ТРОЯНДА ЧИ БУДЯК?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

01 червня 21:37

481

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

У кожному колективі, а в суто жіночому й поготів, знайдуться ті, які навіть щось найкраще обертають у найгірше.

Звичайний цех, де за довгим столом працюють винятково жінки, з приймача лине легка музика, бо майстер десь вичитав, що це сприяє поліпшенню якості роботи, тихо шумить виробничий процес і надто голосно обговорюють «хто, де, з ким, коли і як». Воно б нічого, бо така людська натура – обговорювати інших, ну ж не про вибух у галактиці балакати і не про молекулярний синтез, лиш про собі подібних. Колектив усіх вікових категорій: і дівчата після школи, і дівчата на виданні, і ті, яким уже приліпили клеймо «стара діва», бо ж за двадцять п’ять перебігло, і ті, які вже «навіки будуть самотні», бо й тридцятка перевалила, і розлучені, і матері-одиначки, і поважні матрони, навіть бабусі.

Щодня інакша тема для балачок, але не тепер. Третій день обговорюють, тобто обливають брудом одну дівчину, чи то пак уже жіночку, єдиним недоліком якої є... її заміжжя. У цеху є красуні Ані, є суворі Ганни, є Анни, є Ганнусі, а героїня розповіді має ім’я Нуська, яке деякі вимовляли, ніби кличку тварини, зверхньо-байдуже. А після її одруження аж з якоюсь люттю, хоч і причин на те не було. Нуська – дівчина як дівчина, років двадцяти двох чи двадцяти трьох. Невеличка, з тихими низьким голосом, ніякою статурою, милим личком, яке рідко коли сміялось чи виявляло якісь емоції. Коротко стрижене густе волосся, жодного разу помада не торкнулась її губ, а лак – нігтів. Ще й ходила якось дивно, за що Нуську прозвали «дибуль-дибуль», бо направду не йшла, а дибуляла. І ось новина!

– А ви знаєте, що Нуська-дибуль з другої зміни вийшла заміж?

– Це що, жарт?

– Та ні, моя сестра в тій зміні. Правда!

Юні дівчатка пропустили новину повз вух, зате «старі діви» аж очі вирячили від заздрощів чи люті. І нумо одна поперед іншою вигадувати казна-що.

– Неправда, бо ж нікого на весілля не просила, інакше ми б знали. Ми завжди поінформовані про такі події, адже молода запрошує бодай одну-дві колеги. Бреше Нуська.

– Не бреше. Не запрошувала, бо весіллячко робили невеличке.

– Бреше, бо третій тиждень он піст.

– Ну і що!? Весілля було два місяці тому!

– І аж тепер розповіла? Точно щось нечисте.

– Так, бо знала, що в цеху не повірять, тому чекала, коли будуть готові весільні світлини. І аж учора принесла доказ, а ще велику коробку весільного солодкого.

– Ха-ха-ха, двомісячної давнини. І хтось оте їв?

– Їли всі, бо печиво свіже, куплене в «Короваї».

«Коровай» – надзвичайно дорога кондитерська з фірмовим печивом, яке ну ду-уже дороге, зате ще більше ду-у-у-у-у-у-уже смачне. Від такого аргументу в заздрісників затулилися роти. А під час обідньої перерви диспут продовжився. Зоя, ота вічно невдоволена Зоя, яку прозвали Змія Особо Ядовита, вкотре закопилила губу:

– І хто ж то полакомився на таке дибуляне диво? Мабуть, якийсь Квазімодо.

– Аж ніяк, доволі гарний хлопець, невисокий, їй до зросту. Я бачила особисто фото, гарні обоє, – Галя, з тих «безнадійних», кому за тридцять, а без пари, стала на захист Нуськи.

Треба зауважити, що Галя теж маленького зросту, зате вертлява, з дзвінким голосом і завжди весела щебетушка. Галю любили, але трохи побоювалися її гострого, але справедливого язичка.

– І взагалі, дівчата, негарно обговорювати ні в чому не винну Нуську. Ану стуліть свої дзьоби, сороки. Ні, щоб порадіти за людину, ви з неї насміхаєтесь. За що? Що вийшла заміж, хоч не є красунею, а ви – немов з обкладинки журналу «Радянська жінка» і досі без штампа в паспорті? Ще раз кажу: роти на замок!

Скреготухи змовчали, лиш Зоя далі провадила:

– А де живе наша Нуська? Щось я її в гуртожитку не бачила.

– Та ж бо вона місцева, міська, за кінотеатром живе.

– Ой, де оті одноповерхові будинки?

– Ну і що?

– А те, що їх зноситимуть, а її кавалєр спокусився на майбутню квартиру, а не на Нуську.

– Не думаю. Адже Нуська пішла до нього, тобто за невістку. Відпрошувалась з роботи, щоб приписатись у нього, а не він у неї.

– Певне, то якийсь хворий, що спокусився на таке...

Не договорила Зоя, бо Галя штурханом у спину припинила її дурну балачку. Може, цю подію ще довго обговорювали б, та трапився нещасний випадок – під час процесу в гарячому цеху одному працівникові обпекло обличчя. Колектив переживав за колегу, Юрко ж таким красенем був, а тут... нема одного ока, та й обличчя в рубцях спотворило весь зовнішній вигляд. Поки лікували, допомагали, виходжували, ще одна новина – Юркова дружина подала на розлучення та й вирушила на свою «родіну». Хтось відверто шкодував Юрка, хтось кепкував з нього, кажучи, що красуні не треба чудовиська, а хтось і радів за нього, бо знали, що його благовірна аж ніяк не ідеальна дружина, красу свою ділила не з одним чоловіком. Як би то не було, Юрко в такому стані, що й ворогові не побажав би. Якось майстер цеху скликав мінізбори:

– Дівчата, жіночки, колеги... Кхм, тут таке – треба відвідати Юрка в лікарні. Сам він залишився, негарно кидати людину в біді. Організуйте чергу, приносьте йому чогось домашнього, поговоріть з ним про се, про те, лиш не порушуйте теми особистого. Домовились?

– Я б пішла, та чоловік ревнивий.

– І я б пішла, та дитина на моїх руках.

– А я не зможу дивитись на нього, такого страшного...

– А я взагалі почуваюся погано лиш від лікарняного запаху.

– Зрозуміло, кожна сама за себе, тоді я піду. І ходитиму за вас усіх, – Галя відвернулася від недружнього колективу.

Ходила щодня: то бульйончику принесе, адже мама в селі має птицю, то купить щось смачненьке, то просто з яблуками прибіжить. Лиш про відвідини нікому ні слова. Десь за пів року повернувся Юрко в стрій. З пов’язкою на оці, з обличчям у шрамах, зате з усмішкою на обпалених устах:

– Зустрічайте Кутузова, який горів у танку.

Посміялись, пораділи та й звикли до Юркової зовнішності. А невдовзі Галя прийшла з обручкою на правій руці. В цеху зашушукались: як, хто, коли?

Під час обідньої перерви Галя запросила зміну в кімнату відпочинку, побігли, аж курява здійнялась. На столі розкладені канапки, печиво, цукерки, фрукти. Стояла усміхнена Галя:

– Так, дівчата, я вийшла заміж. Навіть скажу за кого. Але якщо почую за спиною хоч одне криве слово, як ото колись за Нуську, будьте певні, очі повидираю, патли обскубу, морду розідру. Ви мене знаєте!

Колектив засміявся, тільки Зоя побагровіла. Однак на це ніхто не звернув уваги, бо в приміщення зайшов Юрко з букетом троянд.

– Так, дівчата, ми з Галею побралися. А квіти вам – кожній по одній, щоб і ви знайшли свою пару, хто незаміжній, а заміжнім – щоб у вас розпочалась друга молодість.

Жіночий колектив мало не задушив в обіймах новостворену пару, обіймали, цілували, раділи, сміялись, плакали. Тільки Зоя тихцем вийшла з кімнати. «Теж мені, квіточки кожній, “щоб пару знайшли”, одна вийшла заміж, не маючи ні тіла, ні краси, іншій он давно за тридцять, а таки в парі, а я? Все при мені, а навіть хлопця не маю, не те що чоловіка, хоч давно перейшло на пору», – покривлялась до троянди, переломила стебло, відірвала бутон, з люттю шпурнула у смітник. Позаду йшла прибиральниця, забрала стебельце: «Така гарна троянда, і листочків на стеблі багато, спробую посадити, може, й прийметься». Зібрала залишки ні в чому не винної троянди, і саме вчасно, бо з кімнати відпочинку юрбою викотились молодята в сонмі колег. Мабуть, побачили б квітку в смітнику.

Минули роки, підприємство закрили, а працівниці обіцяли не забувати одна одну. Розбіглись хто куди. Одна влаштувалася на ринок, до неї приходили колишні подруги, щоб і товар якісний купити, та й знали, що не обважить, і виторг їй дати, а основне – дізнатися новини з колишнього колективу, адже куди-куди, а на базар ходять усі.

– Нуська до мене нещодавно приходила, з чоловіком і двома дітками. Купували всього, в них була річниця одруження. Вони низенькі, а їхні хлопці нівроку. Нуська лиш каже, що купити, чоловік дивиться на неї, як на принцесу, не дозволяє й пакетика нести, все самі із синами. Нуська така добра, мила, усміхнена, я жодного поганого слова від неї не чула, відколи вона скуповується в мене. Так, регулярно приходить. Оленка вийшла заміж, теж має гарну пару, її мама хвилювалась, що вона заходилась у дівках. І Орися заміжня, нещодавно побралися. Вона ж молоденькою прийшла до нас у цех. Світлана бабуся, Марина незабаром удруге стане бабцею. Ой, Галя часто приходить з Юрком. Робили йому пластичну операцію аж у Києві. Такий гарний! Каже, що не хоче, аби їхня донечка комплексувала через батькову ваду. Пам’ятаєте, як ми його всі просили про операцію, не хотів. А заради дитини пішов. Бачте, Галя майже у тридцять п’ять стала мамою... Знайшла своє щастя. Зоя? Бачу! Краще б не бачила. Торгувала поодалік, у третьому ряду. Недовго, щоправда, бо покупці знаєте як: раз обманеш – знатиме все місто. Ще й недостачі були в Зої. Потурили її. Ще десь просилась, але репутація на ринку краща за всякі характеристики профспілки. Зоя влаштувалася прибиральницею, там нема ні товару, ні ваги, ні грошей. Працюй собі в теплі, дякуй і за те. Але ж Зоя і є змія – щось почула, щось вигадала – і поповзли плітки. Недовго й втрималась. Могла б нарешті зробити висновки, та куди там! Хоч де влаштується, довго не затримується. Зв’язалася з такими ж, не цурається ні чарки, ні цигарки, скандалістка невиправна, ходить базаром: там картоплину поцупить, там яблуко. Ой, нема про що говорити. Приходьте ще, Олю. Ага. Завтра будуть свіжі. Гаразд, залишу вам. Бо ж нічого не шкода добрим людям. Так-так, побачу – перекажу від вас вітання. На все добре...