ВАР’ЯТКА…

У невеличкому будинку – лиш на двадцять квартир – мешкала еліта містечка. Доволі-таки давно цей будинок звели для райкомівців та їхніх сімей на території парку. І хоча й минуло вже багато років, будинок називали райкомівським, а самі мешканці – тепер уже діти й онуки колишнього керівництва – звісно ж, вважали себе елітою…

За усталеними традиціями, всі люб’язно віталися, лицемірно усміхалися і демонстрували одні перед одними верх культури та вихованості. Хоча й чули сусіди-інтелігенти дебоші через стіну таких самих сусідів-інтелігентів, вдавали, що нічого не чують… Хоча й бачили, як щодня п’яного того чи іншого сусіда привозять додому, вдавали, що нічого не бачать. Хоча й знали, що як не праворуч, то ліворуч, як не зверху, то знизу живе як не гуляка, то дебошир, як не дебошир, то пияк, вдавали, що ніхто нічого не знає… Звісно, про це говорили, але позаочі: вам – про них, а їм – про вас… Саме такою, вважали, й має бути поведінка високоінтелектуальної людини…

Вирізнялась серед сусідської еліти тільки Леська – жінка близько шістдесяти років… До панства вона потрапила, можна сказати, випадково: доглядала одну самотню інтелігентку, а та й заповіла їй своє помешкання. Тоді ще зовсім молода Леся разом із чоловіком і двома малими діточками переїхала в цей будинок. Володька, чоловік Леськи, любив випити, але не був буйним. Тут радше Леська виховувала свого пиячину: лупила, лаяла… А що вже матюків знала… Сусідське панство на це лиш скрушно кивало головами. До слова, ненормативна лексика Леськи не була їм незнайома, просто сусіди, всі, як один, вдавали, що зроду такого не чули… Побачивши таку реакцію панів, Леська не церемонилась:

– А то чого ви так дивуєтесь? Нібито я не чула (та й чи тільки я), як ваш чоловік учора вас ображав і матюкав… А ваш, – кивала на іншу панянку, – коханок возив і возить до вашої ж квартири…