У КАФЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олександр ТРЕГУБОВ

18 квітня 21:48

430

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

«Із цього кафе лише один вихід. Через ті пластикові двері, ліворуч від мене. П’ять метрів уздовж стійки, за якою чистить кавник Катерина». – Мабуть, це з дитячих козаків-розбійників залишилося – шукати шляхи можливого відступу.

– Вітаю, – на зупинці відкрили невелике кафе. Так, нічого особливого, декілька невеликих столиків уздовж скляної стіни. Таких споруд у місті багато встановили: металева будка, до неї дріт від лінії електромережі, щоб без світла не сидіти, ізолентою примотали, всередину – людину – і все, місце роботи готове. На вулиці наприкінці року зазвичай стає прохолодно, от я і зайшов погрітися.

– Вітаю. Чай? Кава?

Я завжди насамперед дивлюся в очі. Дід іще в дитинстві мені казав: «Дивися в очі. Сам відчуєш, що за людина перед тобою. І чи варто з нею мати справу». Ось я й дивлюся. І жодного разу не схибив. Якщо всередині спрацьовує маленька сирена, маленький alarm – усе, з такою людиною я довго не затримуюсь. А тут жодних сигналів, жодних попереджень... Дівчинка, метр-у-стрибку, в безглуздих окулярах і з брекетами. Такі зазвичай залишаються на березі виру життя. На шкільних дискотеках вони сидять у найтемнішому кутку зали, а вечори проводять у компанії кота, що мурчить на колінах, або з любовно-сльозливою книгою.

Таку, без сорому, можна було б назвати «звичайною». Якби не очі. Їх не змогли б сховати навіть найпотворніші шибки. Від таких або біжать не оглядаючись, або тонуть у них із головою. Я вирішив залишитися.

– Мабуть, чай... зелений... Що тут у вас є? – почав вивчати написану на стіні чайну карту. Як добре було раніше: чорний байховий, після якого треба йти до кардіолога – так серце билося. А тепер… такий величезний вибір, такі казкові назви: «Альпійський луг» та «Бризки шампанського», «Суничний ройбуш» і «Таємна пристрасть»… Поки прочитаєш, помреш від спраги. – Може, порадите якийсь?

– Спробуйте молочний улун. Приємний м’який смак із ніжними нотками молока… Мені, наприклад, сподобався. – Карі очі запитливо подивилися.

– Давайте. – До сьогодні я думав, що вмію говорити «ні». Певно, причина була в залишених у минулому канікулах, які проводили в селі, де всі прийоми їжі незмінно закінчувалися чимось молочним. І навіть за п’ятнадцять років рекламу шоколаду «Мілка» я не міг дивитися без здригання. А що сталося тепер? «Давайте? Гей, хлопче, та що з тобою?»

– Декілька хвилин. Посидьте поки. Можете тут за стійкою, можете біля стіни. – Дівчина взяла з полиці металеву коробку, насипала дві ложки чаю в білий заварник із блакитною кришкою та залила окропом.

Я вмостився на високому табуреті біля скляної стіни. Покрутив у руках в’язаний стаканчик-макраме з акуратно покладеними білими серветками. Зазирнув у цукорницю – чомусь хотілося, щоб вона виявилася порожньою, але цукру в ній було під зав’язку. Не знайшовши інших розваг, я дивився на вулицю. На мене позирав хлопчик років п’яти, у смішній шапці з помпоном завбільшки із баскетбольний м’яч. Він тримав за руку жінку в рудій шубі, яка щось жваво говорила телефоном, не забуваючи стежити за дорогою.

Про що зазвичай думають хлопчики у п’ятирічному віці? Про що ви думали, коли вам виповнилося п’ять? Про непройдений рівень комп’ютерної гри, яку «дбайливо» придбав батько, щоб не заважав дивитися футбол? Чи про кришталеву вазу із шоколадними цукерками з образливою назвою «Тобі-таких-не можна» у хрумкій різнокольоровій упаковці на четвертій полиці «щоб-не-дістав»? Чи про руду Світлану-Тетяну-Ольку з третього поверху, в червоних хутряних чобітках з кісками, від якої завжди виходить таємничий запах Нового року? Чи...

– Ваш чай. – Катерина, принаймні це ім’я було написане на бейджику, перервала мої роздуми. – Нехай декілька хвилин настоїться, тоді смак буде багатшим. І можете насолоджуватися чудовим молочним смаком.

– А у вас є щось до чаю? – Поки рахунок був 2:0 на користь Катерини. Я був рідкісним педантом. І будь-який захід ретельно планував. Подорожі, вилазки на шашлики, походи до магазину… Всі за списком, за планом, за пунктами. Я навіть у туалет без кросворда не йшов! А тут ціле чаювання! У Китаї чай – це ритуал, церемонія, спосіб життя. А що відбувається тепер? «У вас є щось до чаю? А ти міг раніше про це подумати, коли замовляв молочний… так-так, саме молочний… чай? І тобі не соромно ганяти дівчисько туди-сюди?»

– У нас є шоколад. Чорний і молочний (як добре, що вона не побачила, як я скривився). Горішки, у глазурі та смажені. Ще... – недоговорила.

– Вічність починається тут… – Чомусь у всі часи, фільми це чи книги, число «два» було не в пошані. Завжди з’являвся третій. І зовсім не обов’язково це має бути суперник. Це може бути просто милий дідок у легкому осінньому пальті з колючкою, що причепилася до спини, і в черевиках, що зголодніли за взуттєвим кремом. Він сидів у дальньому кутку кафе. Мені чомусь здавалося, що саме такий вигляд має мати чарівник. Непомітний із першого погляду, інакше як я міг його не побачити у приміщенні метр-на-метр? І трохи дивакуватий – ви часто берете в кафе як супутника плюшеву ляльку? Саме навпроти чарівника на столику сиділа іграшкова особа в картатій зелено-чорній сукні та з вогняним волоссям, що стирчало в різні боки, й зосереджено слухала слова мудреця.

– Вічність починається тут, люба. У цьому самому місці і в цей момент. Так, насіння її було посіяно давним-давно. Але саме зараз вони з’явилися на світ. І вже зараз вони починають по-справжньому показувати свій характер: свою силу і слабкість, боягузтво і мужність, доброту і злість, любов і ненависть. Те, що ти бачиш, чим дихаєш, що чіпаєш навпомацки, супроводжуватиме тебе якийсь час тут і… з того боку дверей. Коли настане час, ти, втомлена, переступиш поріг, тримаючи в руках те, що збирала день у день. І там, сидячи на березі якоїсь річки й перевіряючи свій багаж, діставатимеш те, що вирішила взяти із собою.

У третього завдання або псувати життя першим двом, або завдання, про яке ніхто ніколи не дізнається. Я не знаю, звідки і задля чого з’явився цей чарівник, більше схожий на волоцюгу. Я не бачив його до того дня, не бачив його й після. Закінчивши свій хвилинний монолог, той не вимовив жодного слова.

– Він іноді приходить просто посидіти біля вікна, погрітися. А мені не шкода. Нехай гріється. Він теж людина, теж хоче тепла. – Катерина стояла поруч, як першокласниця, яка нашкодила перед директором, і розглядала свої потріскані червоні пальці. – Я даю йому чашку з окропом і декілька сушок. Купила на вагу. Йому подобається мачати їх у гарячу воду. А чай цей чоловік приносить із собою. У нього пакетик у серветку загорнутий. Мені ж не шкода... – Я пив чай і дивився на руки Катрусі.

Чому людина, зробивши щось добре, намагається виправдатися? Щоб не мати дикий та безглуздий вигляд в очах поганих і злих? Або тому що для нас ці речі так само дивовижні, як мамонт, який прогулюється опівдні центральною вулицею? Катерина, простеживши за моїм поглядом, швидко прибрала руки і, тихенько прошепотівши «вибачте», повернулася за стійку.

Я допив чай. До речі, справді чудовий. Хлопчик і руда шуба давно поїхали в якійсь іномарці. Вона – в інстаграм, він – у вигаданий собі легосвіт. Або навпаки, хто знає. Повз сунули тролейбуси з утомленими робітниками, які поспішали додому, до своїх макаронів та серіалів. Біля магазину з іншого боку вулиці натовп малоліток пускав колом пляшку портвейну – на вулиці наприкінці року зазвичай прохолодно. Повз мене весь час щось повзло: люди, транспорт, час…

«Вічність починається тут…»

Я подякував і вийшов із кафе. В очі Катерині я не подивився. Побоявся. Не знаю, може, боявся побачити те, з чим не зможу жити далі...

Людина так влаштована, що більше цікавиться подіями та трагедіями, ніж добрими звістками. Звичайно, адже в ураганах та цунамі більше драйву й адреналіну. Вони проносяться зовсім поруч і більше лоскочуть нерви. Мабуть, десь усередині вона радіє і зітхає з полегшенням: добре, що не з нею, вона ще ціла, жива і здорова.

На декілька днів той випадок міг потягатися в рейтингах навіть із піджаками з передвиборчої кампанії. Диктор у новинах сказав, що можливою причиною події в кафе стала несправність електропроводки. І відсутність запасного виходу.

«Так, вічність починається тут…»

Тепер у суботу я взяв за правило на сніданок пити козяче молоко. Кажуть, воно корисніше. І на роботі маю упаковку молочного улуну. Навіть Сергія, затятого кавомана, підсадив на нього. А ще я граю в шахи з Кузьмичем із другого поверху. Коли попросив його навчити мене грати, він усміхнувся, вперше відтоді, як поховав свою дружину. Я жодного разу не виграв у Кузьмича. Але знаю, що італійський захист – це не про сицилійську мафію. А Фішер – це такий шахіст, а не рибалка на ім’я Боб.

Ніхто не знає справжнього призначення тих чи інших подій. Хтось називає це промислом Божим, хтось – долею, хтось – випадковістю, хтось усміхнеться, вип’є і закусить...

Я вже не намагаюся зрозуміти, навіщо тоді зайшов у ту кафешку й навіщо глянув у вічі, гарніших за які так ніколи й не зустрів. Звідки взявся казковий старий чоловік з уважною лялькою, що вміє слухати. І чому безглузде дерево впало саме на те кафе.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!