ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ…

* * *

Мені 20. Я нарешті доробився до власної автівки. Їду за кермом іще повної життєвих сил десятирічної «тойоти» й уявляю, ніби кручу педалі своєї жовтогарячої «Тиси». З легкістю розумію зміст пісень на радіо і вже нечасто задумуюся про відсутність зірок на нічному небі.

* * *

Мені 24. Я пересів із компакт­ної «тойоти» на 18-колісний «петербілт». Намотую тисячі американських миль на дужі колеса мого вірного трака. Я бачу поля кукурудзи та безкраї озера, бачу скелясті гори із засніженими вершинами та гігантські кактуси поміж бурої пустелі, я бачу світанки й заходи сонця, я бачу веселки над головою і снігові хурделиці перед вітровим склом. Але я досі не бачив кращого краєвиду, як із міцної гілляки старої яблуньки біля дідівської хати.

* * *

Мені 28. Тепер у моїй шухляді лежать два паспорти – український та американський. І тепер я точно знаю, що переїзд на інший край світу був того вартий, бо саме тут я знайшов кохання мого життя. Через незнайомі та чужі вулиці й міста доля вивела мене до, здається, завжди мені знайомої та рідної Марини. З вік­на нашого невеличкого будиночка весело майорить синьо-жовтий прапор. Яскравим трав’яним килимом встелене подвір’я перед входом. А на розі будинку незвично для сусідів, але так звично для нас виблискує на сонці дерев’яна криничка. Щоправда, не нап’єшся з неї кришталево-прозорої води, але щоранку милує вона нам очі. А на зад­ньому дворі в нас грядочка – петрушка, кріп, зелена цибулька і щавель – квасок по-нашому. Жодні руколи та шпинати не замінять його. А який щавлевий борщ уміє готувати Марина!

* * *

Мені 32. Я тепер тато. Нашій непосидливій щебетушці Катрусі вже три рочки. Я шалено сумую за нею в рейсах. Надолужуємо втрачений час у вихідні – гуляємо в парках, їздимо в зоо­парк, на озеро, малюємо, співаємо і дуркуємо. Щосили відтягуємо момент, коли їй дове­деться стати Кетрін, а не Катрусею. Наступного літа повеземо її в Україну. Я покажу їй, де лазив по деревах, де купався в річці, де ходив до школи й де збирав у лісі гриби.

* * *

Мені 34. Я повертаюся додому з рейсу. Лютнева ніч сипле сніговими хмарами на вітрове скло і рвучким вітром намагається зсунути трейлер із дороги. Залишилося трохи більше ніж сто миль. Дів­чата вже спатимуть, зате зранку буде їм приємний сюр­приз. Телефон озивається раптово і за мить розривається переді мною ніч – по­чалося...

Розмежовані тисячами кіло­метрів – горами, рівнинами, океанами, – українці світу не спали. І довго ще не спатимуть спокійно.

Усе закрутилося вихором дзвінків, новин, повідомлень, слів і сліз, молитов і сподівань, зустрічей і домовленостей. Тільки пригорнувши пізно ввечері Катрусю, яка вже спить, я можу спокійно дихати. Тільки тоді не здається, що з наступним ударом серце вирветься з грудей.

А люди все купують, збирають, забирають і несуть, несуть, несуть – уже заповнений склад, уже надворі височіють гори коробок, і ніхто не сповільнюється й не зупиняється. І всі забули про дати, але кожен пам’ятає дні.

На 12-й день у мене в трейлері лежить валіза з турнікетами, сумка з медикаментами – все, що можна було дістати – упаковки ібупрофену, тайленолу, перекису водню, спирту, кровоспинні порошки, бинти, термометри... Є сумка з кількома парами берців, упаковки футболок, шкарпеток, білизни, кілька комплектів камуфляжної форми, наколінники, рукавиці, рюкзаки переноски. І остання – найцінніша валіза – сувій кевларової тканини, три каски, шість плит, три переноски. Як же це дивно, що ще два тижні тому я не мав уявлення, що означає половина із цих слів. Кудись їхав, кудись поспішав, щось планував, тепер це все не має значення.

Удома обіймаю Марину й Катрусю, пригортаю тільки на хвилинку довше, ніж зазвичай. Катруся випручується з обіймів, біжить до кімнати і за мить повертається з довговухим рожевим зайцем.

– А можна, Вушко поїде з тобою в рейс?

Я з важкістю ковтаю клубок, що підкотився до горла, ще раз обіймаю доньку та Вушка, а в голові: «Тільки не плач, тільки не плач, ти їх налякаєш!»

Вкладаю зайця в заношений наплічник і виходжу з дому. Їду у свій найважливіший у житті рейс.

За 15 годин пишу Марині повідомлення: «Я у Варшаві». Каюся від докорів сумління, що не сказав наперед, не порадився, але знаю, що не витримав би її погляду, її сліз. Юрко з Володькою чекають мене вдома.

* * *

Мені 35. У мене з’явилося нове ім’я – Янкі, й багато нових побратимів. Я мріяв повернутися в Україну, бачив уві сні її безкрає зоряне небо, чисті ріки, високі гори, доглянуті хатки з квітниками, оточені плодовитими садами. Я повернувся в іншу Україну – безкрає небо тепер сяяло не зорями, а вибухало тисячами вбивчих феєрверків. Колись доглянуті хатки тепер стирчали над землею обгорілими кістяками, зяяли чорними прогалинами вибитих вікон. Зникли квітники і плодовиті сади. Густий сосновий ліс, що колись своїми верхівками лоскотав черево призахідного сонця, тепер голими стовбурами тягнувся до неба в німій молитві про допомогу. І для цієї, іншої України я став іншим. Усі ми стали.

Юрко досі не розлучався з гітарою, і в короткі миті затишшя знову тихо лунало: «Лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна...»

Рожевий Вушко був моїм найдорожчим скарбом, моїм талісманом. Я знаю, що це неможливо, але присягаюся, він досі пахнув солодким Катрусиним шам­пунем.

А тоді, якоїсь п’ятниці я помер. Я був переконаний, що помер. Було темно, оглушливо тихо, я нічого не відчував. Тієї миті мені не було страшно. Страшно було бачити заплямованих кров’ю плюшевих звірят під зруйнованими будинками, страшно було щодня недораховуватися своїх, страшно було ніколи більше не обійняти дружину і доньку, а тоді не було страшно. Та ось у свідомість прорвалася реальність – раптово й несамовито. Я намагався щось зрозуміти, намагався підвестися. Груба підошва, обліплена грязюкою, з усієї сили опустилася мені на обличчя, і за секунду до того, як знову провалитися в пітьму, я вхопився поглядом у Юркову руку на гітарі, але Юрка там уже не було.

Жахливий сморід безцеремонно пробирається в кожну клітину тіла – суміш поту, сечі, давно немитого тіла й огидний солодкуватий дух залишеного під сонцем старого м’яса змішується в нестерпний сопух, яким треба дихати. Вузька лежанка – ліжком це не назвеш – боляче впивається пружинами в тіло, а радше те, що від нього залишилося. Жахливо бо­лить ліва нога, але я не можу бачити, що ховається під пожовклим старим простирадлом. Мабуть, у мене щось із очима, бо зда­ється, що під простирадлом з лівого боку пусто, та ж як нестерпно болить. Володька весь час марить і стогне на сусідній лежанці. Я прошу його бути тихо. Не треба дарувати їм таке задоволення. Ми ж тепер інші, ми сильні, ми маємо вибратися. От би знайти Вушка, вдихнути його солодкий аромат хоча б іще раз. Тоді б я точно знав, що мені ще буде 36…