Трійня

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

28 березня 23:26

490

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Кримінальна драма

Василь вів автівку не просто обережно, а дуже обережно. Ще б пак, чоловік повертався з пологового будинку – забирав додому дружину з дітьми. Його кохана Ніна народила трійню. Трьох дівчаток: Віру, Надію та Любов. Чоловік не тямив себе від щастя, голова в нього йшла обертом, та за кермо він тримався міцно, уважно дивився на дорогу. Їхав повільно й обережно. Позаду ще одна автівка, за кермом якої був новоспечений дід, батько Ніни. Літній чоловік світився від щастя: він усе життя мріяв про онучок.

Нарешті приїхали. У садибі було багато людей: родичі, сусіди, односельці. Спочатку влаштували Ніну з дітьми: молодій матері та дітям потрібні спокій і тиша. А потім почали святкувати. Усі намагалися поводити себе тихо та розважливо: в садибі немовлята.

Дівчатка виростали в атмосфері любові. Батько працював водієм на цукровому заводі в райцентрі. Ніна теж там працювала, та після народження дітей і закінчення декретної відпустки відразу звільнилася. Разом із матір’ю порядкувала в садибі й пильнувала дітей.

А дівчатка ж росли гарненькі – чорняві, чорнобриві, кароокі. Змалку привчалися працювати, допомагати батькам. У школі навчалися непогано, були лагідної та спокійної вдачі. Між собою жили дружньо, ладнали з односельцями, сусідами й однокласниками. Дівчата підростали, і, як з’ясувалося згодом, вдача у сестер різна. І не завжди були лагідні та поступливі, а головне (на жаль) не завжди відверті з батьками.

Віра – більш жвава, рішуча. Любила брати участь у різних спортивних змаганнях. Першою зі сестер почала ходити на вечірки й дискотеку.

Надія ніби й тиха, любила поратися в садибі, проводити час за рукоділлям, вирощувала квіти.

З усіх трьох сестричок найкраще навчалася Люба, до сільської роботи вона, щоправда, не дуже, хоча ніколи не лінувалася й завжди виконувала те, що загадали батьки.

Та якщо сестри залюбки їздили з батьками у вихідні торгувати на ринку, то Люба ні. Вона краще книжку почитає, а ще у вільний час любила посидіти на березі річки та помріяти. Змалку вирішила, що вступатиме до педагогічного й буде вчителькою. Крім того, писала вірші, які неодноразово друкували в районній газеті, чим сім’я дуже пишалася. Взагалі, батьки з родичами до навчання та книжок ставилися з повагою: Люба хоче вчитися, то нехай вчиться. Хоче читати – нехай читає. Може, вона (перша в сім’ї) здобуде вищу освіту. Вони лише за! У кожної доньки нехай будуть свої вподобання, своя доля, а вони завжди й у всьому підтримуватимуть їх.

Час спливає швидко. Батьки дивувались: були тільки-но маленькі, ну, зовсім маленькі, а вже… Гарні юнки. Уже й не просять цукерок та іграшок. Кожна має власні мрії та вподобання.

Дівчата навчались у випускному класі й готувалися до самостійного життя. Віра вирішила, що після закінчення школи поїде в місто, влаштується на роботу, придивиться, подумає, а там уже вирішить, працювати чи вчитися.

Надія визначилася: отримавши атестат, одружиться з Павлом, який живе у сусідстві. З допомогою батьків облаштують свою садибу. Вона хоче мати велику родину та чимале обійстя. Нікуди їхати дівчина не планує.

Люба надумала вступати до педагогічного і залишитися в місті. Навіть якщо не вступить, хоче жити в місті. Принаймні знайде собі роботу.

Ніби все було добре, та незрозуміло, чому Віра з Надією почали сваритися. Де вже поділася та лагідна вдача? Сестри намагалися не лаятися у присутності родини, та сварки і ворожнеча стали настільки явними, що це почало дуже бентежити батьків. Вони неодноразово розмовляли із сестрами, та ті відмовчувалися. Питали і Любу, та теж нічого не говорила. Вона нічого не знає. «Питайте у Віри та Надії, до чого тут я?» – так відповідала донька.

Почувала себе Люба незручно: з одного боку, брехала батькам, а з іншого – не хотіла псувати стосунки із сестрами.

Про причину сварки Люба дізналася випадково. День був спекотний. Бабуся лягла у своїй кімнаті подрімати. Батьки поїхали в місто у справах. Дівчина поралася в сараї. Віра, мабуть, вважала, що вона в садибі сама, то доволі голосно з’ясовувала взаємини із сусідським Павлом. Як він посмів покинути її заради Надьки, в них же були стосунки… На що хлопець розважливо відповідав: «Ніяких стосунків між нами не було. Декілька разів потанцювали на дискотеці… Та я ж багато з ким танцював… Поцілувалися, коли обоє були напідпитку… Декілька разів проводжав додому… Та ж ми живемо поряд. Ішли компанією… Ми були не самі. Між нами нічого такого не було і не може бути. Ти що, здуріла?! Звідки в тебе ця злоба й ненависть? Схаменись!».

Люба уважно слухала та підглядала у шпаринку. Он воно що… Віра ніби й не чула розважливого тону хлопця: спочатку просила, потім сварила, далі почала лаятися, погрожувати, проклинати…

Хлопець махнув рукою й пішов собі… От тепер зрозуміло, чому Павло буває в них нечасто, а все викликає Надю до себе. А ще перелякала така неконтрольована злоба й ненависть Віри. Ой, якби ж знати, які це матиме наслідки.

Спочатку дівчина думала розповісти матері, та потім… Сестри дорослі, школу закінчили. Вона з ними сама поговорить. Але сестри розмовляти відмовилися і слухати нічого й нікого не хотіли.

– Клопочись про своє, – коротко відповіла Надя.

– Не лізь у чуже життя, – огризнулась Віра.

…Того злощасного літнього дня було дуже спекотно. Люба взяла підручники й пішла до річки: вона подала документи до вишу, тож їй треба було підготуватися до іспитів.

Дівчина заглибилась у підручник, аж тут почула роздратовані голоси. Обережно виглянула з-за куща. Так і є: сестри знову сваряться. Удома – рідні, то не можна, от і знайшли місце…

Спочатку Люба хотіла вийти, а потім передумала. Вона добре пам’ятала, що їй відповіли сестри. А основне, добре пам’ятала вираз їхніх облич. Самі все владнають. Їй і так невдовзі до міста, в неї своє життя, то нащо зайві неприємності?

А чого тільки не говорили Віра з Надею одна одній. Якщо на початку Надя намагалася триматися розважливо та заспокоювала сестру, то далі не стрималася… Полетіли взаємні образи, лайка, погрози, прокльони… Почувши звук стусанів, Люба похапцем зібралася, прослизнула повз кущами й тихцем-бігцем подалася додому. Пройшла до своєї кімнати й зачинилася, щоб ніхто не заважав їй готуватися.

Дівчина лягла в ліжко, щоб заспокоїтися, і заснула. Прокинулася від лементу. Виглянула у вікно: батьки та бабуся з декількома сусідами побігли в напрямку річки.

Люба побігла слідом…

А на березі… зібралися люди, карета «швидкої допомоги», приїхала слідча група. На березі – тіло. Надія…. Не дихає. Голосять жінки… блідий розхристаний Павло поруч…

Люба захлиналася від плачу, обіймала батьків, усе було наче не з нею. От вона заплющить очі, потім розплющить – і… все буде так, як раніше… Усі живі-здорові… Віру побачила ввечері. Дівчина наче заціпеніла, сиділа мовчки, зі скляними очима, дивилася поперед себе. Нікого й нічого перед собою не бачила. Тітка заступилася за Віру: «Не займай її. Кожен переживає по-своєму. Відчепися!».

Розпочалося слідство, зробили розтин тіла. Виявилося, що Надія була вагітна. А Павло і не крився: «Так, це моя дитина. Я знав. Ми планували одружитися. Я й обручки купив».

Спочатку підозра впала на Павла. Та в той час, як усе сталося, він був на роботі. Усі його бачили. Павлові зателефонували на роботу. Він і до річки прибіг зі своїми колегами. І чого б йому так робити, якщо між ним та Надією все було добре, вони готувалися до весілля, мріяли про довге й щасливе життя, чекали на дитину?!.

І взагалі, які вороги могли бути в дівчини?! Вирішили, що це нещасний випадок. Вона ж була вагітна, мабуть, їй стало млосно, зайшла у воду, могла знепритомніти…

Справу закрили. Люба мовчала: а що казати? Наді не повернеш, а якщо Віру заарештують, то хіба батьки це переживуть? До того ж Люба нічого не бачила. Це лише її здогадки. Декілька разів підступала до Віри з розмовою, однак та не чула й не бачила нікого і нічого. Дівчина була в якомусь проміжному стані між реальністю та сном.

А ще почала зникати зі садиби… Знаходили її то біля річки, то на цвинтарі біля могили Надії, а ще… почала пити…

Якщо після смерті Надії з батьків та Люби залишилась половина, то з Віри взагалі нічого не зосталося. Стала вона мов та чорна засохла гілка. Підозра Люби ще більше міцніла, проте вона мовчала. Про вступ до вишу й переїзд до міста вже не йшлося: не до того. Треба щось робити з Вірою. От тільки що… Мабуть, лікувати. Та ж Віра нікого не чує й не бачить, удома її майже не буває, нічого не їсть, ні з ким не спілкується.

Після сороковин Віра сама прийшла в кімнату до Люби. На сороковинах сиділа мовчазна, не пила, не їла, нікого не чула.

Люба запитально подивилася на сестру. Та довго сиділа мовчки, а потім глухо промовила: «Це я у всьому винна… Я не хотіла. Вдарила, вона поточилась і впала… у воду… Я собі пішла… А воно он як вийшло…».

Люба сиділа мовчки і безтямно дивилася на сестру. З одного боку, це її сестра, треба ж обійняти, розрадити, а з іншого – погань така, з її вини пішла з життя інша рідна сестра, ласкава добра Надійка… В неї ж усе життя було попереду.

Коли Люба отямилася, Віри в кімнаті вже не було.

Вранці прокинулася від галасу в садибі, вийшла на ґанок, у дверях побачила сусідку. Та розгублено показала рукою: батьки пішли до річки. І собі пішла. Ноги неслухняні. Тіло мов не своє. У голові… а голови взагалі не відчувала.

… Вона знала, що побачить. Знову тіло… Віра… Не дихає… Карета «швидкої», слідча бригада. Та цього разу все бачили рибалки. Але поки добігли, кинулись у воду, було запізно…

Цього разу слідство було зовсім коротке: самогубство. Що тут розслідувати, не змогла пережити загибель сестри…

Усю зиму Люба жила з батьками. Часто відчувала себе самотньою та неприкаяною. А потім батько сам відвіз доньку до міста, кажучи: «Треба, дитино, жити. Ти в нас залишилась одна. Ти тепер наша ВІРА, НАДІЯ та ЛЮБОВ. Ти тепер наше все».

Люба вступила до вишу, вийшла заміж, народила дитину. Дівчинку Богдану.

Молода жінка мовчить, ніхто й нічого не знає. Не розповіла ні батькам, ні чоловікові. Це її таємниця, і вона піде в небуття разом із Любою.

Люба знову почала писати вірші. Має першу збірку, своїх читачів. Готує до друку другу книгу.

Усіх дивує лише одне – чому такі сумні очі в зовсім молодої гарної жінки, чому такі сумні вірші?