ТРЕБА СЛУХАТИ

Дарина бачила багато фото військових ЗСУ... Високі, широкоплечі бородані зі світлими очима, в чудово припасованій формі, у бронежилетах та зі зброєю, з цигарками та кошенятами, у хвацьких автівках, на тлі танків... Дівоча уява жваво відгукувалася і розгортала довкола привабливого портрета цілий сюжет: ось чоловік усміхається, пригортає її міцними руками, цілує, а вона, Дарина, закидає руки на його рамена, пестить шию, відчуваючи пальцями жорсткий «їжачок» на його потилиці...
Чоловік у формі, якого розглядала дещо спантеличена Дарина, виглядав зовсім не так. Зовсім. Невисокий чоловік років сорока п’яти, зі зморшками та кількаденною щетиною, щоправда, в камуфляжі, ніяково стискав у грубих чорних руках шапочку кольору хакі.

– Мама вдома? – до Дарини долинув дух міцних цигарок, і вона мимоволі зморщила носика. 
– Ма-а-амо! – крикнула Дарина щосили. 
Так вона звикла гукати маму змалечку, коли приходила з вулиці, захекана та щаслива, з порога вимагаючи: «Пити!». І мама приносила їй велике горнятко компоту, стежила, аби Дарина пила повільно. Та вона, звісно, випивала цілісіньке горнятко кількома велетенськими ковтками і мчала щодуху на вулицю. 
Дарина струснула головою, намагаючись позбутися недоречного спогаду. За спиною чулися характерні звуки маминих кроків – легке човгання та ляпання шльопанців. А далі Дарина, роззявивши рота, спостерігає, як мама, її звикла, домашня мама, у розтягнутому светрі, з недбало перехопленим шпилькою волоссям, кидається незнайомцеві в обійми, закидає руки на рамена і безсоромно цілує. Дарині наче й пасує зникнути, та вона, немов під гіпнозом, не може відвести від того видовища очей. 
Це неправильно, так не буває. Не може її мама отак знічев'я цілуватися з незнайомцем. Сиві повнуваті тітки за сорок не можуть викидати отаких коників.
Мама, звісно, за хвилину опам’яталася і заходилася їх начебто знайомити. Дарина дізналася, що чоловіка звуть Андрієм, зробила дивний рух, наче плече смикнулося до вуха, тоді розвернулася на п'ятах і пішла у свою кімнату. Вона сподівалася, що ці двоє почули, як красномовно вона гримнула дверима.
– Мамо, це хто?! – коли незнайомець таки вступився, Дарина затисла маму в кухні й заходилася читати їй нотації, наче то не мама, а дурненька молодша сестра утнула щось небезпечне. Утнула і сама не тямить, що гуляє над прірвою.
Мама, яка, очевидно, все ще перебувала в полоні власної легковажної закоханості, дивилася на дочку очима радісними, наче цуцик, що нагледів любого господаря. 
– Це Андрій, я тобі розповідала...
– ТИ МЕНІ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАЛА!
– Розповідала. Розповідала, що зустріла колишнього одногрупника... Я в театр із ним ходила, пам'ятаєш? І квіти приносила. І кав'ярню ти нам радила, ту, на даху, пам'ятаєш? Ну, з краєвидом... 
Дарина щось пригадувала. Якісь мамині розповіді. Як мама приходила до неї в кімнату, сідала на краєчку ліжка і щось говорила, говорила... Це було нудно. Тому Дарина слухала на пів вуха, так, аби зберегти ілюзію ввічливості. У смартфоні чи в ноутбуку були цікавіші справи. А вона, мама, ніколи не усвідомлювала, як безсоромно втручається в особистий простір, перериває усамітнення, як відволікає Дарину від... Та від усього! Ні музику послухати, ні побалакати нормально з подругами, ні нові тренди відстежити! 
Іноді мамин голос проникав крізь навушники, і Дарина розуміла, що треба бодай щось слухати, аби щось відповісти. І вона відповідала, звісно, говорила багатозначно, кивала головою, іноді навіть видавала якісь поради. А воно он що. Кохання в неї. На схилі літ. Ви погляньте!
– ... він пішов добровольцем, аж на дев'ять місяців. Ми листувалися, телефонували, а тоді його поранили. Він лежав у госпіталі, далеко, у Дніпрі. А тепер-от приїхав додому, у відпустку, на десять днів... 
Дарина «увімкнулася» уже наприкінці розповіді. Добре, що хоч це почула. Отже, десять днів. 
– І що ж... Які у вас плани?
– Та... просто провести якомога більше часу разом. Нічого... особливого, – мати відповідала ніяково, мабуть, інтонації Дарини, різкий вимогливий тон спонукав зайняти позицію підлеглої, змушеної виправдовуватися. 
– Отже, він бухгалтер, – констатувала факт Дарина, пригадуючи зовнішність «кавалера». 
– Чому ж бухгалтер...
– Ви ж навчалися разом! – Дарина, видавалося, намагається спіймати маму на брехні.
– Так, але він ніколи не працював за фахом. Він працює у видавництві. Працював. 
Маму від подальшого допиту врятував чайник, який закипів вельми вчасно.
Наступного дня, повернувшись зі школи, Дарина зрозуміла, що Андрій у них в гостях. Він однозначно позначив територію своїми велетенськими берцями, з кухні долинало мамине щебетання. Дарина завмерла, прислухалася. Звісно, вона годувала його борщем. Чим іще? Найбанальніший варіант, справді. Мама припрошувала Андрія, аби той додав до борщу сметани. Андрій незграбно кокетував, видаючи компліменти борщу та господині. Дарина вирішила не псувати ідилію й тихенько пішла до себе. 
Наступні декілька днів Дарина мами практично не бачила. Зате бачила ознаки того, як старанно мама збирається на побачення. Вона так поспішала, що залишала фен увімкнутим у розетку, косметику – розкиданою на туалетному столику та у ванній коло дзеркала. Мамин одяг, безсоромно розкиданий не лише на її ліжку, а й на кріслах вітальні, видавався Дарині ганебним доказом маминого шаленства. Вона так відчайдушно намагалася вразити цього Андрія, що декілька разів перевдягалася. До того ж похапцем, бо он якісь кофти так і залишилися навиворіт. Дарина оглядала покинуте шмаття, котре на мить видалося їй схожим на чудернацьких мертвих істот. Їй чомусь було гидко... Дарина прислухалася до себе. Недоречна мамина метушливість, її панічне прагнення на старості років вразити чоловіка, зацікавити його, спіймати за хвіст банальне «жіноче щастя» породили жалість, навіть огиду. 
Ще декілька днів Дарина бачила маму зранку та пізно увечері. Зранку все було «як завжди» – Дарина виходила з кімнати, в кухні її чекав сніданок, мама пила каву та замріяно усміхалася. Увечері мама приходила значно пізніше, ніж зазвичай після роботи, приносила з собою зимовий холод, незнайомі запахи та нові враження.
– ... були в його друзів. Так захопливо, вони геологи, пів життя в експедиціях...
Дарина слухала, як завжди, між іншим. Мама метушилася, водночас перевдягаючись у домашній одяг, тоді раптом опинялася в кухні, починала мити посуд, ставила чайник, виймала з холодильника сир і говорила, говорила...
– ... повертається знову... туди. Я от розумію, що він зараз тут, поруч, та часом така туга накриває, як подумаю, що він скоро їде... Хоч вовком вий. А ще мені страшно, так страшно… Намагаюся не думати про дурне, та воно саме в голову лізе…
Дарина не знала, чому все, що говорить мама, так дратує. Можливо тому, що мама зникла? Квартирою пурхає малознайома жінка, нафарбована, поправляє незвичним рухом волосся, розповідає щось про коханого, раптом різко змінює тему і цікавиться, чи вона, Дарина, сьогодні обідала.
Роздратованість накопичувалася, зростала в ній, наче покинуте дріжджове тісто, що перекисло й вивалювалося з діжі. Дарину дратувало все: недоумкуваті однокласники, манірні однокласниці, нудні вчителі, дощ у лютому, сіре небо, що тиснуло на голову... Треба негайно щось із цим робити. І вона, Дарина, здається, знає, що саме. 
***
З Вікою Дарина знайома давно, років зо три, мабуть. Познайомилися в танцювальній студії, тоді виявилося, що Віка навчається в тому ж ліцеї, що й Дарина, і живе на сусідній вулиці. Віка на рік старша за Дарину, тому вона вже студентка. Ну, і товариство в неї відповідне – дорослі люди, митці, музиканти, художники, не якісь там шмаркачі-старшокласники зі спітнілими долонями, що хизуються купленими на «кишенькові» цигарками та енергетиками... 
То чого ще чекати? Дарина знайшла номер Віки, зателефонувала: 
– Зустрінемося в центрі годині о сьомій?
От і чудово, мама якраз буде на черговому побаченні.
Віка спізнилася хвилин на двадцять. Дарина встигла змерзнути, пошкодувати про рішення піти з Вікою на вечірку і придбати в кіоску жахливе на смак какао. Напій був надто солодким і водянистим, зате гарячим. Дарина потроху сьорбала і гріла руки.
Віка не мала наміру просити вибачення за спізнення.
– Вечірка вже почалася?
Віка засміялася.
– Час не принциповий. У певному сенсі вечірка не розпочиналася, бо й ніколи не закінчувалася. Можна приходити, тусуватися, йти, повертатися... Ніхто нікого не напружує. І ти не напружуйся.
На Дарину ці слова створили протилежне враження. Важко не напружуватися, потрапивши в цілковито незнайоме середовище. Віка вела Дарину провулками, тоді пірнула у відчинену браму, далі відчинила одні двері, інші, тоді рипкими дерев'яними сходами дівчата піднялися на третій поверх.
– А хто господар? – поцікавилася Дарина, переступаючи поріг. Мабуть, треба представитися, познайомитися.
– Цієї? Артур. Він десь тут. Мабуть... Ну, освоюйся, – сказала Віка й наче розчинилася. 
Дарина намагалася роззирнутися та зорієнтуватися. Квартира була дивною, видавалося, весь простір – це одна велика кімната. Меблів у звичному розумінні не було, під ногами – дерев'яна долівка, на цегляних стінах – картини чи постери, до високої стелі прикріплена довга балка, з якої звисають незліченні світильники в різнокольорових абажурах. Лампи, звісно, освітлювали кепсько, зате створювали, так би мовити, атмосферу. В кімнаті і справді було багато людей, проте на неї ніхто не зважав. Хтось сидів на великих кріслах-мішках, хтось прямо на долівці, ще хтось – на високих стільцях коло барної стійки. Майже всі тримали в руках склянки з напоями, і кожен був зайнятий своїм – більшість розмовляла, реготала, хтось цілувався, парубок із дредами налаштовував гітару. 
Дарина почувалася цілковитою дурепою, бо так і залишилася стояти біля дверей, стискаючи в руках наплічник з підручниками. 
– Ти виглядаєш так, наче от-от заплачеш, – насмішкуватий голос змусив Дарину підвести голову. Високий чорнявий парубок з очевидним зацікавленням розглядав Дарину. Принаймні їй, Дарині, так видалося. – Давай сюди свою торбу... Ого, важкенька! І куртку давай.
Угу. Алгебра початки аналізу, плюс українська література та ще фізика. 
Парубок прилаштував наплічник і куртку, повів Дарину вглиб кімнати. Там саме розпочинався невеликий імпровізований концерт – до парубка з гітарою долучилися ще двоє: один із крихітними барабанами, інший – із дивним круглим інструментом. Музи́ки всілися на підлозі, і залунала дивовижна музика. 
– Подобається ханг? – прошепотів Дарині на самісіньке вухо новий знайомий. Дарина здригнулася від теплого подиху на щоці, хоч зауважила, що їй приємно.
– Ханг? – перепитала пошепки. Вона ніколи не чула такого слова і боялася виказати свою неосвіченість. Може, Ханг – ім'я одного з музи́к? Та парубок, котрий так щиро заопікувався Дариною, мовчки вказав на круглий музичний інструмент. Худорлявий хлопчина з тонкими рухливими пальцями легко вдаряв по опуклій металевій поверхні, інструмент видавав дивовижні звуки. Маленькі барабани створювали ритм, а гітара перетворювала музику на щось майже відчутне на дотик. Дарині видалося, що музику можна спіймати у жменю, відчути на смак... 
– Ти, мабуть, алкоголю не п'єш? – запитання нового знайомого змусило Дарину виринути з музичного трансу в зовнішній світ. 
– Ні...
– Тоді тримай оце, – він обережно вклав у руки Дарини дивну круглу посудину, з якої стирчала металева трубочка. – Не лякайся, це не алкоголь. Це мате, напій, схожий на чай. Я з Південної Америки привіз. І оцю посудину. Це калебаса, зроблена з маленького гарбузика.
«Він говорить зі мною, як із п'ятирічною...» – подумала Дарина, взяла обома руками посудину, обережно потягнула напій з трубочки.
– …І ніколи не бентежся, якщо чогось не знаєш. Ніхто не народжується з готовими знаннями… Денис колись теж уперше почув про ханг. А зараз ось – гуру. Знати щось – штука нехитра. Ти ось досі не знала, а тепер знаєш. Важливіше – пізнати. Це можна тільки на власному досвіді… 
– Ти був у Південній Америці? – нарешті Дарина знайшла тему для балачки. 
– Так, був...
А далі вони сиділи на підвіконні, споглядали рясно осяяне вогниками холодне місто, і він розповідав їй про Південну Америку, час до часу підливаючи в калебасу води. Десь у надрах Дарининого наплічника розривався телефон. 
– Хочеш, я увімкну тобі мій альбом? Я написав цю музику в Південній Америці.
Дарина кивнула на знак згоди, злізла з підвіконня, озирнулася.
– А де всі? Де Віка?
– Пішли. 
– А ти?
– А куди ж я піду? Від тебе…
Він справді увімкнув ніжну мелодійну музику, вони трохи танцювали, тоді цілувалися, тоді виявилося, що тут таки є стіна, за якою сховане дивне невисоке ліжко зі строкатими подушками та покривалами.
– Не хвилюйся, я сам усе зроблю… – його дихання стало важким, а руки – вимогливими.
– Що – усе? Слухай, може, не варто?
Кволий голос у Дарининій голові був непереконливим.
«Та ну, припини. Ти ж саме про такого мріяла, хіба ні? Та й треба ж почати… Чому не зараз, не з ним?» – Інший голос був значно рішучішим.
«Ти ще можеш піти геть! Це дурня – з першим зустрічним…»
«Та ну, він такий… Ніжний, уважний. Розважав увесь вечір. Якось навіть не пасує просто втекти… Ну, не з'їсть же він мене».
А далі голосів вона вже не слухала. Не до того було.
Оце… оце воно отак? Дарина лежала поруч з Артуром. Він, видавалося, міцно спав. А Дарина слухала себе. Ще відчувала на собі вагу чоловічого тіла. Трохи саднило там, унизу. Що ще? Мабуть, усе. Цікаво, яка зараз година? За вікном сіріє, мабуть, скоро світанок.
Раптом пригадала все: маму, її кавалера, покинуту порожню квартиру. Злізла з ліжка, почала шукати свій одяг. Намагалася тихо, та він почув.
– Прокинулася? Чудово. Я викличу тобі таксі. 
Він справді викликав. Одягнув джинси, накинув куртку на голе тіло, провів до таксі. Посадив її в салон. Заплатив водієві. Перш ніж затраснути двері, сказав:
– Вітання Віці. Перекажи їй, що вона не збрехала. Вона знає, зрозуміє.
Він не запитав її… Номер телефону не запитав. А може, він просто візьме у Віки? Певно, що візьме. Він же зателефонує? 
Літній таксист поглядав на неї у дзеркало заднього виду. Дарині здалося, що з осудом. Мабуть, просто видалося.
Дарина зайшла у свій під'їзд, піднялася пішки на п'ятий поверх. Чомусь вирішила, що ліфтом буде надто гучно. А може, вона просто намагалася відтермінувати мить, коли доведеться зустрітися поглядами з мамою?
«Якого біса? Ну, і нехай. У неї своє життя, у мене своє…»
Мама була в кухні. Звісно, плакала. Дивилася на бліду Дарину, яка стояла в коридорі з наплічником у руках. І плакала.
А тоді якось саме собою вчинилося так, що вони плакали вже вдвох. 
Дві жінки в кухні плакали разом, кожна про своє. 
– … Він поїхав… Був зі мною тут усеньку ніч, а тоді поїхав… Я хотіла його провести, та він сказав, аби я залишалася вдома, дочекалася тебе… 
Дарина чесно намагалася слухати. Та думки стрибали в голові, не давали їй зосередитися на маминих словах… А зосередитися треба. Це важливо.