

– Господи милостивий, захисти нас, допоможи! – благала матінка. Немає в нас захисту, сиріт нещасних!

...Татка нашого ще 41-го року викликали до військкомату й одразу ж – на фронт, він попрощатися не встиг з ненькою. За декілька днів надійшла від батька листівочка. Мама все плакала, цілувала й тулила до серця списаний дрібним почерком папір і шепотіла: «Живий... Живий...». Це була єдина звісточка.

Дядько Юхим, з яким вони ділили тоді бойову варту, розповідав, що таткова група потрапила в оточення і більше ніхто його не бачив. А я і зараз із заплющеними очима переповім, про що йшлося в тому листі, який став моїм життям: «Люба моя Марійко! У мене все добре. Рідна моя, якби ти знала, куди занесла мене вій­на! Ваш тато – у Києві! Який же він величний та гарний! Навіть зараз, коли розтрощені вулиці. Загину, а ворогові Київ не віддам! Був у Володимирівському соборі, поставив свічку за перемогу. Обіймаю міцно і люблю вас. Тато».

...Відгуготіла війна, почали повертатися додому чоловіки, але татка серед них не було. Не отримали ми на нього й похоронки. Матуся все ходила і ходила зустрічати батька. Паровози пролітали із шаленою швидкістю, іноді зупинялись і біля нашої манюньої станції. Веселі бородаті дядьки щасливо махали мені рукою, частенько скидали якийсь смаколик: «Тримай, малий, війна скінчилася!». Та вони були зовсім чужі, і мама смутніла щодня, чекаючи тата... Вона й досі чекає його і плаче, згадуючи.

***

У той голодний 47-й ми прийшли самі... Ні допомоги, ні захисту в нас не було... Ні, ми не скиглили, але як же не вистачало нам нашого сильного й добродушного татка!

...Того дня прибігла захекана сусідська дівчинка Натка і злякано видихнула:

– Тітко Маріє, хатами ходять, харчі забирають!

Мама з бабунею прожогом посхоплювались і ще встигли сховати в холодній печі торбинку з квасолею, як до хати вкотились колективісти:

– Маріє, кажуть, харчів у вас забагато, маєш віддати!

З вулиці вже було чутно жіноче голосіння.

– Ой, людочки... – застогнали й мама з бабусею. – Ах ти ж, супостате триклятущий! – оговталась бабуня Паша. – А дзузьки тобі, антихристе! Не віддам! А дитині – що?

– І так здохне! – голосно зареготав інший, брудною ручиською відштовхуючи бабуню. Та заточилася і зойкнула, вдарившись об одвірок.

– Бабунечко! – підбігаю до неї й миттю відлітаю від удару чоботом.

– Цить, щеня!

За болючими слізьми не підвестися... У відчинені двері бачу, як з гучним реготом і брудною лайкою ці «герої» теліпали нашою півпорожньою торбинкою, забираючи останню нашу надію на дебелого возика. Їхні чоботи здавалися такими величезними! З одного з них огидно стікала тонкими цівочками кров з мого заюшеного носа...

***

Три осінні, змішані з туманами і багнюкою, дні тяглись безпорадно довго, а бабуня все не вставала. Прибігала Натка, принесла дивом десь узятий кусничок вареного яйця:

– Мати веліла передати, ось...

Я схопив його голодними рученятами:

– Бабунечко, люба моя, поїж хоч крихточку!

Та бабуня лежала, ніби мертва, тільки повіки її ще вряди-годи посіпувались, гріючи думку про життя.

– Ні-і-і! Ріднесенька, не йди від нас, я так люблю тебе! Чуєш? Не йди!

«Васильку, Васильку, де твої васильки?» – стугонить снігом по шкірі. Я глянув у бабунині сині очі...

 – Он же вони, василечки мої, у бабуні! Врятуй її, Боженьку! Чуєш?! – кричу стогоном кудись угору... Я... я стільки втратив уже і так боюсь спізнитися! Сперечаюся із самим Богом! Де ж та матінка, що так довго не йдуть... Господи, не вберіг, не вберіг бабуні! Її сині очі трохи ясніють і ніби світлішає обличчя... Ну-у-у!!?

Мовчить... мовчить Бозя, суворий і ґречний. «Васильку, Васильку, де твої васильки?».

...Сухенькі, посічені життям руки стиха знаходять одна одну... і вже не здіймаються більше. Лише поблискують ще теплі очі, з яких стікають сльози. До бабуні підійшла ненька, заголосила й вискочила до клуні:

– Васильку, синку, не чіпай її, не заважай... Бабуня до Бозі зібралася...

– Як – до Бозі? А ми?.. А ми-и-и?!!

«Васильку-Васильку, де твої васильки...»

Німим покотом жебонить у скронях. З потемнілої від часу ікони позирає Бозя – скорботно і співчутливо. «Почуй, ну, почуй мене, благаю...». Безголосими вустами хапаю повітря і раптом згадую.

«Бозю, Божечку», – бабуня завжди молилася. Й ікону зберегли, щоб супостати не знищили. Онде вона в нас. І рушничка вона вишила тобі, і співала все життя, молячись...

Маленькі теплі молоточки надії застугоніли у скронях: «Бог почує, зрозуміє і не забере нашу бабуню! Бабунечко моя люба, не йди, не треба! Я допомагатиму тобі у всьому, я ж уже великий. І водички принесу, і дрівцят, і в хатині підмету, доки мама працює... Не залишай нас! А влітку зробимо ляльку з кукурудзи, заплетемо їй коси. А ти розкажеш мені казочку. А хочеш, я розповім тобі, ти ж навчила?! І заспіваємо: «Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси, молода дівчина розпустила коси...». «Васильку, Васильку, де твої васильки?».

Тиша в хаті, заціпеніло все. «І залиш нам гріхи наші, яко й ми залишаємо боржникам нашим...» – шепочу в темряву.

Забираю до себе бабунині натруджені руки, тулюся до них, цілую їх... Господи, звідки ж лід такий у хаті,чому ж холодні вони такі? То холоне моє серце: бабуні більше немає... Тільки якась тиха усмішка осяяла її обличчя та нестерпний біль каменем вкотивсь у мої груди... «Цей виживе! Цей ще й очі мені прикриє...»

– Бабунечко, рідна, люба моя, я не хочу!!! – б’ють липкі дзвоники у скронях. Якось так... Стуляю неслухняною дитячою долонею вже впокорені дорогі бабунині очі... «Васильку, Васильку...»

«Я... люблю тебе, любий мій онучку», – ще довго вчувається мені між настогидливим шелестом вітру і хлюпанням холодного січеного дощу...

***

Відтоді, щовечора лягаючи спати, ми з мамою прощались... назавжди... і щоранку починали день знову. Як ми вижили в цей час – невідомо. За мокрими осінніми туманами землю вкрили холодні сніги. Вночі ми тулили одне до одного свої закоцюблі кістки і не могли дочекатися ранку. А вдень плазували до старої олійні. Голодні німі тіні сновигали т...