ТРИ СНИ З ТОБОЮ

Наталка час до часу пише коханому листи-повідомлення, як робила це раніше, тоді, коли Сашко навесні 2022-го воював із заклятим ворогом на Луганщині. Тільки тепер дівчина знає, що відповіді не дочекається, хоча понад усе хоче її отримати.

Кажуть: минуле потрібно відпускати, а вона міцно тримається за нього обома руками, бо було п’ять щасливих років, наповнених коханням, мріями, життям.

«Таке враження, що ти живий. Правда. Я вже бачила три сни з тобою. І я все ще чекаю тебе з війни. Звичайно, з перемогою. Просто немає зв’язку, не працює інтернет. І ти ще не знайшов змоги написати. А я все з нетерпінням чекаю на твоє звичайне повідомлення: “Наталю, все добре, не було зв’язку. Люблю”. Сьогодні сорок днів і сорок перший день пекельної тиші. Без тебе я не вмію. Без тебе я боюсь».

Це був перший весняний дощ, який щед­ро напоїв землю та все, що на ній росло. Природа враз ожила. Рясно зацвіли в сільських садибах проліски, крокуси. Наталка милувалася тим цвітом і все кликала Сашка, щоб і він поглянув на ту красу. На тому й прокинулася. За вікном краєвиди чужої країни, до яких за рік уже й звикла, але від спогадів про рідну Каленну, заквітчаний Оріховець у грудях защеміло. Так засумувала за цими селами, а ще за тими, хто там живе.

Коли почалася війна, вона із сестрою Настею та її маленькою донечкою Софійкою виїхала до Німеччини, але дів­чина постійно підтримувала зв’язок із рідною місциною, адже там відбулося стільки важливих у її житті подій. Однією з них стало знайомство із Сашком. Так склалося, що вони навчалися в одній школі. Тільки в той час, коли хлопець мандрував кабінетами другого поверху, де здобували освіту старшокласники, дівчинка освоювала класні кімнати на першому. Тож вони фактично не зустрічалися, а коли й бачилися в їдальні, то дев’ятикласник і не звернув би в натовпі уваги на четвертокласницю. Розгледів він її вже тоді, коли десятикласниця Наталка вела випускне свято. Побачив і не міг очей відвести. Довго через сором’язливість не наважувався підійти, та все ж переборов себе. Відтоді вони й почали зустрічатися. Наступного року Сашко був на випускному Наталки. Уже як її хлопець.

«Ти був для мене найсміливішим. Ти ніколи нічого не боявся. З тобою я була завжди маленькою дівчинкою, яку ти обіймав своїми великими руками. Я тебе вмовляла не йти, але ти пішов за нас усіх, а перш за все за батьків і за мене. Ти, як і я, боявся, що в наше село прийдуть окупанти, катуватимуть людей, тож поїхав на Донбас, щоб зупинити їх там. Твій позивний був «Купол», ти хотів, щоб він тебе оберігав. А вийшло так, що своїм куполом, своїми крилами ти нам закрив небо, мій ангеле».

П’ять років вони йшли поруч. За цей час Наталка закінчила Київський університет імені Бориса Грінченка, Сашко за контрактом три роки відслужив на сході України, а потім працював на станції техобслуговування у столиці. Вони мали багато планів на майбутнє, а найважливіше – готувалися до весілля.

«Ми багато чого з тобою зробили, багато чого вперше. Ще більше зробити не встигли. Ми не встигли відсвяткувати весілля, але почали його вже планувати, вчили танець, уявляли, яким воно буде. Ми не встигли народити діток, хоч ти вже обрав ім’я синові. Ми не встигли наїздитися новою автівкою. Ми не встиг­ли об’їздити весь світ. Ми не встигли достатньо провести часу разом. Ми не встигли… Ти був для мене не тільки коханим, не тільки майбутнім чоловіком, ти був для мене братом, був учителем життя. Ти показав, що таке любов, ти багато розказував, хто такі справжні друзі. Бо ти знав, хто такий справжній друг, – той, хто не залишить у біді, хто витягне з пекла ціною власного життя. Бо ти був справжнім, був тим, на кого можна покластися».

24 лютого 2022-го в їхнє життя увірвалася війна. Безжальна, страшна і вбивча. Вона нищила все: мрії, плани, життя. Хлопець був серед тих, хто першим пішов на захист України.