ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
539Життєві історії
Пам’яті жертв голодомору
Заклопотаний потяг стрімко набирав обертів і пихкотів звичним шляхом у київському напрямку. У вікні один за одним відкривались сині надвечірні краєвиди, і здавалося, що сам пан Вечір сів біля мене стомленим господарем. У залюдненій плацкарті всі потроху ладналися до сну. Заплющив очі, і майнуло в думках: «Вісім годин і я – на місці!». Раптом гучна суперечка штурхнула мій спокій.
– Годі, дитино, спи вже! – вмовляла ненька.
– І-і-і! Не хо-о-очу! – вередував хлопчик.
– На, візьми пиріжечок і засинай!
Та мизакувате хлоп’я не мало наміру спати. З розгону вклепало матері добрячий ляпас і швиркнуло пиріжок на підлогу! Інша сусідка, вже немолода жінка, підняла рум’яний смаколик і, нишком поцілувавши його, поклала до торбинки, як у дитинстві робила це моя бабуня. Всі у вагоні дивакувато провели її поглядом, а я, зустрівшись із жінкою очима, прочитав там болісне: «47-й...».
А за пів години вже всі сопіли, знесилені: і я, і невгамовне оте хлоп’ятко, яке, здавалося, ніколи вже не засне. А думки побігли, обганяючи потяг, кудись у минуле...
***
– Васильку, Васильку, де твої васильки... – мугикаю спросоння... А, ось вони! Ціле поле... Мружусь і швендяю малими ноженятами між квітів, насолоджуючись літніми духмянцями. Завтра – Трійця. Порається біля літньої кам’янки бабуня Паша, малесенька така, сива, немов горлиця, з невеличким горбиком на спині. У казанку – щось смачне, а в печі – запашна паляниця, яка лоскоче сонні мої ніздрі. Ох, ця бабуня, і коли встигла? Це вона вигадала цю приказку про васильки... Може, спеціяльно, щоб дражнитись?
Бабуня розповідала, що народився я таким малесеньким, що купали мене спочатку у глиняному полумиску. У матусі рано пропало молоко. Малий, випльовував я її порожні груди й заходився таким відчайдушним плачем, що ніхто не міг зарадити! А бабунечка придумала натерти вареного буряку, який мене врятував!
– Ой-й... – бідкалася сусідка, – мале ж яке, не виживе.
Мама все витирала вологі очі:
– Манюній, та наш! А я вам кажу, що виживе! Дівчата, чуєте, цей виживе! Цей ще й мені очі прикриє!
– Ну, що ви таке говорите, мамо?
– А я – що? Я – нічого! – сміялась. – Не зараз же, кажу ж, колись!
***
От і вимахав я, ніби той дядько, ще й червонощокий!
– Ще б пак! – жартувала бабуня. – Стільки буряку з’їсти!
– Отож! – заливаюсь, як циган сироваткою. Бабуню, бабунечко, ти ж мій найкращий дружечку дорогий! Ось хто мені про все на світі розкаже, доки матінка працюють, стільки справ переробимо!
– Василечку, а біжи-но з татком, вкосіть травички свіжої, долівку застелимо! – воркоче.
Лечу, аж підстрибую, хапаючи малими рученятами сильну таткову долоню:
– Я з тобою! Ого-го-го-го-о-о! – покотилось між хмарами. За нами малий Тарзанко котиться волохатим м’ячиком: – Гоп-гоп, весело!
***
Раптом... злякано прокидаюсь, тру вологі повіки: сумний сивий ранок зазирає до маленького вікна... Скрививсь, мов середа на п’ятницю:
– Ет-т-т, наснилося!
Миттю все розвіялось. У хаті – голодна пустка, як у труні. Ні зернятка, ні гнилої картоплини... Боже ж ти мій, як хочеться їстоньки! Як то пече, то ріже, то болить у животі! Матінка молиться і схлипує в куточку. Бабуня лежить і вже не стогне. Тонкі її руки обтягнені сухою шкіркою, де видно всі кісточки, а живіт такий величезний, що за ним і обличчя не видко. Закутана у благеньку сіру хустку, матуся схожа на примару або й на саму ніч, темну і тривожну.
...Післявоєнний голод не шкодував нікого. Він зіпхнув у засвіти мою маленьку сестричку Гаську – бліду тоненьку свічечку, з рученятами-павутинками. Зжер він і мого Тарзанка, якого сусіди зварили на вечерю...
Коли я згадав про волохатого друга, з моїх очей бризнули гіркі сльози: любий мій, як же не додивився я за тобою, рідний ти мій друже! Ти тулився вночі до мене своїм кволим волохатим тільцем і зігрівав мене, ти розвеселяв мене вдень...
– Господи милостивий, захисти нас, допоможи! – благала матінка. Немає в нас захисту, сиріт нещасних!
...Татка нашого ще 41-го року викликали до військкомату й одразу ж – на фронт, він попрощатися не встиг з ненькою. За декілька днів надійшла від батька листівочка. Мама все плакала, цілувала й тулила до серця списаний дрібним почерком папір і шепотіла: «Живий... Живий...». Це була єдина звісточка.
Дядько Юхим, з яким вони ділили тоді бойову варту, розповідав, що таткова група потрапила в оточення і більше ніхто його не бачив. А я і зараз із заплющеними очима переповім, про що йшлося в тому листі, який став моїм життям: «Люба моя Марійко! У мене все добре. Рідна моя, якби ти знала, куди занесла мене війна! Ваш тато – у Києві! Який же він величний та гарний! Навіть зараз, коли розтрощені вулиці. Загину, а ворогові Київ не віддам! Був у Володимирівському соборі, поставив свічку за перемогу. Обіймаю міцно і люблю вас. Тато».
...Відгуготіла війна, почали повертатися додому чоловіки, але татка серед них не було. Не отримали ми на нього й похоронки. Матуся все ходила і ходила зустрічати батька. Паровози пролітали із шаленою швидкістю, іноді зупинялись і біля нашої манюньої станції. Веселі бородаті дядьки щасливо махали мені рукою, частенько скидали якийсь смаколик: «Тримай, малий, війна скінчилася!». Та вони були зовсім чужі, і мама смутніла щодня, чекаючи тата... Вона й досі чекає його і плаче, згадуючи.
***
У той голодний 47-й ми прийшли самі... Ні допомоги, ні захисту в нас не було... Ні, ми не скиглили, але як же не вистачало нам нашого сильного й добродушного татка!
...Того дня прибігла захекана сусідська дівчинка Натка і злякано видихнула:
– Тітко Маріє, хатами ходять, харчі забирають!
Мама з бабунею прожогом посхоплювались і ще встигли сховати в холодній печі торбинку з квасолею, як до хати вкотились колективісти:
– Маріє, кажуть, харчів у вас забагато, маєш віддати!
З вулиці вже було чутно жіноче голосіння.
– Ой, людочки... – застогнали й мама з бабусею. – Ах ти ж, супостате триклятущий! – оговталась бабуня Паша. – А дзузьки тобі, антихристе! Не віддам! А дитині – що?
– І так здохне! – голосно зареготав інший, брудною ручиською відштовхуючи бабуню. Та заточилася і зойкнула, вдарившись об одвірок.
– Бабунечко! – підбігаю до неї й миттю відлітаю від удару чоботом.
– Цить, щеня!
За болючими слізьми не підвестися... У відчинені двері бачу, як з гучним реготом і брудною лайкою ці «герої» теліпали нашою півпорожньою торбинкою, забираючи останню нашу надію на дебелого возика. Їхні чоботи здавалися такими величезними! З одного з них огидно стікала тонкими цівочками кров з мого заюшеного носа...
***
Три осінні, змішані з туманами і багнюкою, дні тяглись безпорадно довго, а бабуня все не вставала. Прибігала Натка, принесла дивом десь узятий кусничок вареного яйця:
– Мати веліла передати, ось...
Я схопив його голодними рученятами:
– Бабунечко, люба моя, поїж хоч крихточку!
Та бабуня лежала, ніби мертва, тільки повіки її ще вряди-годи посіпувались, гріючи думку про життя.
– Ні-і-і! Ріднесенька, не йди від нас, я так люблю тебе! Чуєш? Не йди!
«Васильку, Васильку, де твої васильки?» – стугонить снігом по шкірі. Я глянув у бабунині сині очі...
– Он же вони, василечки мої, у бабуні! Врятуй її, Боженьку! Чуєш?! – кричу стогоном кудись угору... Я... я стільки втратив уже і так боюсь спізнитися! Сперечаюся із самим Богом! Де ж та матінка, що так довго не йдуть... Господи, не вберіг, не вберіг бабуні! Її сині очі трохи ясніють і ніби світлішає обличчя... Ну-у-у!!?
Мовчить... мовчить Бозя, суворий і ґречний. «Васильку, Васильку, де твої васильки?».
...Сухенькі, посічені життям руки стиха знаходять одна одну... і вже не здіймаються більше. Лише поблискують ще теплі очі, з яких стікають сльози. До бабуні підійшла ненька, заголосила й вискочила до клуні:
– Васильку, синку, не чіпай її, не заважай... Бабуня до Бозі зібралася...
– Як – до Бозі? А ми?.. А ми-и-и?!!
«Васильку-Васильку, де твої васильки...»
Німим покотом жебонить у скронях. З потемнілої від часу ікони позирає Бозя – скорботно і співчутливо. «Почуй, ну, почуй мене, благаю...». Безголосими вустами хапаю повітря і раптом згадую.
«Бозю, Божечку», – бабуня завжди молилася. Й ікону зберегли, щоб супостати не знищили. Онде вона в нас. І рушничка вона вишила тобі, і співала все життя, молячись...
Маленькі теплі молоточки надії застугоніли у скронях: «Бог почує, зрозуміє і не забере нашу бабуню! Бабунечко моя люба, не йди, не треба! Я допомагатиму тобі у всьому, я ж уже великий. І водички принесу, і дрівцят, і в хатині підмету, доки мама працює... Не залишай нас! А влітку зробимо ляльку з кукурудзи, заплетемо їй коси. А ти розкажеш мені казочку. А хочеш, я розповім тобі, ти ж навчила?! І заспіваємо: «Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси, молода дівчина розпустила коси...». «Васильку, Васильку, де твої васильки?».
Тиша в хаті, заціпеніло все. «І залиш нам гріхи наші, яко й ми залишаємо боржникам нашим...» – шепочу в темряву.
Забираю до себе бабунині натруджені руки, тулюся до них, цілую їх... Господи, звідки ж лід такий у хаті,чому ж холодні вони такі? То холоне моє серце: бабуні більше немає... Тільки якась тиха усмішка осяяла її обличчя та нестерпний біль каменем вкотивсь у мої груди... «Цей виживе! Цей ще й очі мені прикриє...»
– Бабунечко, рідна, люба моя, я не хочу!!! – б’ють липкі дзвоники у скронях. Якось так... Стуляю неслухняною дитячою долонею вже впокорені дорогі бабунині очі... «Васильку, Васильку...»
«Я... люблю тебе, любий мій онучку», – ще довго вчувається мені між настогидливим шелестом вітру і хлюпанням холодного січеного дощу...
***
Відтоді, щовечора лягаючи спати, ми з мамою прощались... назавжди... і щоранку починали день знову. Як ми вижили в цей час – невідомо. За мокрими осінніми туманами землю вкрили холодні сніги. Вночі ми тулили одне до одного свої закоцюблі кістки і не могли дочекатися ранку. А вдень плазували до старої олійні. Голодні німі тіні сновигали туди-сюди спустошеним подвір’ям, шпорталися у прілому промерзлому лушпинні, брудними пальцями зі зламаними зчорнілими нігтями намагаючись знайти хоч насінину. Надвечір повертались додому, де зігрівали одне одного слабеньким своїм теплом, знову прощались і поринали в тривожний голодний сон. І молились, молились, молились!!!
Часто-густо крізь сон було чутно тихе матусине схлипування, і щось солоне та мокре стікало моєю щокою. Тоді я перекидався на інший бік і згадував тата – його сильні руки, усміхнені очі – й уявляв, як ми всі разом ідемо Києвом, хоча я ніколи в житті не бачив ні того Києва, ні жодного міста взагалі. Вночі мені снився вокзал, і собор, і дивної величі вулиці. А ми йшли всі разом щасливі, тато ніс мене на плечах, а маленьку Гаську матуся тримала на ручках. А бабуня, обіймаючи їх обох, дріботіла, ледь встигаючи, і зойкала весь час срібними дзвіночками:
– Йой, не летіть так швидко! Йой, захекалась! Йой... – і усміхалась беззубим ротом.
Несподівано татко знімав мене з плечей і казав:
– Бережи матусю, Васильку!
І... ми знову залишались з мамою самі... Тільки три сизі голуби кружляли над нами, закриваючи крилами від біди. У серці ставало так млосно і тепло...
Господи мій, я вірю, що саме ці сни вберегли мене в ті голодні роки. І думка про те, що десь є неймовірне старовинне місто Київ, де все добре, де є тато, який неодмінно повернеться додому, і в них розпочнеться нове, чудове життя.
Ось і весна. Триста днів без хліба... Забули, як він навіть і пахне. Ми, самі сухі кістки та шкіра, живі мерці, діти, які вижили цієї зими, повиходили з хат на толоку, шукаючи перші паростки, перші калачики. Знаходили й несли їх у свої спустошені домівки. Іноді встигали врятувати цим найрідніших, тих, хто залишився. Згодом повитикалися із землі молоденькі кислинки щавлю, сріблясті листочки лободи, запашна конюшина.
– Ще потопчемо ряст! Господи, дякую Тобі за те, що зберіг мою дорогу, рідненьку матусю! А там і наше невеселе літечко підкотилось. А за ним і осінь. Живі!!! Ми живі! Ми, діти голодоморів, ті, хто видибав-вибрався-дожив, німі свідки минулого, могли б багато розповісти, якби все це не пекло, не жебоніло, не боліло у свідомості так шалено.
***
...Не знаю, на якій станції зійшло наше неспокійне хлоп’я, я прокинувся вже вранці, коли потяг наближався до столиці. У сонному вагоні напрочуд тихо, та після тривожної ночі на серці якось моторошно. І тільки величні золоті дзвіниці, що промайнули у вікні, змусили мою душу затріпотіти. Київ! Моя столиця! Місто Кия і киян. Місто квітучих каштанів та сивого Дніпра. Місто-Майдан... Місто-мрія. Місто, у якому б’ється неймовірне серце України, у якому все розпочинається. Мій Київ. Коли я ступаю на його землю, мені хочеться розправити плечі та глибоко вдихнути на повні груди це святе повітря. «Київ!» – промедитував я і, вже зовсім інший, поквапився до метро.
***
Швиденько залагодивши столичні справи, вирішив, як завжди, пройтися пішки. Зійшов на Інститутській та й попрямував до бульвару Тараса Шевченка, де вже зачекався мене сонячний, із зірковими куполами Володимирський собор. Ось він... Як завше, гостинний і чомусь теплий. З барельєфів урочисто і якось родинно зустрічали мене князь Володимир і княгиня Ольга. Я перевів подих. Завмер... Господи, скільки ж разів бував я тут від тих голодних років!
***
– Мамо, де наш тато?
– У Києві, Василечку, стереже місто від ворогів.
– Мамо, війна давно скінчилась...
– Ну-у-у, вороги завжди якісь є, це ж найважливіше місто! Київ! А татко... Він... у соборі. Так, у Володимирському! І обіцяв нам його показати, пам’ятаєш? А знаєш що, а ми самі до нього підемо!
– Пі-де-мо? У Київ? Матусю, це ж далеко! А поїхати грошей немає...
Якоїсь миті мені здалося, що ненька божеволіє від горя, і я вже пожалкував, що довів її до цього своїми нескінченними запитаннями. Та мати якось осяйно усміхнулась:
– А чом би й ні? А ноги навіщо? Он люди збираються до лаври, вони йтимуть повз Володимирський собор. Пристанемо до них! Скільки того Києва, знайдемо й татка!
***
Пам’ятаю той весняний запах степу... Як довго ми йшли, віривши, що знайдемо тата, як несли почергово на плечах єдині чоботи, простуючи босяка холодними, часом заскеленими льодом стежками. І той незабутній смачнезний хліб, яким пригощали віряни, і оксамитові зоряні ночі просто неба, і той надзвичайний світанок, коли вперше побачили вдалині золоті київські собори. Мама цілувала мене у брудні щоки і, обіймаючи, промовляла:
– Гайда чепуритися, Васильку! І – до татка!
Ми швидко вмилися, помили ноги у Дніпрі. Де й узялися чисті сорочки нам із торбинки? Це матуся завбачливо приготувала їх? То ось ти який, мій Києве!
Розпитали дорогу, летіли, мов на крилах! Захоплення від краси... І біль утрати... Цілий світ і це прекрасне місто не можуть замінити дорогих людей, яких більше не побачимо. Зігрівало відчуття, що тато десь поруч – дитячі сподівання! Батько не повернувся, а ми так його чекали, розшукували, писали, сподіваючись хоч похоронку отримати. Дарма, матуся так і посивіла, чекаючи на батька.
Дивно, та життя стало світлішим. Ми не розбагатіли і не забули нікого, але відпустили їх у небеса й жили далі. А до Володимирського собору навідувалися щоразу. Біля воріт завмираю, притулившись до нього душею: скільки ж пережито! Ми потихеньку старіли, підростали наші діти, а він ставав дедалі кращим, мій Київ, і все дорожчою була мені моя Україна. Від випробувань, перемог та останньої війни. А собор мудрого князя Володимира завжди приймав усіх і мирив, немов батько.
– Уклінно вітаю тебе, мій добрий давній друже, мій Соборе! Ах, мало не забув! У валізі – дбайливо загорнутий у вологу бавовну букетик васильків («Де ж знайдеш васильки в Києві, наші, рідні?») та неньчин вишитий рушничок («Таткові, нехай спочиває і мене дожидає!» «Що ти, матусю?»). «Васильку, Васильку, де твої васильки?».
Засвітив свічки, промовивши.
– Світлої пам’яті.
Помолився біля вівтаря:
– За перемогу!
«...І прости нам гріхи наші, яко і ми прощаємо боржникам нашим...»
– Пам’ятаєш цього пацана, Боженьку? Дякую тобі за все!
Сів на лавці, заслухався, як тут добре думається, та треба йти. Несподівано беру оком: троє сизих голубів, як сон... Ви збережіть її, мою Україну!
***
...Бруківка вивела мене на вулицю Грушевського, повз Будинок рад, повз Банкову, до майдану Незалежності. «А ви билі на майданє? – згадалась мені одна з розмов у потязі. – Нєт?! А ми билі! Чєсно гаваря, нє впічатляєт!». «А, бісової душі! – сновигає в моїх мізках. – Як же ви не помітили: тут же повітря БОЛИТЬ і кожен камінчик просотаний кров’ю!».
Цокає квітковий годинник: ще маю зо дві години. «Тут неподалік – встигну!» – думаю. У вечірній мелодії саксофона золотиться небо, ніби й не було війни. На очі потрапляє телеграф – штаб, а там далі Сергій Нігоян читав палкі слова Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете!». Все бачу його погляд, так схожий чомусь на Ісуса... Йду далі. Там тримали оборону. А ось знайомі імена, перед очима все бачу дорогі обличчя... І лице сусідського хлопчини, який не прийшов з бою, і дівчинки, що загинула, прикривши пораненого, і друзів-майданівців – усіх, кого забрала остання війна. Світла вам пам’ять!
Ось тут піаніст грав Баха. Згадались дим, і полум’я, і шини, освячення Майданом – це вже стверджений, мов криця, генетичний код.
Час летить шалено. Спізнююсь, та за декілька хвилин до рушання – у потязі. Додому!
***
Повертаюсь чистим степом, де поміж сивих ковил розлилися озерця васильків. «Чому Господь висіяв їх саме тут?» – подумав я. Дитинством виплекані, вмиті чистими мріями, покликані підпирати самі небеса. В цім узвишші тішиться й моє серце. Смішне дівча-кульбабка лопотить мені назустріч:
– Дідусю Васильку!
– Василиночко!
Малі кучерики кілечками стрибають на плечах.
– Бабунечко, ну де ж ти так довго?
Спираючись на паличку, за нею човгає моя старенька матінка. Підняти б її на руки й тож нести, як вона мене в дитинстві! Не дозволить... Це було дозволено робити тільки татові. «Васильку, Васильку...»
– Йду, матусю! Я так люблю тебе, я небо прихилю для тебе, зозулечко ти моя люба!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
37
Життєві історії
