У НЕЇ СІМ’Я

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

21 серпня 23:44

294

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Зі всіх мудрих речей, які Бог заповідав людям, Галька тямила тільки «плодіться і розмножуйтеся». Здавалося, що вона й сама не знала до пуття, скільки в неї тих дітлахів. Заміжньою Галька ніколи не була, та завжди готова до появи чергового коханого. Той одразу отримував статус чоловіка і «папи» – так Гальчині діти мусили шанобливо називати чергового татуся. Він радо мешкав у перехнябленій Гальчиній хаті, часом «клепав» чергового нащадка і зникав у невідомому напрямку.

Баба Северина, ледве тепла, що забула й сама, скільки їй літ, мала аж два лиха. Перше було в тому, що мешкала через хату від Гальки, а друге – що мала сердешна стара садок.

– Галько, – ходила старенька вже поганенько, а от голос зберегла гучний, – знову твої байстрюки мені вишню обнесли! Ще й гілля пообламували!

Та хоч би скільки баба волала, ні Галька, ні її черговий «чоловік», ні нащадки тим не переймалися. Не переймалася Галька ні ладом у хаті, ні тим, чи нагодовані її діти, і вже точно не тим, що кажуть люди. У неї сім’я, і нема чого сувати свого носа до її, Гальчиного, проса, себто родинного щастя.

А «наслідки родинного щастя», ледь зажевріє світанок, ледь у сірі від бруду вікна прослизне натяк на новий день, вистрибували з хати – котре куди. Старші хлопці вже могли й потягнути те, що погано сховане, і городи людські спорожнити. Менші, якщо знаходили вранці в хаті щось попоїсти, йшли бавитися, а якщо брудними каструлями було марно гримати, то мусили йти прохати. Наталка, старша Гальчина дочка, добре знала, котра господиня в селі жалісна. Візьме за руки молодших, прийдуть, бувало, до брами, а то й на подвір’я зайдуть, за рученята тримаються, оченятами кліпають.

– Що, знову?

Наталка хіба кивне головою і чесні оченята опустить. Малих міцно за руки тримає. А тоді легенько смикне меншого братика за руку, той і заведе жалібно:

– Тьотю, ам!

Жінки добре знали, що діти хитрі й уже вивчили, коли одна «тьотя» корову доїть, а інша – обід готує. Знали, та однаково годували. Хто по млинцю в брудні рученята тицьне, хто молока наллє, по шматку хліба маслом намастить, яблук дасть.

– Шо, мамка опять запила?

Наталка хіба головою кивне.

– І давно?

– Третій день, – ковтнула, майже не пережовуючи.

– А Василь?

– Василь давно пішов… Мамку побив, нехорошо обізвав і пішов. Три баняки у нас вкрав, ага. На металолом. На тій неділі пішов.

Очі добросердної сусідки починають зацікавлено блищати:

– А мамка що?

– А що? Казала, що Васька – козел вонючий, ну і ще там… усяке. І запила. Каже, з горя. Ото два дні пила-пила, а тоді пішла і прийшла з якимись тіткою і дядьком… – Наталка гірко зітхнула і ковтнула слину.

Після цього отримувала нового млинчика в руку і чергову порцію запитань. А за годину, коли ситі малюки починали куняти, Наталка поверталася додому. Зазвичай сусідки, насичені свіжими плітками та власною доброчинністю, проводжали дітлахів жалісними зітханнями. Наталку, мабуть, було шкода найбільше. Баба Северина звала її зазвичай «калічка» або «біднятко» і сама частувала черешнями. Сусідки, особливо ті, що Гальку ще зі школи знали, зупиняли жінку й питали:

– Ти чого дитя до лікарів не ведеш?

– Я водила! До фельдшерки!

– А вона що?

– Що-що… Казала, у город їхати треба, у больницю.

– А ти що?

– А я що?! На кого я хату покину? Хазяйство? Дітей?

Зазвичай на цьому добра сусідка розтуляла рота, аби нагадати Гальці, що її «хазяйство» – то іржаві граблі та дві курки, та й ті гребуться в сусідів, а покидати треба не хату, а чергового «мужа», та за Галькою до цього часу вже й слід прохолов.

Так і росла Наталка бур’янцем поміж людей. До першого класу торік Галька її не віддала, бо ж хто прийме «калічку» із вродженим сколіозом?.. А школі й трьох старших Гальчиних нащадків досить.

Так би й ходила Наталочка селом, завжди схилена на один бік, міцно тримаючи за руки менших брата і сестричку… Та у звичний плин життя втрутилося несподіване. Гальчин старшенький, ініціатор усіх набігів на сусідські городи та садок баби Северини, семикласник Володька взяв і вмер. Але ж не буває так, щоб здоровий лобур ото знічев’я… Прибігла фельдшерка, дільничний, а тоді голова сільради, секретар. Зрештою біля Гальчиної хати зібралася ледь не половина села. Поки тіло малого не забрали до райцентру, як пояснив дільничний, «на вскритіє», натовп не розійшовся. Увесь наступний тиждень село колотило, немов у гарячці.

За три дні всі добрі сусіди: і баба Северина, і глухий дід Семен, і кожен пес – достеменно знали, як помер Гальчин Володька. Як знайшли троє старшокласників на фермі каністру, рідина в якій спокусливо пахтіла алкоголем. Як сперечалися, горілка то чи ні. Як покликали всюдисущого Володьку, налили йому пів склянки і турботливо дали закусити шматком хліба. Як випровадили малого, сховали каністру під хмизом, а тоді сперечалися, чи «піддослідний» блюватиме і чи матиме зранку похмілля.

А Володька до ранку взяв і помер.

Раптом усі побачили, яке ж ото Гальчине «родинне щастя», і вирішили його зруйнувати. Позаздрили, мабуть. Приїхали з райцентру «жигулями» дві поважні тітки з паперами, прихопили дорогою тих-таки дільничного і голову сільради, прийшли до Гальки. Швидко все оглянули, наскладали цілу купу актів, наказали Гальці підписати. Пригадали їй раптом усі її гріхи, «вольні й невольні», і найпершу її дитину, дівчинку, яка померла немовлям, і хлопчика, що втопився дворічним у балії з дощівкою, і нелікований Наталоччин сколіоз, і брудні каструлі… А Галька все штурхала під бік свого чергового «мужа», вимагаючи, аби він негайно втрутився. Той безтямно відмахувався від Гальки, наче від набридливої мухи, усім своїм виглядом демонструючи, що дотримується нейтралітету.

А назавтра приїхав сіренький «уазик» і ті ж тітки забрали Гальчиних дітей. Галька ревіла басом і заламувала руки, безпомічно озираючись, певне, у пошуках чоловічої підтримки. Та «папа» кудись випарувався. Одна із серйозних тіток намагалася щось втовкмачити Гальці, казала щось про те, що вона може навідувати дітей… Та Галька її не чула.

Зрештою дверцята «уазика» гучно хряснули, і п’ятеро Гальчиних нащадків вирушили в подорож. Вони не бачили, як за «уазиком» гукає баба Северина:

– Яблучок, яблучок на дорогу візьміть!

Наталочка із задоволенням спостерігала, як стрімко змінюються краєвиди за вікном, за звичкою тримаючи за руку найменшеньку – трирічну Марусю. Чотирирічний Васько сидів на колінах у тітки, міцно вчепившись руками у спинку крісла попереду.

Вони більше ніколи сюди не повернуться. Галька, звісно, рясно заливатиме горе, опам’ятається тільки навесні. Знайде в інтернаті старших хлопців, приїде до них напідпитку. Суворий вусатий директор і сива вихователька їй докорятимуть, Галька плакатиме басом, розмазуючи обличчям п’яні сльози. Більше вона сюди не поткнеться.

Батьківських прав Гальку, звісно, позбавлять. Якось у нападі п’яних ревнощів черговий «коханий» не розрахує сил і заб’є її. А коли втямить, що накоїв, підпалить хату.

Старші скнітимуть в інтернаті, менших віддадуть під опіку. Сліди їхні загубляться.
А Наталочка…

Що вона пам’ятає про своє життя після рідного села та материної хати? Лікарню. Велике ліжко, металеві бильця. Біло-сіра постіль. Наталочці подобалося все: і гострий запах, і колючий коцик, і фіолетовий штамп у його куточку. Санітарка, що приходила мити в палаті підлогу, принесла Наталочці старенького букварика, і медсестрички показували дівчинці букви.

«Мінздрав». Наталочка нарешті прочитала, що написано на фіолетовому штампі. Сама прочитала.

– Коли я піду додому? – Наталочка зазирала в очі медсестрички.

– Не знаю… – рум’яна білявка відводила погляд. – Ти сумуєш за мамою?

– Ні… За малими.

Семирічна мама сумує за дітьми.

Наталочка була надзвичайно чемною, їла пісну лікарняну кашу і водянистий супчик, показувала лікарям свою спинку, терпіла, коли одягали корсет, робила спеціальну гімнастику…

– Не крути головою, – хоча лікар супив брови і говорив наче суворо, та Наталочка знала, що він добрий. – Куди ти дивишся? Стій рівненько.

Наталочка дивилася на поличку, де між книжками стояв маленький гумовий їжачок.

– На осьо тобі, тільки стій рівно!

А якось, уже навесні, до палати зайшли її улюблена, найлагідніша медсестричка, суворий лікар і незнайома тітка:

– Наталочко, ми тебе виписуємо. Поїдеш до інтернату.

Дівчинка плакала. Що таке інтернат, вона, звісно, не знала. Здавалося, що її виганяють. Мовляв, побула в цьому місці, поспала, поїла – і досить із тебе. Повезла із собою до того інтернату, окрім старенького букварика, ще й маленького гумового їжачка, що стояв на поличці в кабінеті лікаря. Свою єдину іграшку.

Наталочка не здогадувалася, як насправді їй пощастило. Її «кривенька спинка» і довгий діагноз дали Наталці змогу потрапити не у звичайний інтернат, а в спеціальний. Тут було не триста дітей, а лише сімдесят, поліпшене харчування, лікувальна фізкультура… В інтернаті Наталочка проведе наступних десять років. Піде до першого класу. Прочитає першу книжечку. Познайомиться з першою подружкою. Дізнається, що її сколіоз прогресує. Отримає інвалідність.

А разом з атестатом про закінчення школи отримає путівку. У будинок для людей похилого віку.

– Наталочко… Тобі нема куди повертатися. Мама твоя загинула, будинок згорів. У нас був невеликий вибір – психоневрологічний інтернат або геріатричний…

Вона поїхала, звісно, поїхала. Вісімнадцятирічна дитина, худенька, з янгольським личком. Здавалося, що хтось поглянув на неї згори, і, не стримавши розчарування, чиїсь велетенські руки зібгали Наталочку, немов пластилінову фігурку. А тоді, раптом пошкодувавши недолугий витвір, намагалися все виправити… Та марно.

Мабуть, їй тут якраз і місце. Сюди ж непутні діти віддають старих батьків доживати віку, так? Це таке місце? Ну от і вона доживатиме. Мабуть, то буде вже її останній дім…

Великий старий будинок, куди Наталочку привезли, здався їй таким моторошним… Тут, мабуть, легко загубитися. Зовні – незліченні вікна, всередині – нескінченні коридори. Довкола – старий густий парк, що скидався на темний-темний ліс.

– Ліворуч у нас – старі, праворуч – інваліди, – бадьоро розповідала кругленька працівниця невизначеного віку. – Тобі ліворуч.

Наталочку поселили в кімнаті на першому поверсі. Там уже мешкала бліда повна жінка з маленькими очицями.

– Я Валя… Оце моє ліжко. І моя тумбочка. І моє горнятко. І моя… І моя…

Наталочка здивовано спостерігала, як нова знайома ходила кімнатою, методично тицяла у все пальцем і казала «моє».

– А моє що?

Незнайомка вказала на старе металеве ліжко з брудним матрацом. Схоже на лікарняне, тільки чого ж таке брудне?..

Знову з’явилася кругленька жіночка, яка виявилася коменданткою. Принесла постіль та подушку.

– А де мені можна речі покласти? – нарешті видобула власний голос Наталочка.

– Так ось! Тумбочка твоя, крісло, дві полиці в шафі, вішалки ось, а стіл спільний.

– А Валя казала, що то все її…

Комендантка зареготала.

– Так, Валя дуже пильнує власність. Ти не бійся, вона добра… Хоч і не надто тямовита.

Наталочка знову поглянула на сусідку. Та здавалася чи то сердитою, чи ображеною, сиділа на своєму ліжку, закопиливши губу, мовчала. Після слів комендантки «не бійся» Наталочка подумала, що боятися, мабуть, таки варто.

Та якось обійшлося. З Валею Наталочка так і не потоваришувала, та співжити навчилася. Почала виходити з кімнати, спускалася сходами у вестибюль, звідти – в їдальню або йшла гуляти в парк. Блукала доріжками, недовго, помаленьку. Товариства наче й не потребувала. Якось, десь за місяць, перестріла її комендантка:

– Гуляєш? А ходи-но зі мною, тебе директорка хотіла бачити.

Наталочка чемно пішла.

– Сідай… – Наталочка бачила директорку нечасто і щоразу дивувалася, як вона схожа на тих тітоньок, що забрали її колись від матері. – Ти в нас… дівчинка розумна. Школу закінчила. Не пасує тобі між бабцями без діла тинятися. Влаштуємо тебе на роботу. Тобі сподобається. У нас тут на території є господарство – дві теплиці, там рослини вирощують для озеленення. Підеш туди? Підсобницею? На пів ставки.

– Піду, – чи не вперше від часу свого прибуття усміхнулася Наталочка. – Піду!

Теплиці були старі. Може, не такі давні, як будинок, але… Однак Наталочка на диво швидко призвичаїлася доглядати декоративні рослини. Окрім неї, тут працювали ще два хлопці та дві жінки – одна з «престарілих», міцна сімдесятирічна Зінаїда з пофарбованим на фіолетово коротким волоссям, а інша жінка з її крила, сорокап’ятирічна худенька чорнява Віра без ніг. Наталочка спершу приглядалася, як же справно вона ходить на протезах.

– П’яною ноги відморозила, – Зінаїда, вочевидь, шукала теми, аби побалакати з новенькою, а тут – така нагода. – Ноги ампутували, сина – в дітдом, Вєрку сюди. І амба.

Віриному синові було років шістнадцять, мабуть. Згодом Наталочка його бачила кілька разів, приходив до матері. Здебільшого, звісно, того дня, коли Віра пенсію отримувала… Але ж приходив!

Дні перекочувалися, схожі один на одного, як чорнобривці в Наталчиних горщиках. І вона – як бур’янець, який змирився з тим, що вітер заніс його на сухий твердий ґрунт, та й пустив корінчика…

Якось узимку Наталочка прокинулася від того, що їй зовсім кепсько. Паморочиться в голові, і сморід такий довкола… Та це ж Валя. Їсть щось. Не їсть, а жадібно жере, жує швидко-швидко, плямкає і на Наталочку спідлоба позирає. І чого ж воно таке смердюче? Ковбаса чи що? Наталочка сповзла з ліжка і, як була, у нічній сорочці побігла до туалету. Блювати.

– Там Наташка буе-е-е! – Валя покинула свою трапезу і помчала на пост медсестри.

– Нічого… Нічого… То я, мабуть, вчора даремно три квашені помідори з’їла… – виправдовувалася Наталочка.

Кепсько їй було днів зо три. Лежала в ліжку, відвернувшись до стіни, намагалася дрімати. Зате більше не блювала.

Грім грянув навесні, у теплицях якраз кипіла робота.

– Наталко, ти дивна якась… Усе гаразд? – тихо запитала Віра.

– Так. А що? – Наталочка не відривала очей від роботи, а її пальчики спритно пересаджували ніжно-зелені пагінці.

– Та ні… Нічого.

Та розмова марно не минулася. В інтернаті, як і в селі, шила в мішку не сховаєш. Лікарка з директоркою викликали Наталочку – і за кілька днів усе стало відомо.

– Вона вагітна, уже шостий місяць… – втомлена лікарка возила Наталочку на УЗД.

– Це ж надзвичайна ситуація… Що ми робитимемо тепер, га? Дитино, хто батько? Ти… Тебе… насильно?

Бідна жінка. І чому на її голову за два роки до пенсії випали такі халепи?

Наталочка заперечливо замотала головою:

– Ні. Я сама хотіла.

– Вона ж у нас дієздатна. І вона хотіла… – озвалася лікарка.

– Хто батько?

– Не скажу. Хоч ріжте мене, не скажу. Я… я від нього нічого не хочу. Подивіться на мене. Кому я потрібна? Хто мене заміж візьме таку?.. А так… Було – та й було. Я знала, на що згодилася. Я хотіла цю дитинку. Тепер у мене буде сім’я. – Наталочка виголосила цю промову і відчула, що в неї немає сили навіть вдихнути. Мабуть, за весь час тут вона стільки не говорила.

– Яка дитинка?.. Це геріатричний інтернат. Тут немовлятам бути не дозволено… Ти розумієш, що тобі з твоїм діагнозом народжувати не можна? Розумієш?! – директорка зривалася на крик і, прагнучи підтримки, шукала поглядом лікарку. – Може, аборт?

– Який аборт?.. Вона дієздатна, і там більше ніж двадцять тижнів… – лікарці до пенсії було ще ого-го, і вона подумки прикидала, чим для неї обернеться оця кривобока надзвичайна ситуація. Хоч би доганою обійшлося…

Наталка огортала руками живіт. Усі безсилі проти них – проти неї і її дитинки. У неї буде сім’я.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!