В’ЯЗКА КЛЮЧІВ

Вони познайомилися на одному мистецькому фестивалі в Тернополі. Понад тринадцять років тому. Вона – з Києва, він – із Чернігова. Вона – двадцятип’ятирічна скрипалька, він – сорокашестирічний художник. Вона – вільна, мов пташка, він – одружений, батько двох синів. Їхню делегацію поселили в одному великому готелі в центрі міста.

Був кінець травня. Увечері після концерту вона вийшла надвір, щоб прогулятися містом. Він побачив її і запитав, чи може скласти їй товариство. Усміхнулася приязно. Він сприйняв це як згоду. І вони разом пішли до озера. Там, біля озера, він уперше взяв її за руку і поцілував. Ніжно і солодко. Їй сподобалися його дотики й поцілунки. Можливо, тому, що була самотня і давно не мала чоловіка. А може, відчула споріднену душу...

Гуляли до пізньої ночі. Нарешті вирішили повернутися в готель. Він жив у кімнаті не сам, а ще з двома учасниками. Вона – сама. Тому пішли до неї. Це була фантастична ніч кохання. Ніжна, солодка, пристрасно-шалена. Час до часу вітер зазирав до привідчиненого вікна, щоб поворушити завісу й нагадати їм про себе. Вона почувалася тоді безмежно щасливою і бажала лише одного – щоб та ніч не закінчувалася. Але ніч закінчилася. І він повернувся до своєї кімнати.

Наступного дня були нові виступи та екскурсії цікавими місцями Тернопільщини. Вони весь час ходили разом, в автобусі теж сиділи поруч. Інші учасники позирали на них зацікавлено, деякі жартували, деякі перешіптувалися між собою. Та після фестивалю кожен повернувся до свого міста. Вони обмінялися телефонними номерами й пообіцяли одне одному, що ще неод­мінно зустрінуться.

Раз на декілька тижнів, іноді й частіше, він приїжджав до Києва у справах і завжди телефонував їй, пропонуючи зустрітися. Вона охоче погоджувалася. Блукали схилами Дніпра, Андріївським узвозом, ботанічним садом, пили чай у різних арт-кав’ярнях, говорили про життя і смерть, про музику і живопис, діли­лися своїми творчими новинами, планами, ідеями, жартували, фантазували, тішилися. Іноді виїжджали його автомобілем за місто, бувало, навіть на декілька днів. І знову пристрасно коха­лися – наче першої ночі. Їм зав­жди було добре, легко, весело і цікаво разом. Без напруження, без недомовленостей. Не було ні ревнощів, ні очікувань, ні образ. Ніхто ні в кого нічого не просив і ніхто нікому нічого не обіцяв. Вони розуміли одне одного з пів слова і з пів дотику. І такі стосунки цілком влаштовували їх обох.

Вона мріяла про кар’єру скрипальки. І впевнено йшла до своєї мети. Невдовзі її взяли у солідний оркестр. Почалися гастролі Європою. Під час чергових таких гастролей закрутила роман з одним німецьким режисером і невдовзі переїхала жити до Німеччини. Там грала на скрипці, а ще, завдяки коханому, долучилася до театру. За декілька років у них народилася донечка.

Вряди-годи вона навідувалася додому, до Києва. Та свого художника більше не шукала. Він її теж. Хоча інколи згадувала про нього з ніжною усмішкою.

І лише через десять років після їхньої останньої зустрічі вирішила його знайти. Річ у тім, що її несподівано запросили до Чернігова – на концерт, на якому вона мала грати на скрипці. Їхала туди сама, чоловік із донечкою залишилися в Німеччині. Був червень, теплий і сонячний.

Його номер телефону за ці десять років не змінився. Голос також. На концерт вона його не запрошувала. Не хотіла. Зателефонувала вже вранці наступного дня. Він дуже зрадів її дзвінку й пообіцяв провести екскурсію своїм рідним містом. У неї було достатньо часу, адже автобус до Києва вирушав аж о сімнадцятій годині.

Він трохи змінився за ці десять років. Посивів, відростив животик і бороду, та залишався так само привабливим чоловіком із бісиками в очах. Міцно обій­няв її, усміхнувся ніжно.

– Не повіриш, але саме так я і уявляв цю нашу зустріч.

– Мабуть, я теж.

Дістав із кишені штанів в’язку ключів.

– Це ключі від моєї майстерні і галереї. Якщо захочеш і якщо в нас залишиться час, можемо сходити туди, покажу тобі свої картини.

– Так, мені було б цікаво, – усміхнулася у відповідь.

– Але якщо тобі неважко, поклади їх поки у свою сумочку, щоб вони не дзвеніли мені у штанах, – простягнув їй в’язку.

– Жодних проблем, моя сумочка вмістить усе! – засміялася щиро.

Вони подалися гуляти містом. І знову, як колись, у давні добрі часи, жартували, ділилися новинами та ідеями, говорили про життя і мистецтво, про спільних знайомих – тих, із фестивалю в Тернополі. Фотографувалися на згадку. Вона розповідала йому про свою родину, про чоловіка й донечку, він їй – про своїх онуків, щиро раділи одне за одного. Час до часу він брав її за руку і лагідно зазирав їй в очі. Обідали в одному затишному ресторані. Як давні друзі.

– А пам’ятаєш, як ми з тобою… – хотіла нагадати йому про щось із їхнього минулого життя, та він одразу ж зупинив її:

– Сонечку, я не пам’ятаю, що було три дні тому, але те, що було в нас із тобою десять років тому, пам’ятаю до найменших подробиць. Бо це найкрасивіший спогад мого життя, який я збережу до самої смерті.

Потім вони продовжили прогулянку містом, зайшли до музею-садиби Михайла Коцюбинського, до художнього музею імені Григорія Галагана.

– А твоя галерея далеко? – нарешті запитала вона, поглянувши на годинник: було вже 15:57.

– Не дуже, та навряд уже встигнемо туди, – відказав, посмутнівши.

Часу в них справді не лиша­лося – треба було їхати на автовокзал. Навіть довелося взяти таксі, щоб не запізнитися.

– Дякую тобі за цю чудову прогулянку. Шкода, що так і не побачила твоїх картин.

– Сонечку, це означає лише одне – що ти маєш приїхати сюди ще раз, – він ніжно обійняв її на прощання і злегка торкнувся своїми вустами її вуст. – Щасливої дороги! І не забувай про свого друга!

Вона сіла в автобус і помахала йому на прощання рукою з вікна. І вже коли автобус виїхав за місто, занурила руку в сумочку і намацала там… в’язку ключів.

«Як же ж тут про тебе забудеш?..» – подумала і вголос розсміялася. Пасажир, що сидів поряд, якось дивно покосився на неї.

Написала повідомлення про те, що ключі залишилися в неї.

«Отже, таки маєш приїхати ще раз», – відповів і поставив смайлик. А потім дописав: «Не хвилюйся, я маю запасні ключі, а ці передаси мені особисто, коли зустрінемося знову».

Повернулася до Німеччини. Разом із його ключами.

Невдовзі почалася пандемія, протиепідемічні обмеження... І наступного разу вона приїхала в Україну майже через два роки. Телефонувала йому кілька разів, та він не відповідав. Уже перед від’їздом поклала в’язку ключів назад у сумку. Не хотіла залишати їх у Києві.

Шукала його в соцмережах, писала, та не отримувала жодної відповіді – він навіть не читав її повідомлень.

Коли почалася повномасштабна війна, стежила за новинами і знову думала про нього. Як він там? Його місто сильно бомбардували. Постраждав і той готель, у якому вона зупинялася, і ті пам’ятні будівлі, біля яких вони робили світлини. Постраждав і художній музей, і музей Коцюбинського…

Знову писала йому, та він так і не озивався.

Життя завирувало-закипіло. Вона почала активно волонтерити, закинула театр, розлучилася зі своїм чоловіком, бо той заявив, що підтримує росію. Вийшла заміж удруге, народила сина, зрідка грала на різних концертах, але це вже була не та амбітна скрипалька, що раніше. Війна змінила всіх українців, її – зокрема.

За рік після початку війни їй довелося знову поїхати до Києва, цього разу – щоб зробити собі новий паспорт. Прогулюючись улюбленими вуличками, зустріла знайомого поета, котрий також був тоді на фестивалі в Тернополі. Він нещодавно повернувся пораненим із фронту. Зупинилися, розговорилися. Поет запросив її на чай до найближчої кав’ярні. Навмисне почала розпитувати його про інших учасників того фестивалю – кого яка спіткала доля. Згадала і про художника з Чернігова. Поет нічого про нього не чув, але одразу ж узявся гуглити. Вмить його обличчя посмутніло.

– Ну, що? – схвильовано запитала вона.

– Він помер, – сумно відказав поет, а тоді простягнув їй свій смартфон. – Ось, подивися сама.

– «13-го листопада 2022 року на п’ятдесят дев’ятому році життя, після тривалої важкої хвороби відійшов у засвіти відомий чернігівський художник…» – почала читати вголос і враз зупинилася. – Як так? Минуло вже майже чотири місяці! Чому ніде про це не було інформації?

Поет важко зітхнув.

– Розумієш… Зараз у нас вій­на. Щодня гинуть люди. Про всіх не згадаєш і не напишеш. На жаль.

– Але ж… але ж він був відомим митцем, у нього навіть… була своя галерея, – не могла змиритися вона з важкою звісткою.

– Власне, була. У всіх нас щось було. До війни. У мене, наприк­лад, був будинок у Бучі. Але вже нема, – сумно опустив голову поет.

Вони попрощалися і розі­йшлися врізнобіч. Прийшла додому і дістала з валізи в’язку ключів. Завжди возила їх із собою. Бо мала надію, що вони зустрінуться знову. Як і домовилися. Що він покаже їй свою галерею. Та галереї більше не було. І художника більше не було. «Відійшов у засвіти»... «Після важкої і тривалої хвороби»... Певно, тому й не відповідав, не хотів їй жалітися. Хотів, щоб у неї лишилися тільки приємні спогади про нього. Легкі, світлі, веселі. Як усі їхні зустрічі. Притулила в’язку ключів до щоки. І вже за декілька митей на холодне залізо опустилася гаряча сльоза.

«Пробач, – прошепотіла. – Пробач, що так і не встигла їх тобі віддати».