ТРЕБА СЛУХАТИ

Дарина бачила багато фото військових ЗСУ... Високі, широкоплечі бородані зі світлими очима, в чудово припасованій формі, у бронежилетах та зі зброєю, з цигарками та кошенятами, у хвацьких автівках, на тлі танків... Дівоча уява жваво відгукувалася і розгортала довкола привабливого портрета цілий сюжет: ось чоловік усміхається, пригортає її міцними руками, цілує, а вона, Дарина, закидає руки на його рамена, пестить шию, відчуваючи пальцями жорсткий «їжачок» на його потилиці...
Чоловік у формі, якого розглядала дещо спантеличена Дарина, виглядав зовсім не так. Зовсім. Невисокий чоловік років сорока п’яти, зі зморшками та кількаденною щетиною, щоправда, в камуфляжі, ніяково стискав у грубих чорних руках шапочку кольору хакі.

– Мама вдома? – до Дарини долинув дух міцних цигарок, і вона мимоволі зморщила носика. 
– Ма-а-амо! – крикнула Дарина щосили. 
Так вона звикла гукати маму змалечку, коли приходила з вулиці, захекана та щаслива, з порога вимагаючи: «Пити!». І мама приносила їй велике горнятко компоту, стежила, аби Дарина пила повільно. Та вона, звісно, випивала цілісіньке горнятко кількома велетенськими ковтками і мчала щодуху на вулицю. 
Дарина струснула головою, намагаючись позбутися недоречного спогаду. За спиною чулися характерні звуки маминих кроків – легке човгання та ляпання шльопанців. А далі Дарина, роззявивши рота, спостерігає, як мама, її звикла, домашня мама, у розтягнутому светрі, з недбало перехопленим шпилькою волоссям, кидається незнайомцеві в обійми, закидає руки на рамена і безсоромно цілує. Дарині наче й пасує зникнути, та вона, немов під гіпнозом, не може відвести від того видовища очей. 
Це неправильно, так не буває. Не може її мама отак знічев'я цілуватися з незнайомцем. Сиві повнуваті тітки за сорок не можуть викидати отаких коників.
Мама, звісно, за хвилину опам’яталася і заходилася їх начебто знайомити. Дарина дізналася, що чоловіка звуть Андрієм, зробила дивний рух, наче плече смикнулося до вуха, тоді розвернулася на п'ятах і пішла у свою кімнату. Вона сподівалася, що ці двоє почули, як красномовно вона гримнула дверима.
– Мамо, це хто?! – коли незнайомець таки вступився, Дарина затисла маму в кухні й заходилася читати їй нотації, наче то не мама, а дурненька молодша сестра утнула щось небезпечне. Утнула і сама не тямить, що гуляє над прірвою.
Мама, яка, очевидно, все ще перебувала в полоні власної легковажної закоханості, дивилася на дочку очима радісними, наче цуцик, що нагледів любого господаря. 
– Це Андрій, я тобі розповідала...
– ТИ МЕНІ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАЛА!
– Розповідала. Розповідала, що зустріла колишнього одногрупника... Я в театр із ним ходила, пам'ятаєш? І квіти приносила. І кав'ярню ти нам радила, ту, на даху, пам'ятаєш? Ну, з краєвидом... 
Дарина щось пригадувала. Якісь мамині розповіді. Як мама приходила до неї в кімнату, сідала на краєчку ліжка і щось говорила, говорила... Це було нудно. Тому Дарина слухала на пів вуха, так, аби зберегти ілюзію ввічливості. У смартфоні чи в ноутбуку були цікавіші справи. А вона, мама, ніколи не усвідомлювала, як безсоромно втручається в особистий простір, перериває усамітнення, як відволікає Дарину від... Та від усього! Ні музику послухати, ні побалакати нормально з подругами, ні нові тренди відстежити! 
Іноді мамин голос проникав крізь навушники, і Дарина розуміла, що треба бодай щось слухати, аби щось відповісти. І вона відповідала, звісно, говорила багатозначно, кивала головою, іноді навіть видавала якісь поради. А воно он що. Кохання в неї. На схилі літ. Ви погляньте!
– ... він пішов добровольцем, аж на дев'ять місяців. Ми листувалися, телефонували, а тоді його поранили. Він лежав у госпіталі, далеко, у Дніпрі. А тепер-от приїхав додому, у відпустку, на десять днів... 
Дарина «увімкнулася» уже наприкінці розповіді. Добре, що хоч це почула. Отже, десять днів. 
– І що ж... Які у вас плани?
– Та... просто провести якомога більше часу разом. Нічого... особливого, – мати відповідала ніяково, мабуть, інтонації Дарини, різкий вимогливий тон спонукав зайняти позицію підлеглої, змушеної виправдовуватися. 
– Отже, він бухгалтер, – констатувала факт Дарина, пригадуючи зовнішність «кавалера». 
– Чому ж бухгалтер...
– Ви ж навчалися разом! – Дарина, видавалося, намагається спіймати маму на брехні.
– Так, але він ніколи не працював за фахом. Він працює у видавництві. Працював. 
Маму від подальшого допиту врятував чайник, який закипів вельми вчасно.
Наступного дня, повернувшись зі школи, Дарина зрозуміла, що Андрій у них в гостях. Він однозначно позначив територію своїми велетенськими берцями, з кухні долинало мамине щебетання. Дарина завмерла, прислухалася. Звісно, вона годувала його борщем. Чим іще? Найбанальніший варіант, справді. Мама припрошувала Андрія, аби той додав до борщу сметани. Андрій незграбно кокетував, видаючи компліменти борщу та господині. Дарина вирішила не псувати ідилію й тихенько пішла до себе. 
Наступні декілька днів Дарина мами практично не бачила. Зате бачила ознаки того, як старанно мама збирається на побачення. Вона так поспішала, що залишала фен увімкнутим у розетку, косметику – розкиданою на туалетному столику та у ванній коло дзеркала. Мамин одяг, безсоромно розкиданий не лише на її ліжку, а й на кріслах вітальні, видавався Дарині ганебним доказом маминого шаленства. Вона так відчайдушно намагалася вразити цього Андрія, що декілька разів перевдягалася. До того ж похапцем, бо он якісь кофти так і залишилися навиворіт. Дарина оглядала покинуте шмаття, котре на мить видалося їй схожим на чудернацьких мертвих істот. Їй чомусь було гидко... Дарина прислухалася до себе. Недоречна мамина метушливість, її панічне прагнення на старості років вразити чоловіка, зацікавити його, спіймати за хвіст банальне «жіноче щастя» породили жалість, навіть огиду. 
Ще декілька днів Дарина бачила маму зранку та пізно увечері. Зранку все було «як завжди» – Дарина виходила з кімнати, в кухні її чекав сніданок, мама пила каву та замріяно усміхалася. Увечері мама приходила значно пізніше, ніж зазвичай після роботи, приносила з собою зимовий холод, незнайомі запахи та нові враження.
– ... були в його друзів. Так захопливо, вони геологи, пів життя в експедиціях...
Дарина слухала, як завжди, між іншим. Мама метушилася, водночас перевдягаючись у домашній одяг, тоді раптом опинялася в кухні, починала мити посуд, ставила чайник, виймала з холодильника сир і говорила, говорила...
– ... повертається знову... туди. Я от розумію, що він зараз тут, поруч, та часом така туга накриває, як подумаю, що він скоро їде... Хоч вовком вий. А ще мені страшно, так страшно… Намагаюся не думати про дурне, та воно саме в голову лізе…
Дарина не знала, чому все, що говорить мама, так дратує. Можливо тому, що мама зникла? Квартирою пурхає малознайома жінка, нафарбована, поправляє незвичним рухом волосся, розповідає щось про коханого, раптом різко змінює тему і цікавиться, чи вона, Дарина, сьогодні обідала.
Роздратованість накопичувалася, зростала в ній, наче покинуте дріжджове тісто, що перекисло й вивалювалося з діжі. Дарину дратувало все: недоумкуваті однокласники, манірні однокласниці, нудні вчителі, дощ у лютому, сіре небо, що тиснуло на голову... Треба негайно щось із цим робити. І вона, Дарина, здається, знає, що саме. 
***
З Вікою Дарина знайома давно, років зо три, мабуть. Познайомилися в танцювальній студії, тоді виявилося, що Віка навчається в тому ж ліцеї, що й Дарина, і живе на сусідній вулиці. Віка на рік старша за Дарину, тому вона вже студентка. Ну, і товариство в неї відповідне – дорослі люди, митці, музиканти, художники, не якісь там шмаркачі-старшокласники зі спітнілими долонями, що хизуються купленими на «кишенькові» цигарками та енергетиками... 
То чого ще чекати? Дарина знайшла номер Віки, зателефонувала: 
– Зустрінемося в центрі годині о сьомій?
От і чудово, мама якраз буде на черговому побаченні.
Віка спізнилася хвилин на двадцять. Дарина встигла змерзнути, пошкодувати про рішення піти з Вікою на вечірку і придбати в кіоску жахливе на смак какао. Напій був надто солодким і водянистим, зате гарячим. Дарина потроху сьорбала і гріла руки.
Віка не мала наміру просити вибачення за спізнення.
– Вечірка вже почалася?
Віка засміялася.
– Час не принциповий. У певному сенсі вечірка не розпочиналася, бо й ніколи не закінчувалася. Можна приходити, тусуватися, йти, повертатися... Ніхто нікого не напружує. І ти не напружуйся.
На Дарину ці слова створили протилежне враження. Важко не напружуватися, потрапивши в цілковито незнайоме середовище. Віка вела Дарину провулками, тоді пірнула у відчинену браму, далі відчинила одні двері, інші, тоді рипкими дерев'яними сходами дівчата піднялися на третій поверх.
– А хто господар? – поцікавилася Дарина, переступаючи поріг. Мабуть, треба пр...