ТРОЯНДА ЧИ БУДЯК?

У  кожному колективі, а в суто жіночому й поготів, знайдуться ті, які навіть щось найкраще обертають у найгірше.

Звичайний цех, де за довгим столом працюють винятково жінки, з приймача лине легка музика, бо майстер десь вичитав, що це сприяє поліпшенню якості роботи, тихо шумить виробничий процес і надто голосно обговорюють «хто, де, з ким, коли і як». Воно б нічого, бо така людська натура – обговорювати інших, ну ж не про вибух у галактиці балакати і не про молекулярний синтез, лиш про собі подібних. Колектив усіх вікових категорій: і дівчата після школи, і дівчата на виданні, і ті, яким уже приліпили клеймо «стара діва», бо ж за двадцять п’ять перебігло, і ті, які вже «навіки будуть самотні», бо й тридцятка перевалила, і розлучені, і матері-одиначки, і поважні матрони, навіть бабусі.

Щодня інакша тема для балачок, але не тепер. Третій день обговорюють, тобто обливають брудом одну дівчину, чи то пак уже жіночку, єдиним недоліком якої є... її заміжжя. У цеху є красуні Ані, є суворі Ганни, є Анни, є Ганнусі, а героїня розповіді має ім’я Нуська, яке деякі вимовляли, ніби кличку тварини, зверхньо-байдуже. А після її одруження аж з якоюсь люттю, хоч і причин на те не було. Нуська – дівчина як дівчина, років двадцяти двох чи двадцяти трьох. Невеличка, з тихими низьким голосом, ніякою статурою, милим личком, яке рідко коли сміялось чи виявляло якісь емоції. Коротко стрижене густе волосся, жодного разу помада не торкнулась її губ, а лак – нігтів. Ще й ходила якось дивно, за що Нуську прозвали «дибуль-дибуль», бо направду не йшла, а дибуляла. І ось новина!

– А ви знаєте, що Нуська-дибуль з другої зміни вийшла заміж?

– Це що, жарт?

– Та ні, моя сестра в тій зміні. Правда!

Юні дівчатка пропустили новину повз вух, зате «старі діви» аж очі вирячили від заздрощів чи люті. І нумо одна поперед іншою вигадувати казна-що.

– Неправда, бо ж нікого на весілля не просила, інакше ми б знали. Ми завжди поінформовані про такі події, адже молода запрошує бодай одну-дві колеги. Бреше Нуська.

– Не бреше. Не запрошувала, бо весіллячко робили неве­личке.

– Бреше, бо третій тиждень он піст.

– Ну і що!? Весілля було два місяці тому!

– І аж тепер розповіла? Точно щось нечисте.

– Так, бо знала, що в цеху не повірять, тому чекала, коли будуть готові весільні світлини. І аж учора принесла доказ, а ще велику коробку весільного солодкого.

– Ха-ха-ха, двомісячної давнини. І хтось оте їв?

– Їли всі, бо печиво свіже, куп­лене в «Короваї».

«Коровай» – надзвичайно дорога кондитерська з фірмовим печивом, яке ну ду-уже дороге, зате ще більше ду-у-у-у-у-у-уже смачне. Від такого аргументу в заздрісників затулилися роти. А під час обідньої перерви диспут продовжився. Зоя, ота вічно невдоволена Зоя, яку прозвали Змія Особо Ядовита, вкотре закопилила губу:

– І хто ж то полакомився на таке дибуляне диво? Мабуть, якийсь Квазімодо.

– Аж ніяк, доволі гарний хлопець, невисокий, їй до зросту. Я бачила особисто фото, гарні обоє, – Галя, з тих «безнадійних», кому за тридцять, а без пари, стала на захист Нуськи.

Треба зауважити, що Галя теж маленького зросту, зате вертлява, з дзвінким голосом і завжди весела щебетушка. Галю любили, але трохи побоювалися її гострого, але справедливого язичка.

– І взагалі, дівчата, негарно обговорювати ні в чому не винну Нуську. Ану стуліть свої дзьоби, сороки. Ні, щоб порадіти за людину, ви з неї насміхаєтесь. За що? Що вийшла заміж, хоч не є красунею, а ви – немов з обкладинки журналу «Радянська жінка» і досі без штампа в паспорті? Ще раз кажу: роти на замок!

Скреготухи змовчали, лиш Зоя далі провадила:

– А де живе наша Нуська? Щось я її в гуртожитку не бачила.

– Та ж бо вона місцева, міська, за кінотеатром живе.

– Ой, де оті одноповерхові будинки?

– Ну і що?

– А те, що їх зноситимуть, а її кавалєр спокусився на майбутню квартиру, а не на Нуську.

– Не думаю. Адже Нуська пішла до нього, тобто за невістку. Відпрошувалась з роботи, щоб приписатись у нього, а не він у неї.

– Певне, то якийсь хворий, що спокусився на таке...

Не договорила Зоя, бо Галя штурханом у спину припинила її дурну балачку. Може, цю подію ще довго обговорювали б, та трапився нещасний випадок – під час процесу в гарячому цеху одному працівникові обпекло обличчя. Колектив переживав за колегу, Юрко ж таким красенем був, а тут... нема одного ока, та й обличчя в рубцях спотворило весь зовнішній вигляд. Поки лікували, допомагали, виходжували, ще одна новина – Юркова дружина подала на розлучення та й вирушила на свою «родіну». Хтось відверто шкодував Юрка, хтось кепкував з нього, кажучи, що красуні не треба чудовиська, а хтось і радів за нього, бо знали, що його благовірна аж ніяк не ідеальна дружина, красу свою ділила не з одним чоловіком. Як би то не було, Юрко в такому стані, що й ворогові не побажав би. Якось майстер цеху скликав міні­збори:

– Дівчата, жіночки, колеги... Кхм, тут таке – треба відвідати Юрка в лікарні. Сам він залишився, негарно кидати людину в біді. Організуйте чергу, приносьте йому чогось домашнього, поговоріть з ним про се, про те, лиш не порушуйте теми особистого. Домовились?

– Я б пішла, та чоловік рев­нивий.

– І я б пішла, та дитина на моїх руках.

– А я не зможу дивитись на нього, такого страшного...

&nda...