В’ЯЗНI

Вона пізно почала сидіти і ходити. Дуже пізня єдина дитина, з’явилася, коли матері було вже сорок, а батькові сорок сім. Кожен її рух відбувався під уважним наглядом, за найменших підозр мама кидалася до лікарів. Тому про її діагноз запідозрили швидко.

– Ну, наздоганяй мене! Біжи!

Вона намагалася бігти, але вистачало сил ненадовго. Ніжки наче відмовлялися слухатись, плуталися, і зрештою вона падала. Та й нескінченні мамині «Не біжи! Не поспішай! Обережно! Не лізь!» наснаги не додавали. Згодом вона звикла, що їй не можна нічого… Місяці в лікарні, в санаторіях, міста й містечка, офіційна, напівофіційна і нетрадиційна медицина, професори і бабки-ворожки… Барвисте вона мала дитинство, нічого сказати. Школи було зовсім мало, її швидко перевели на навчання вдома, якийсь екстернат. Зрідка приходили вчителі, ставили оцінки, і зрештою вона, як і всі, отримала атестат.

А ще в неї був комп’ютер. Й інтернет, куди ж без нього? Зрештою доволі швидко віртуальний світ став для неї значно важливішим, ніж реальний. До того часу батьки трохи вгамувалися зі спробами її вилікувати, бо м’язова дистрофія була невизначеного походження, прогресувала і була невиліковна, тут у лікарів думки збігалися. А ворожки, цілителі та екстрасенси дедалі більше здавалися відвертими шарлатанами… Відтак їй дали спокій, сиділа здебільшого вдома, за компом. Там… Там у неї, звісно, були сторінки в соцмережах, статуси, картинки, цитати, пісні з ютубу, як у більшості її ровесниць. Кілька фото, що їх зробили мама та єдина приятелька-сусідка, де все було добре продумано. Фотографії не мали виказувати її стану, звичайна дівчина. На вулиці – до талії, вдома – сидячи на дивані. Тоді вона ще обходилася без крісла колісного, лише милицями.

Зараз уже важко пригадати, як саме вони почали спілкуватися. Здається, посварилися спершу в коментах до якогось посту. А тоді він написав їй приватне повідомлення. Листування їх не те що захопило… Це було наче повінь. Вони захлиналися тими балачками, що тривали до пізньої ночі. Тоді вона ще могла нормально користуватися клавіатурою, пальці прудко стрибали літерами… Розмови не набридали, щодня вони знаходили стільки спільного: смаки, погляди, враження, переглянуті фільми, прочитані книги, музика… «А я…» – «І я теж!» «А в мене…» – «Ой, і в мене!»

«Порозмовляймо скайпом…»

Вона так хвилювалася. То було наче справжнє побачення. Вигадувала зачіску, приміряла одяг, уважно простежила, щоб позаду неї все, що потрапить у камеру, було на своїх місцях. Який він? Який у нього голос? А усмішка? А якщо вона йому не сподобається?

Але все минуло чудово. Він був таким приємним, дотепним, і голос гарний, низький, проникливий. І, здається, вона йому сподобалася! Ну, принаймні він попросив дозволу порозмовляти ще раз…

Відтоді її світ крутився довкола нього. Перше кохання – воно таке. Безмежний простір уяви заводив її у неймовірні, жагучі та солодкі нетрі, що й не розповіси нікому. Добре, що про це ніхто ніколи не дізнається.

«Зустріньмося… Така чудова погода! Погуляємо в парку, може, в кінотеатр сходимо абощо…»

Вона тоді ледь не збожеволіла від радості. У них буде справжнє побачення! Справжні стосунки, та ще й з дорослим чоловіком! Голова йде обертом…

Це пусте, що за пів року спілкування він і досі не знає про її хворобу. А якщо злякається? Довкола повно здорових довгоногих дівчат, а вона… Він злякається, не знатиме, куди себе подіти, намагатиметься якомога швидше закінчити зустріч, а тоді зникне. Назавжди. І її життя знову стане таким, як раніше. От тільки серце буде розбите на дрібнесенькі друзочки.

А якщо він прийме її? Отакою, як вона є. З її хворобою, що поволі висмоктує сили, робить її дедалі безпораднішою, забирає в неї майбутнє… А якщо це доля?

Він не втік. Щоправда, коли побачив сперті до лавки, на якій вона сиділа, милиці, на якийсь час наче втратив мову. Вона не очікувала запитань, випалила все сама, кількома реченнями. Сказала – й аж очі заплющила, будь що буде. Він розпитував, вона відповідала. Про школу екстерном, про лікарні та санаторії, про кумедних бабок-шептух і чари. Про те, що такі, як вона, довго не живуть.

Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, наче двійко покинутих дітей, і виливали одне одному жалі. Здебільшого на тотальну, всеохопну самотність і ще, мабуть, на безнадію. Звісно, його життя не було таким трагічним порівняно з її історією. У нього звичайна сім’я – батько, мати, молодша сестра. Батько вічно зайнятий, заробляє гроші. Мати заступник директора у школі. І вдома теж. Дисципліна, послух, домашні завдання, спортивна секція. Все, жодних тинянь вулицею, сумнівних компаній, не доведи Господи, цигарок чи алкоголю. У зразкового педагога мають бути зразкові, успішні та цілеспрямовані діти. Крапка. У нього ніколи не було друзів чи дівчини. Ось тільки вона…

– Уже смеркає… Я проведу тебе додому… – він незграбно намагався прилаштуватися біля неї, не зачепити милиць, пристосуватися до її кроків. І водночас бути якомога ближче.

Двері відчинила її мама. Далі той вечір він погано пам’ятає. Його частували чаєм, розпитували про щось, хвалили, що працює і захоплений своєю професією. Запросили в гості ще раз. Він вийшов і довго не міг отямитися. Здавалося, що життя, яке досі нагадувало кисіль без смаку, раптом отримало жменю нових несподіваних інгредієнтів і перетворилося на вишуканий глінтвейн. Справді, почувався наче сп’янілий. Навіть не слухав звичних маминих нотацій. Очманіло дивився крізь неї і кивав на знак згоди.

Минали дні, зливалися в тижні, місяці, і він не помітив, що проводить у неї вдома значно більше часу, ніж у батьківській оселі. Її батьки давно вже не зазирали до її кімнати, коли приходив він. Часом зверталися до нього з дрібними проханнями, скажімо, зробити покупки, забрати щось із ремонту, полагодити щось у домі. А якось він залишився ночувати. А-а-а, це було в день її народження, їй виповнилося вісімнадцять. Тоді він і запропонував їй одружитися…

Удома, звісно, був грандіозний скандал. Мати, яка знала, що в сина є кохана, почала ранкову лекцію про те, що порядна дівчина не залишить хлопця на ніч, куди тільки дивляться її батьки, і…

– Ми одружуємося.

Далі мати телефонувала батькові, щось волала у слухавку. Батько, загалом доволі спокійний та виважений, приїхав за кілька годин. З’ясувавши, що ніхто не помер і наче не думає помирати, спробував у недоладних емоційних фразах дружини і лаконічних поясненнях сина віднайти, як то кажуть, істину.

– Ну… Що ж, ти вже не дитина, вирішив – одружуйся. Але ж треба якось то все по-людському зробити, ні? Ми ж навіть із нареченою твоєю не знайомі… Я маму вгамую, а ти сплануй нам зустріч. Ви ж не завтра до РАЦСу йдете, сподіваюся?

Він згадував усе це як нескінченні кола пекла. Мати нагадувала бомбу, здатну здетонувати будь-якої миті. Її скорботно стиснуті губи й однослівні відповіді свідчили про це недвозначно. Мама таки вибухнула, на щастя, вже коли вони вийшли з її дому. Він не одружиться з калікою! Ніколи! Нізащо! Так, він захоплений, у нього месіанські амбіції, він прагне будь-що її вилікувати або принаймні покращити її стан. Але це швидко його виснажить, і він зрозуміє усю грандіозність своєї помилки. Вона ніколи не буде йому повноцінною дружиною. Ніколи не народить його дитини. Це прірва. Ніщо не варте такого самозречення, такого навіженого нехтування її материнською любов’ю, усім, що вони з батьком у нього вкладали…

Тоді він ухвалив єдиноправильне, як йому здавалося, рішення – пішов з дому. Якось так в одну мить, покидав якісь речі, спакував нещодавно придбаний ноутбук, акуратно зачинив двері своєї кімнати і… І все. Навіть записки не залишив. За кілька днів його знайшла сестра, їй він коротко пояснив, що нікого з родичів знати не бажає, і таки обірвав усі зв’язки. Батьки отримували звістки про нього уривками, від знайомих, родичів, тих, кого він не так відверто цурався.

Тепер у нього не було нікого, крім неї… Але ж це було його рішення, а чоловікам належить ухвалювати вольові рішення та відповідати за їхні наслідки, чи не так? І потім не скиглити… Та й скиглити нікому.

Вони і справді одружилися. Весілля, звісно, не було, просто розписалися в районному РАЦСі. А замість весільної подорожі він повіз її на курс терапії до Києва. Це коштувало дорого, адже вона була вже повнолітньою. Курс ін’єкцій, фізіотерапія, масажі – усе це просто трохи сповільнювало перебіг хвороби, давало їй ще трохи часу.

Якось йому розповіли про лікування стовбуровими клітинами, що начебто дає приголомшливий ефект. Він так захопився цим, почав листування з кількома клініками, а також із благочинними організаціями, які збирали кошти для пацієнтів із важкими захворюваннями. Проте що глибше поринав у тему, він, людина раціональна і доволі прагматична, то більше переконувався, що це лише маніпуляція модним терміном. Зазвичай клініки пропонували стандартний набір терапії з незначними відмінностями та ін’єкції стовбурових клітин як складник терапії. Гарантій ніхто не давав. І його ентузіазм згасав…

А вона… Така квітуча в перші роки їхнього знайомства, непомітно почала втрачати цікавість до життя. Більше не читала, скаржилася, що важко, не дивилася нових фільмів, тільки добре знайомі, всі контакти із зовнішнім світом звелися до прогулянок у парку. Почала невпинно гладшати, шкіра тьмяніла, ставала сіруватою, мов пісне тісто, тільки волосся залишалося таким розкішним, як у юності. Уже не обговорювала варіантів терапії, відмовлялася від санаторіїв, мовляв, дорого. Так і жили, в тому самому ритмі, день у день. Навіть розмовляти особливої потреби не було. Та й бажання, певне, теж…

Дощовий вересень змінив холодний, але сонячний жовтень. Вона так пожвавилася, коли вони почали збиратися до парку! Наче відчувала щось, їхала туди навмисне, з якоюсь таємною метою, а не просто на звичну прогулянку. Вона і справді була збудженою, постійно просила його зупинятися, подавати їй то жовтогарячий кленовий лист, то глянцеві каштани. Він слухняно зупинявся, подавав.

– Їдьмо до дядька Стефка!

І він знову слухняно звернув на доріжку, що вела до темної алеї. І капличка, і її незмінний вартовий були на місці. Дядько Стефко заліз у нішу, виднілися лише старезні спортивки. Вони під’їхали ближче, навіть він виринув із думок та зацікавлено зазирнув, що ж там робить старий. А той якраз закінчив, відійшов і задоволено оглядав свою роботу.

Статуя Матері Божої була дбайливо обгорнута старою картатою капою. Мабуть, так турботливий чоловік зігріває свою кохану, а тут – камінь…

– Не холодно тепер… Не холодно… – задоволений собою Стефко пропонував розділити тріумф від втілення власної геніальної ідеї цій, безумовно, дивній парі. – А тобі холодно… – Стефко ледь схилився і взяв її за кволу руку.

Вона вразилася, відчувши його сухе тепло.

– Чому він так клопочеться біля тієї статуї? – запитала, коли вони врешті від’їхали.

Здавалося, що він не говорив цілу вічність. Геть відвик, і потреба видавати звуки коштувала йому зусиль.

– З нею Стефкове життя має сенс.