Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Зранку було тихо. Відчинені двері пропускали терпкий пряний запах останньої декади серпня, приправлений нотками вистояного полину, чебрецю й чорнобривців. Під стелею нав’язливо кружляли сердиті спасівські мухи, раз у раз намагаючись сісти на руки чи на ноги і якнайболючіше садонути своїми тупими жалами. Готувались до скорої зими.
Вимиті ще звечора банки виструнчилися довгими рівними рядами просто на столі. Виблискували боками в тьмяному світлі кімнати.
Крізь відчинену кватирку було чутно, як під стріхою чубляться між собою горобці, певно, відстоюючи своє місце під сонцем чи під стріхою. Човплися всією громадою, голосно обговорюючи на свій горобиний лад якесь неподобство.
Антоніна саме вичищала піч. Витягла зсередини зачорнений сажею казанок із картоплею. Поставила поруч, на припічок. Нехай стоїть. А то раптом Петро прийде, а їй і частувати його нічим. Не можна так. Заглянула досередини. Вугілля й попелу накопичилося багато.
Ногою підсунула старе пом’яте відро для відходів і обережно, щоб не пилити, почала гребти кочергою це всередину. Зморщені старечі руки працювали вправно. Спритно підгрібали холодні вуглинки, закочували їх до відра. Уже наприкінці жінка дістала з-під печі старого віника, щоб і попіл вимести. Відійшла, милуючись роботою. Притисла праву руку до попереку, бо спина давно вже не розгинається. Стояла так якусь мить, дивилася.
На вулиці бахнуло. Далеко, але гучно. Антоніна вилаялась упівголоса, перехрестилася на ікону і, схопивши відро, пошкандибала з дому викидати.
Порожня вулиця мовчала. Потрощені сусідські хати сумно блимали проваллями битих вікон і зруйнованих дахів. Тихо на вулиці. Людей немає. Роз’їхались. Он і її хата, яку ще з покійним чоловіком зводили, теж стоїть руїною. Пощастило Антоніні тоді. Ледь вискочила. Можна сказати, заново народилася.
Відвернулась, до болю кусаючи губи, пішла від літньої кухні, в якій зараз жила, до вигрібної ями виносити натрушений попіл.
Гарячий серпневий полудень знову розірвала серія вибухів: далеко, далеко, ближче. Усім тілом здригнулася, хрестячись. Заскавчав на прив’язі Бровко, боязко ховаючись у будку. Наполохані горобці затихли, причаїлись.
А жінка стояла простоволоса й боса серед буйної зелені яблуневого саду. Дивилася на лазурове гаряче небо, прислухалася, ніби прагнула знайти серед його безмежності щось таке, що відомо лише їй. Стояла тиха і світла, як постаріла мадонна, що чекає на сина. Сина, про якого немає жодної звістки ось уже два роки і три місяці. Знала, бо рахувала кожен день, кожну годину, кожну хвилину, кожну мить його відсутності.
– Петрику… – схлипнула тихо. Звично витерла хусткою старечі сльози.
Глухий гуркіт стих, і повітря знову забриніло дзижчанням бджіл і сюрчанням цвіркунів. Як раніше, коли всі з’їжджались улітку на гостини: і діти, і онуки, і родичі. Коли просто посеред саду ставили столи, накривали їх новою цератою і щедро розкладали на них страви та наїдки. Тут і молода картопля з кропом, і свої вже соковиті помідори, і салат, і запечений на вогнищі перець. А на вогні вже досмажується ніжний і ароматний шашлик, який привіз Петро. Як вона любить. А потім за столом багато різних розмов про буденні речі: про те, що час копати картоплю, треба підлатати дах, слід купити зошити в школу… Та хіба мало про що вони тоді говорили? А зараз тиша.
Тиша після вибухів.
Така тиша особлива – густа, тягуча, майже невідчутна. У ній усе ніби завмирає. Чекає на новий вибух.
Важко сіла Антоніна на обрубок старої колоди біля літняку. Сиділа так, розгладжуючи тканину старої спідниці. Мовчала.
Скільки разів її кликали виїжджати! Скільки разів умовляли! Поряд уже нікого із сусідів і не залишилось. Усі виїхали.
А вона? А що вона? Куди їй їхати? Антоніні он город треба сапати. Помідори зовсім позаростали, а ще яблука треба ж зібрати, порізати на сидр, не пропадати ж їм. І Бровко. Куди він без неї? А ще Муська, Димок, Тигрик, Васька… Вони ж усі до жінки позбігалися, коли люди поїхали. На кого вона їх залишить?
І Петро. Її Петро. Давно його немає. Але син повернеться. Неодмінно повернеться. Хіба може її серце обманювати? Воно ж знає напевне. А вона дочекається Петра. Тут дочекається. Бо тут його дім. Куди ж йому ще повертатись? Он навіть дверей не зачиняє.
А вибухи… ну, звісно, страшно від тих вибухів. Часом так серце заходиться, що нічого не допомагає. Але ж треба чекати. Та й куди їхати? З її пенсією навіть собачої будки не винаймеш, де там уже хату? А жити, жити потім на що? Важко зітхає подумки Антоніна. Йде по банки. Треба сьогодні ще огірки засолити. А то Петро прийде. Він прийде. Як інакше? Голодний. А в неї і почастувати його нічим.
Десь на околиці знову чутно вибух. Антоніна хитає головою і прислухається. Кроки? Завмирає з надією, а потім скрушно махає рукою. Почулось. Буває.
Але Петро точно прийде. Вона зачекає. Ще й огірки засолить, щоб було чим сина почастувати. От зараз навіть тарілку для нього поставить, щоб бачив.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

