УРОКИ ЛЮБОВІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

28 травня 21:08

312

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Михайле! Михайлику! На кого ти мене покинув, саму, з малими діточками! Це ж твій син і доньки, глянь на них! Як ти міг?

Відтоді, як тато покинув їх, забравши речі й переїхавши до коханки, мама голосила за ним щовечора, як за мертвим. Оленка – старша сестра – хапала малу і бігла з нею гуляти, щоб трирічна Ларка не дивилась на маму, яка була в такому стані. А Ігор залишався за старшого – втішав маму, поїв чаєм, крапав на ложку якісь ліки з різким запахом і підносив неньці, а потім сидів із нею, доки та засне. Тоді треба було тихенько вийти і покликати сестер у їхню тісну однокімнатну квартиру.

Ольга вийшла заміж одразу після закінчення школи. Михайло довго упадав за нею, носив їй квіти, вітав зі святами, приносив подарунки, а на закінчення школи подарував обручку. Дівчина погодилась вийти за нього заміж, хоч усі були проти цього шлюбу: Михайло на десять років старший, а не мав ні роботи, ні освіти, тоді як Олі всі пророкували велике майбутнє – медалістка, розумниця, радість для батьків. Чи ж такої долі хотіли вони для своєї кровинки? Мріяли про інститут, про високооплачувану роботу, але й словом не дорікнули дитині, адже серцю не накажеш. Та й Оля була впертою: як щось собі до голови візьме, не перепреш.

Відгуляли весілля, за рік у подружжя народилась донечка, Оленка. Михайло знайшов якусь роботу, приходив додому втомлений, сердитий. Оля спершу старалась: і вечерю смачну приготує, і лад у помешканні наведе, і випере-попрасує. Та потім, помітивши, що чоловік не звертає уваги, почала менш ретельно прибирати, готувала щось просте і не підігрівала до чоловікового приходу. А що було робити? Ні подяки, ні слова ласкавого не почуєш, на руках Оленка заливається криком, а за рік іще синочок, Ігор, народився. Жила молода сім’я у квартирі, що залишилась Олі від бабусі, – ніби й добре, що своє житло, та тісно ж учотирьох в одній кімнатці.

Минав час, діти трішки підросли, пішли до школи. В Ольги з’явилось більше часу на господарство й на себе. Здавалося б, у родині запанував лад і спокій. Знову повернулись ті перші місяці подружнього життя: Михайло приходить з роботи, а там усе чистенько прибрано, смачна вечеря на столі парує, дружина зустрічає, одягнена скромно, але акуратно і гарно, діти вже не верещать, наче їх ріжуть, а чемно готують домашнє завдання. І чоловік почав потроху танути: то намисто дружині чи доньці принесе, то книжку синові, то погладить Оленку по маківці, то дружину обійме. Ольга, яка знала, який її чоловік скупий на ласку, раділа, бо бачила, що в їхнє життя повертаються любов та затишок.

Оленці було дев’ять, коли жінка зрозуміла, що знову вагітна. Подумала тільки: «Бог дав дитину, Він і їсти дасть», повідомила чоловікові. Михайло сприйняв звістку похмуро, повернувся – сердитий, чорний, як грозова хмара. Про дружину дбав, допомагав їй, чим міг, але якось почав віддалятись від неї, і Оля, яка знала його не перший рік, збагнула, що щось не те. Спершу списала це на страхи і переживання вагітної жінки. Але коли Ларка, найменша, народилась, зрозуміла: підозри її були немарні. Михайло дедалі частіше десь затримувався, а то й узагалі додому не приходив, віддалився від неї та дітей, Ларки взагалі не помічав. А дитина була золота. Тоді як Ігор з Оленкою в немовлячому віці днями і ночами плакали, що не випускала їх з рук, спати не давали не лише мамі з татом, а й усьому будинку, Ларку можна було спокійно залишати в колисці. Дитина бавилася пальчиками на власних ніжках, щось собі гукала своєю мовою, а коли мама брала її на руки, личко Лари осявала щаслива усмішка. Олю аж лякало, як осмислено і по-дорослому поводиться донечка, якій ще й пів року не виповнилось.

Ларка поволі росла, і Оля плекала надію, що чоловік, помітивши, що нічого не змінюється в їхньому розміреному житті, теж повернеться до своєї звичної стриманої любові. Проте тріщина між ним і рештою сім’ї щодня ставала глибшою, допоки просто на Ларин третій день народження Михайло спакував речі й переїхав до коханки. Оля була у відчаї, цілими днями плакала, ввечері часто впадала в розпач, у неї дедалі частіше траплялися істерики. А що їй було робити? На руках – трійко дітей, Михайло не дуже допомагає грошима, батьки й самі ледве зводять кінці з кінцями. Жодної професії через свій ранній шлюб Ольга опанувати не встигла, отже, тепер без освіти та досвіду роботи могла сподіватися хіба що на те, що на хліб і воду вистачатиме. Ольга навіть не спробувала боротись. Просто опустила руки. В оселі запанував безлад, діти почали гірше вчитись і незабаром стали схожі на циганчат – у брудному, часто порваному одязі. Ігор та Оленка старались, як могли, але їхніх дитячих сил було замало.

Допомога з’явилась несподівано. Одного літнього вечора Ігор, заспокоївши маму, яка плакала за чоловіком (цього разу приводом для плачу виявилося те, що в холодильнику не було нічогісінько, крім засохлої петрушки і двох цибулин), пішов по сестер на дитячий майданчик. Відколи тато пішов, минуло пів року. Щиро кажучи, Ігор не дуже сумував за ним, але тепер вони весь час жили впроголодь. Як мама примудрялась розтягнути мізерні суми, які час від часу приносив тато, на їжу, сяку-таку одежину, шкільне приладдя, ліки (Оленка часто хворіла), побутову хімію, для Ігоря було загадкою. Мама часом підробляла – шила якісь сукні чи спідниці подругам, які їй платили за це. Ольга червоніла, віднікувалась, а вони сунули їй купюри, запевняючи, що швачку з такими золотими руками ще спробуй знайди, і кажучи, що вона образить їх, якщо не візьме хоча б таку дрібницю.

Ігор розумів, що мама сприймає цю плату як милостиню та невимовно страждає. Але дітям треба щось їсти, і тому жінка, врешті-решт, брала ті гроші й купувала за них щось йому із сестрами. Занурившись у невеселі роздуми про їхнє життя, намагаючись не звертати уваги на живіт, що наполегливо вимагав їжі, хлопчина саме виходив з під’їзду, коли його окликнула сусідка – бабця Маринка. В будинку стареньку любили: вона була не з тих пліткарок, які щовечора сидять на лавочках, обговорюючи довжину спідниці кожної дівчини, яка проходить повз. Завжди знайде ласкаве слово для дітвори, а часом і пряника дістане чи цукеркою пригостить.

– Ігорку, синочку, а допоможи-но бабі. В мене вдома слоїки високо стоять на поличках, а мені так ногу крутить – видно, на погоду. Не допоможеш дістати? А то мушу смородину на повидло закрутити, сестра привезла з городу.

– Звісно, бабцю, але почекайте, сестер закличу.

– Гаразд, то я тут посиджу, повертайся.

Ігор покликав додому Оленку і Ларку, дивуючись, чого це бабці Маринці заманулось так пізно ввечері варити варення. «Зрештою, – думав Ігор, – це не моя справа. Піду допоможу бабці й ляжу спати, щоб не хотілось їсти». Хлопець був втомлений і сердитий. Йому мріялось стати дорослим, заробляти багато грошей, щоб сестри одягали гарні сукні, а мама не плакала.

Взяв сусідку під руку і вивів її на третій поверх. Бабця, показавши хлопчикові, звідки треба зняти слоїки, пошкандибала в кухню. Ігор, миттю впоравшись із банками, пішов услід за нею.

– Ігорку, я наварила так багато супу, як на полк солдатів, обіцяли товаришки прийти та й похворіли: старість не радість. Сам бачиш, не з’їм я стільки, а виливати шкода. Виручиш мене? А я ще й сестричкам наллю. Маму вже перепроси від мене за те, що я отак вам суп нав’язала. Не звикла я харчі викидати, – вибачливо розвела маленькими зморшкуватими руками бабця.

Суп був гарячий, смачний, наваристий. Хлопцеві здавалось, що нічого смачнішого він ніколи не куштував. Сусідка тим часом вимила одну з банок, які дістав Ігор, і налила туди супу, ще раз перепросивши за клопіт.

Наступного дня старенька із самого ранку зайшла до них. Запитала в Ольги, чи не має вона валер’янки, бо щось неспокійно їй. А запивши краплі, промовила:

– Олю, донечко, я б хотіла тебе попросити ще про щось. Ти вже не сердься, що тебе турбую. Бачиш, я стара, часто хворію, телефона не маю. Щось трапиться, то й лікаря нікому буде викликати. Може, старші твої після школи заходили до мене, вони б собі домашнє готували, а я біля них? Треба мені, щоб хтось був у квартирі, а то жодної живої душі в помешканні. Та й малу хай приводять, я дітлахів люблю. Своїх Бог мені не дав… – зітхнула сумно. – А в тебе був би час і на себе, може, на роботу б якусь влаштувалась, а то сидиш тут у чотирьох стінах...

Аж за десять років, ідучи за труною бабці Маринки (яка стала для дітей рідною), Ігор зрозумів, що насправді старенькій зовсім не потрібна була, як вона казала, «жива душа в помешканні». Скільки ж коштували їй трійко лобурів, які галасували і перекидали квартиру догори дном. І жодного разу бабця Маринка не скаржилась і не нарікала.

Вже пізніше, за п’ять-шість років, коли мама почала виготовляти капелюшки, які припали до вподоби модницям міста, і стала відомим у їхній області дизайнером, продала стару квартиру й купила нову, трикімнатну, в будинку через дорогу, Ігор, Оленка та Ларка нарешті припинили товктись усі гамузом у бабці Маринки. Хоча й забігали до неї щодня випити чаю та розповісти їй останні новини. Ларка й узагалі після школи весь час сиділа в бабці, читала їй уголос, як тільки навчилась, бо старенька з роками бачила дедалі гірше і розібрати, що написано в книзі чи в газеті, геть не могла.

Як закінчилась ця історія? Вона не закінчилась. Ольга ще раз вийшла заміж. Оленка й Ігор закінчують університет, Ларка – школу. Бабця Маринка минулого літа померла у віці 87 років.

До того вона довго хворіла, і Ольга збилася з ніг, шукаючи найкращих у місті лікарів, навіть возила бабцю до столиці, але хвороба та старість взяли своє. Бабуся помирала спокійно, адже знала, що встигла показати принаймні трьом дітям урок любові та підтримки, який вони, мабуть, запам’ятають назавжди. І не лише запам’ятають, а колись неодмінно дадуть його іншим.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.