ТУТ ЙОГО ДІМ

Порожня вулиця мовчала. Потрощені сусідські хати сумно блимали проваллями битих вікон і зруйнованих дахів. Тихо на вулиці. Людей немає. Роз’їхались. Он і її хата, яку ще з покійним чоловіком зводили, теж стоїть руїною. Пощастило Антоніні тоді. Ледь вискочила. Можна сказати, заново народилася.

Відвернулась, до болю кусаючи губи, пішла від літньої кухні, в якій зараз жила, до вигрібної ями виносити натрушений попіл.

Гарячий серпневий полудень знову розірвала серія вибухів: далеко, далеко, ближче. Усім тілом здригнулася, хрестячись. Заскавчав на прив’язі Бровко, боязко ховаючись у будку. Наполохані горобці затихли, причаїлись.

А жінка стояла простоволоса й боса серед буйної зелені яблуневого саду. Дивилася на лазурове гаряче небо, прислухалася, ніби прагнула знайти серед його безмежності щось таке, що відомо лише їй. Стояла тиха і світла, як постаріла мадонна, що чекає на сина. Сина, про якого немає жодної звістки ось уже два роки і три місяці. Знала, бо рахувала кожен день, кожну годину, кожну хвилину, кожну мить його відсутності.

– Петрику… – схлипнула тихо. Звично витерла хусткою старечі сльози.

Глухий гуркіт стих, і повітря знову забриніло дзижчанням бджіл і сюрчанням цвіркунів. Як раніше, коли всі з’їжджались улітку на гостини: і діти, і онуки, і родичі. Коли просто посеред саду ставили столи, накривали їх новою цератою і щедро розкладали на них страви та наїдки. Тут і молода картопля з кропом, і свої вже соковиті помідори, і салат, і запечений на вогнищі перець. А на вогні вже досмажується ніжний і ароматний шашлик, який привіз Петро. Як вона любить. А потім за столом багато різних розмов про буденні речі: про те, що час копати картоплю, треба підлатати дах, слід купити зошити в школу… Та хіба мало про що вони тоді говорили? А зараз тиша.

Тиша після вибухів.

Така тиша особлива – густа, тягуча, майже невідчутна. У ній усе ніби завмирає. Чекає на новий вибух.

Важко сіла Антоніна на обрубок старої колоди біля літняку. Сиділа так, розгладжуючи тканину старої спідниці. Мовчала.

Скільки разів її кликали виїжджати! Скільки разів умовляли! Поряд уже нікого із сусідів і не залишилось. Усі виїхали.

А вона? А що вона? Куди їй їхати? Антоніні он город треба сапати. Помідори зовсім позаростали, а ще яблука треба ж зібрати, порізати на сидр, не пропадати ж їм. І Бровко. Куди він без неї? А ще Муська, Димок, Тигрик, Васька… Вони ж усі до жінки позбігалися, коли люди поїхали. На кого вона їх залишить?

І Петро. Її Петро. Давно його немає. Але син повернеться. Неодмінно повернеться. Хіба може її серце обманювати? Воно ж знає напевне. А вона дочекається Петра. Тут дочекається. Бо тут його дім. Куди ж йому ще повертатись? Он навіть дверей не зачиняє.

А вибухи… ну, звісно, страшно від тих вибухів. Часом так серце заходиться, що нічого не допомагає. Але ж треба чекати. Та й куди їхати? З її пенсією навіть собачої будки не винаймеш, де там уже хату? А жити, жити потім на що? Важко зітхає подумки Антоніна. Йде по банки. Треба сьогодні ще огірки засолити. А то Петро прийде. Він прийде. Як інакше? Голодний. А в неї і почастувати його нічим.

Десь на околиці знову чутно вибух. Антоніна хитає головою і прислухається. Кроки? Завмирає з надією, а потім скрушно махає рукою. Почулось. Буває.

Але Петро точно прийде. Вона зачекає. Ще й огірки засолить, щоб було чим сина почастувати. От зараз навіть тарілку для нього поставить, щоб бачив.