УСЕ В ЖИТТІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

– Скажіть, скільки я повинна платити щомісяця, і забирайте її швидше, – волала мама на всю квартиру. – Я більше не можу цього терпіти, навіть заходити до неї не хочу. В мене дитина, власне життя, а тут вона лежить.

Оленка, скрутившись, слухала мамине голосіння і міцно обій­мала бабусю.

– Я тебе нікому не віддам, – шепотіла, ковтаючи сльози, дитина. – Хай мама планує, що хоче, а я тебе не відпущу.

Обличчям старенької котилися сльози, але втерти вона їх не мог­ла. Уже три місяці лежить нерухомо. Лиш оця маленька дівчинка зі своєю справжньою любов’ю і тримає її на цім світі. Чи думала колись, що життя скінчиться ось так? Ростила донечку-сонечко, вчила, раділа і плакала разом із нею. Рік тому донька попросилась жити до неї назад. Розлучилась із чоловіком і не мала куди подітись із дитям. Погодилась із радістю, лиш потім зрозуміла: дарма.

Чи була донька така, а вона не помічала, а може, невдале заміжжя її так озлобило? Від першого ж дня в материному помешканні почала командувати. А якщо щось було не так, як вона хоче, перетворювалась на фурію. Боронь Боже до такого дожити, але не раз мама від доньки отримувала. Терпіла, бо соромно було комусь поскаржитись. А одного ранку не змогла підвестись, і все. Ще перший час, доки оформляла всі документи, донька її сяк-так гляділа, а потім… А тепер вона й сама рада, аби її від неї забрали. Лиш внучку шкода.

Коли забирали стареньку, Оленку двоє тримали. Мала захищала бабусю до останнього, але що може дитина?

– А ти, – говорила мамі крізь сльози, – ти старіти не боїшся? Бо я, мамо, з тобою так, як ти з бабусею, вчиню. Так і запам’ятай. Зроблю те ж саме, мамо.

Минули роки. Старенької не стало за два місяці після того дня. Донька й сама вже ледь ходить, а її Оленка живе із сім’єю далеко. Має жінка і сина, який з’явився в другому, теж невдалому шлюбі. Той син – її кара. Ніяк не може з ним мама ради дати. Тричі одружувався, а все якось без пуття. Нічого свого не нажив, лиш її речі виносить, вимінюючи на оковиту. А нещодавно слізно просив узяти величезний кредит або закласти квартиру, бо ж має космічні борги. Заклала, він же її дитина.

– Оленко, доню, рятуй! Не маю де голову прихилити, – телефонувала вже за два місяці. – Брат твій квартиру мою за вітром пустив. Я на вулиці житиму.

Донька довго мовчала. Вона взагалі рідко з нею розмовляла і неохоче, але ця пауза ставала нестерпною.

– Ти пам’ятаєш адресу того закладу, куди ти відправила бабусю? Їдь туди, мамо. Я зараз зателефоную і про все домовлюсь. Я все оплачу, але більше мене не турбуй, – і поклала слухавку.