Трійня

Василь вів автівку не просто обережно, а дуже обережно. Ще б пак, чоловік повертався з пологового будинку – забирав додому дружину з дітьми. Його кохана Ніна народила трійню. Трьох дівчаток: Віру, Надію та Любов. Чоловік не тямив себе від щастя, голова в нього йшла обертом, та за кермо він тримався міцно, уважно дивився на дорогу. Їхав повільно й обережно. Позаду ще одна автівка, за кермом якої був новоспечений дід, батько Ніни. Літній чоловік світився від щастя: він усе життя мріяв про онучок.

Нарешті приїхали. У садибі було багато людей: родичі, сусіди, односельці. Спочатку влаштували Ніну з дітьми: молодій матері та дітям потрібні спокій і тиша. А потім почали святкувати. Усі намагалися поводити себе тихо та розважливо: в садибі немовлята.

Дівчатка виростали в атмосфері любові. Батько працював водієм на цукровому заводі в райцентрі. Ніна теж там працювала, та після народження дітей і закінчення декретної відпустки відразу звільнилася. Разом із матір’ю порядкувала в садибі й пильнувала дітей.

А дівчатка ж росли гарненькі – чорняві, чорнобриві, кароокі. Змалку привчалися працювати, допомагати батькам. У школі навчалися непогано, були лагідної та спокійної вдачі. Між собою жили дружньо, ладнали з односельцями, сусідами й однокласниками. Дівчата підростали, і, як з’ясувалося згодом, вдача у сестер різна. І не завжди були лагідні та поступливі, а головне (на жаль) не завжди відверті з батьками.

Віра – більш жвава, рішуча. Любила брати участь у різних спортивних змаганнях. Першою зі сестер почала ходити на вечірки й дискотеку.

Надія ніби й тиха, любила поратися в садибі, проводити час за рукоділлям, вирощувала квіти.

З усіх трьох сестричок найкраще навчалася Люба, до сільської роботи вона, щоправда, не дуже, хоча ніколи не лінувалася й завжди виконувала те, що загадали батьки.

Та якщо сестри залюбки їздили з батьками у вихідні торгувати на ринку, то Люба ні. Вона краще книжку почитає, а ще у вільний час любила посидіти на березі річки та помріяти. Змалку вирішила, що вступатиме до педагогічного й буде вчителькою. Крім того, писала вірші, які неодноразово друкували в районній газеті, чим сім’я дуже пишалася. Взагалі, батьки з родичами до навчання та книжок ставилися з повагою: Люба хоче вчитися, то нехай вчиться. Хоче читати – нехай читає. Може, вона (перша в сім’ї) здобуде вищу освіту. Вони лише за! У кожної доньки нехай будуть свої вподобання, своя доля, а вони завжди й у всьому підтримуватимуть їх.

Час спливає швидко. Батьки дивувались: були тільки-но маленькі, ну, зовсім маленькі, а вже… Гарні юнки. Уже й не просять цукерок та іграшок. Кожна має власні мрії та вподобання.

Дівчата навчались у випускному класі й готувалися до самостійного життя. Віра вирішила, що після закінчення школи поїде в місто, влаштується на роботу, придивиться, подумає, а там уже вирішить, працювати чи вчитися.

Надія визначилася: отримавши атестат, одружиться з Павлом, який живе у сусідстві. З допомогою батьків облаштують свою садибу. Вона хоче мати велику родину та чимале обійстя. Нікуди їхати дівчина не планує.

Люба надумала вступати до педагогічного і залишитися в місті. Навіть якщо не вступить, хоче жити в місті. Принаймні знайде собі роботу.

Ніби все було добре, та незрозуміло, чому Віра з Надією почали сваритися. Де вже поділася та лагідна вдача? Сестри намагалися не лаятися у присутності родини, та сварки і ворожнеча стали настільки явними, що це почало дуже бентежити батьків. Вони неодноразово розмовляли із сестрами, та ті відмовчувалися. Питали і Любу, та теж нічого не говорила. Вона нічого не знає. «Питайте у Віри та Надії, до чого тут я?» – так відповідала донька.

Почувала себе Люба незручно: з одного боку, брехала батькам, а з іншого – не хотіла псувати стосунки із сестрами.

Про причину сварки Люба дізналася випадково. День був спекотний. Бабуся лягла у своїй кімнаті подрімати. Батьки поїхали в місто у справах. Дівчина поралася в сараї. Віра, мабуть, вважала, що вона в садибі сама, то доволі голос­но з’ясовувала взаємини із сусідським Павлом. Як він посмів покинути її заради Надьки, в них же були стосунки… На що хлопець розважливо відповідав: «Ніяких стосунків між нами не було. Декілька разів потанцювали на дискотеці… Та я ж багато з ким танцював… Поцілувалися, коли обоє були напідпитку… Декілька разів проводжав додому… Та ж ми живемо поряд. Ішли компанією… Ми були не самі. Між нами нічого такого не було і не може бути. Ти що, здуріла?! Звідки в тебе ця злоба й ненависть? Схаменись!».

Люба уважно слухала та підглядала у шпаринку. Он воно що… Віра ніби й не чула розважливого тону хлопця: спочатку просила, потім сварила, далі почала лаятися, погрожувати, проклинати…

Хлопець махнув рукою й пішов собі… От тепер зрозуміло, чому Павло буває в них нечасто, а все викликає Надю до себе. А ще перелякала така неконтрольована злоба й ненависть Віри. Ой, якби ж знати, які це матиме наслідки.

Спочатку дівчина думала розповісти матері, та потім… Сестри дорослі, школу закінчили. Вона з ними сама поговорить. Але сестри розмовляти відмовилися і слухати нічого й нікого не хотіли.

– Клопочись про своє, – коротко відповіла Надя.

– Не лізь у чуже життя, – огризнулась Віра.

…Того злощасного літнього дня було дуже спекотно. Люба взяла підручники й пішла до річки: вона подала документи до вишу, тож їй треба було підготуватися до іспитів.

Дівчина заглибилась у підручник, аж тут почула роздратовані голоси. Обережно виглянула з-за куща. Так і є: сестри знову сваряться. Удома – рідні, то не можна, от і знайшли місце…

Спочатку Люба хотіла вийти, а потім передумала. Вона добре пам’ятала, що їй відповіли сестри. А основне, добре пам’ятала вираз їхніх облич. Самі все владнають. Їй і так невдовзі до міста, в неї своє життя, то нащо зайві неприємності?

А чого тільки не говорили Віра з Надею одна одній. Якщо на початку Надя намагалася триматися розважливо та заспокоювала сестру, то далі не стрималася… Полет...