Історія з життя

ЧИТАЙТЕ ОНЛАЙН ГАЗЕТУ "ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ"

«Із цього кафе лише один вихід. Через ті пластикові двері, ліворуч від мене. П’ять метрів уздовж стійки, за якою чистить кавник Катерина». – Мабуть, це з дитячих козаків-розбійників залишилося – шукати шляхи можливого відступу.

– Вітаю, – на зупинці відкрили невелике кафе. Так, нічого особливого, декілька невеликих столиків уздовж скляної стіни. Таких споруд у місті багато встановили: металева будка, до неї дріт від лінії електромережі, щоб без світла не сидіти, ізолентою примотали, всередину – людину – і все, місце роботи готове. На вулиці наприкінці року зазвичай стає прохолодно, от я і зайшов погрітися.

– Вітаю. Чай? Кава?

Я завжди насамперед дивлюся в очі. Дід іще в дитинстві мені казав: «Дивися в очі. Сам відчуєш, що за людина перед тобою. І чи варто з нею мати справу». Ось я й дивлюся. І жодного разу не схибив. Якщо всередині спрац...

Дякуємо!