В ГОСТЯХ У ОСЕНІ

Рудоволоса дівчина різко встала і пішла, залишивши Ярика на самоті з тими словами. Ця коротка розмова вплинула на хлопця глибше, ніж він міг собі уявити. Хлопець тоді усвідомив, що його сила не в тому, щоб боротися проти кривдників, та тих, хто вірить у систему, але не вірить у людину, бо ж більшість вчителів вважала, що найкращий шлях випускника інтернату веде до бурси. Його сила була в тому, щоб не дозволити їм змінювати його внутрішній світ, щоб зберегти свою унікальність і стати сильнішим завдяки власним мріям та прагненням. Ярик іноді бачився з руденькою, що змінила його світогляд, але так і не нава­жився підійти, щоб познайомитися ближче…

Ярослав натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулося шарудіння та звук відмикання замка. За поріг висунувся немолодий чоловік у засмальцьованій безрукавці зі шлейфом добрячого перегару.

– Мудрик Віра тут проживає? – запитав Ярослав, відчуваючи, як пересихали його гланди і кожна буква шаруділа їжаком у горлі.

– Померла вона два роки тому, а я син її, Ігор.

«Скільки ж тобі років, брате? Адже ти маєш бути молодшим за мене, а мені лише двадцять вісім», – подумки спитав Ярослав. А вголос сказав:

– Тут матеріальна допомога, призначена в а ш і й матері, тоді ви як спадкоємець отримайте, – протягнув конверт з готівкою.

– А розписатися?

– Що? Ні. Не потрібно. Благодійна допомога. Де мати похована?

– На центральному кладовищі.

Ярослав не вбачав потреби налагоджувати стосунки з братом. Той уже вибрав свою дорогу в житті, і навіть якщо його виголити та обілляти парфумами з ніг до голови, це не змінить його життєвих поглядів та встановленого побуту. Людина звикає. Звикає жити в лайні й злиднях та оточувати себе людьми з трухлою душею. Мудрик Ярослав добре знався на людях, адже почав вивчати їх іще в інтернатному закладі. Потім два роки провчився на факультеті психології, але згодом перевівся на будівельну інженерію, здобувши професію до душі.

Мудрик купив найкращий букет квітів, навідався на кладовище, бо мав потребу побачитися з матір’ю. Принаймні він мав подякувати за те, що вона дала йому життя і сформувала його теперішнього, тим давнім учинком, коли відпустила зі службою у справах дітей у три роки. Інакше в материній квартирі жило б два Мудрики, що ділили б одну пляшку на двох.

Їхав за кермом в один бік вісім годин без перепочинку, і найкращим варіантом було переночувати у придорожньому готелі. Та Ярослав хотів якнайшвидше опинитися вдома, тому вирішив повертатися в ніч. Фізичне та психічне навантаження далося взнаки, здавалося, ще мить – і засне за кермом автомобіля. Дове­лося паркуватися на околиці маленького селища та поспати декілька годин.

Ярослав розплющив очі. На­дворі вже давно почався новий день, годинник показував 8.30. На його спробу завести автівку та відповіла німим мовчанням. Вийшов, підняв капот. Усе ніби було добре на перший погляд. Набрав номер друга, та апарат зв’язку нахабно пілікнув відмовою і заходився шукати мережу. Мудрик не любив лайки, але зараз декілька нецензурних слів, напевне, стали б у нагоді, щоб скинути емоційне напруження. Доведеться шукати допомоги в населеному пункті, де зупинився вночі. Це було село чи селище, а крайня хатина вказувала на те, що допомоги йому тут дове­деться шукати довго.

Згорблена бабуся, опираючись на ціпок з горіхової гілляки, випасала руду козу біля воріт. Чи то осінь тут так попорядкувала, чи в місті цей жовтень геть інакшим здається? Все обійстя крайнього будинку на вулиці було припорошене міддю, прифарбоване золотом та всіяне червоно-жовтим мереживом. Дах був всипаний кленовим листям, що височів над маленькою біленькою хатиною. Виноградні лози гнулися на дерев’яній арці під гронами чорного винограду, в яких відбивалися вранішні промінчики сонця. Попід парканом маленькими острівцями тішили око жовті хризантеми. Згадалися слова, які нещодавно прочитав в одній статті, де йшлося про оренду заміського котеджу, що височів над кущами, зацяцькованими осінніми барвами: «…За містом стоїть старий будинок, де, за чутками, живе сама Осінь. Кожен, хто заходить туди, ніколи не виходить тим, ким був». І Мудрик уже повірив, що саме тут живе сама Осінь, яка варить варення з жовтобоких гарбузів і пече пиріжки з яблуками, бо саме тією випічкою духмяніло з двору. Але, підійшовши ближче, Ярослав угледів маленьку червону машину, дашок якої був присипаний осіннім листям.

– Добридень! – привітався до бабусі. – Не підкажете, що тут у вас зі зв’язком діється і чи є у вашому селищі де полагодити автомобіль?

– Добридень і вам! – бабуся розрівнялася й ніби на років десять помолодшала від того. – У нас тут телефонний зв’язок і справді поганий, а щодо машини зараз онуку покличу, може, вона знає.

За декілька хвилин з хатинки вийшла онука бабусі Осені – в помаранчевому світшоті, з розпущеним хвилястим волоссям, що переливалося на сонці насиченими мідними тонами. Він упізнав її відразу. Ту, що дуже давно впустила йому на голову Жуля Верна та сказала тоді дуже важливі слова. Очевидно, вона теж пригадала Ярослава, тож дзвінко засміялася.

– Оце так зустріч. Навіть не сподівалася побачити тебе знову. Але, очевидно, ти все ж таки став тим, ким хотів.

– Привіт. Ми з тобою тоді так і не познайомилися. Ярослав.

– Катруся, – назвалася земним ім’ям онука Осені. – Ходімо, заварю тобі чаю, бабуся якраз пиріжків насмажила, а потім поїдемо до майстра, бо автосервісу в селі ще не відкрили.

Коли Ярослав знову сів за кермо та спробував завести свою автівку, вона з першого разу відповіла тихим гурчанням двигуна, а на мобільному телефоні з’явився якісний мобільний зв’язок. Мудрик зберіг контакт Катерини Осені – так він підписав її в адресній книзі. Невдовзі він вирушить у чергове відрядження, до сусіднього міста на побачення з Осінню.

Інколи всесвіт дає нам не те, що ми шукаємо, а те, що нам потрібно.