«ТО НЕ ТВІЙ ДРУГ»

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО

20 лютого 22:56

417

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Коли Людмилі зателефонували й повідомили, що Арсена поранено, вона менш ніж за добу прибула до столиці, щоб довгі два тижні (які, було враження, триватимуть вічно) не відходити від коханого. Були дні, коли опускалися руки і здавалося, що вона просто не витримає емоційного напруження, що тривога візьме гору… Але Люда не могла втратити віри в прогнози лікарів, які запевняли, що врятують Арсена, вирвуть з рук невблаганної смерті. Жінка не могла здатися, бо здатися – означало зрадити коханого.

Тому вночі молилася в тісній кімнатці столичного хостелу, на ранок віддавалася нетривкому поверхневому сну, тоді вмивалася холодною водою, випивала незліченну кількість гіркої кави з автомата з продуктового магазину й поспішала до лікарні. Консультувалася з лікарями, слухала прогнози, а тоді годинами тримала за руку Арсена, сиділа біля його ліжка й говорила-говорила… Згадувала їхні шкільні роки, те, як вони давно покохали одне одного, як після закінчення школи вступили до одного вишу, а потім почали жити разом. Розписалися, відмовившись від гучного святкування, натомість поїхали в Карпати. Бо нічого, крім як набутися разом, їм і не потрібно було.

Арсен втратив батьків іще в шкільні роки. Виховувала його тітка. Втім, коли племінникові виповнилося вісімнадцять, та чкурнула за кордон. Тож хлопець з юних років був самостійним, виваженим, сміливим, працьовитим і наполегливим.

Із початком війни ані хвилини не вагався, що роботи… А Людмила й не відмовляла, хоч серце стискалося від тривоги. І хотілося нікуди не відпускати коханого.

Потім були короткочасні зустрічі, Арсенові відпустки. І життя, що трималося на довгоочікуваних дзвінках, смс-повідомленнях та ночах без сну.

Люда вже давно приймала заспокійливі ліки, але вони хіба що на трохи відвертали від тривожних думок. Може, навіть не ліки, а робота чи спілкування з небайдужими друзями рятували від депресії та апатії, які все ближче підкрадалися й брали в полон.

Жити щодня у тривозі за життя свого коханого нестерпно. Але нема нічого страшнішого, ніж втратити його назавжди. Тому, сидячи біля ліжка пораненого Арсена, до тіла якого було приєднано безліч апаратів, крапельниць і датчиків, Людмила молила Бога: «Врятуй! Благослови на життя!».

За два тижні настало покращення. Лікарі втішили Люду добрими новинами: найстрашніше позаду. Тепер треба набратися терпіння, пройти лікування та реабілітацію.

– Ви поїдьте додому, відпочиньте. Арсен у нас залишиться ще щонайменше на місяць, а тоді переведемо його в госпіталь у вашому місті. Або й випишемо. Арсен – хлопець сильний. Він точно швидко відновиться. А про поранення нагадуватимуть лише шрами.

На цих словах Люда нарешті дозволила собі заплакати й ледь не зомліла посеред кабінету. Трималася увесь цей час, а коли почула втішні новини, нарешті відпустила тривогу. Тіло стало ватяним. Серце боліло нестерпно – буває й так реагують на радість.

Згодом того дня вони з Арсеном довго сперечалися, чи варто Людмилі таки поїхати й залишити коханого самого. Врешті-решт, чоловік запевнив, що все буде гаразд. І Люда погодилася на тиждень з’їздити додому.

– Пообіцяй, що добряче виспишся, – попросив Арсен. – Наберешся сил. Бо мені душа болить за те, що ти пережила і як змарніла за ці дні.

– То пусте, – Люда поцілувала коханого і притиснула його долоню до своєї щоки. – Дякувати Богові, ти живий. Ти сильний! А більшого мені нічого й не треба. Обіцяю, що до кінця наступного тижня приїду. Мама моя теж хоче. Тож разом приїдемо.

Мама Люди була за кордоном, але за два тижні залагодила свої справи й поспішила до доньки та зятя. Підтримати, допомогти, бути поруч.

– Може, й Павло з вами приїде? Він щодня пише мені повідомлення.

Павло – їхній колишній однокласник, а за сумісництвом і найкращий друг Арсена. Не воював. Працював у правоохоронних органах в їхньому рідному місті. З Арсеном, після того як той пішов воювати, періодично підтримував зв’язок, але бачилися рідко – раз чи двічі, коли Арсен був у відпустці. І то мимохідь. Павло все списував на зайнятість, хоча Люда відчувала і здогадувалася, що причина в іншому…

Тому на припущення Арсена сухо відповіла:

– Як захоче, нехай приїжджає. Може й на нас із мамою не чекати. Не маленький…

Арсен до уваги слів коханої не взяв.

Розпрощалися, і жінка поїхала.

Перші два дні після повернення додому справді відсипалася. Тоді почала готуватися до наступної поїздки у столицю. Якраз і мама повернулася з Італії. То справ вистачало від раннього ранку і до пізнього вечора.

До від’їзду залишалося декілька днів, коли Люда, повертаючись із супермаркету, зустріла Павла. Він якраз запаркував своє новеньке «БМВ» на автостоянці. Ще б пів хвилини, і вони просто розминулися б, але хлопець помітив Людмилу, зрадів і рушив їй назустріч.

– Людочко, привіт. Це ж треба? А я щодня про тебе думаю, все мав намір зателефонувати чи заїхати. Арсен написав, що ти повернулася зі столиці. Маєш гарний вигляд, як завжди… – на останньому слові Павло зробив чіткий наголос.

– Привіт, Павле, – радості співрозмовника Люда не розділила. Вона справді неодноразово помічала, що друг чоловіка кидає на неї неоднозначні погляди. Або ж навіть хтиві, нахабні… Декілька разів кликав на каву, прикриваючись Арсеном, мовляв, посидимо, поговоримо, я тебе підтримаю. Тобі ж самотньо, чоловік далеко… Звісно, Люда відмовлялася.
Арсенові нічого не казала. Хіба йому там, на фронті, потрібні зайві хвилювання?! Але тепер…

– Може, ти б краще про Арсена запитав? Що ж тобі про мене думати?

– Та от думаю, – Павло нахилився майже впритул до вуха Люди. – Така молода, красива дівчина, а чоловік – інвалід. Хіба не шкода своє життя присвятити такому?

– Якому? – зашипіла у відповідь Люда. Гаряча грудка люті запекла у грудях. Хотілося зацідити нахабі в обличчя. Але стисла руки в кулаки… – Коханому? Відважному? Сильному? Скажи, друже, яким ти вважаєш Арсена? Я вже давно збагнула, які в тебе наміри щодо мене. І знаєш, це достобіса підло. Арсен вважає тебе справжнім другом. Єдиним другом. Ми ж виросли разом.

– А серцю не накажеш, Людо… Знаєш, я ж у тебе, мабуть, теж зі школи закоханий. Уяви!.. Може, того й не одружений досі. На тебе чекаю… А тут от довідався, що Арсена сильно поранено. Зізнаюся чесно, навіть зрадів. Навіть повірив, що ти от-от нарешті станеш моєю…

– Ти збожеволів, Павле… – не спитала, а видихнула Людмила, таки розтиснула кулак і зі всієї сили дала ляпаса Павлові. Тоді розвернулась і кинулась бігти – якнайшвидше та якнайдалі від кривдника. Від людини, яку її чоловік усе свідоме життя вважає найкращим другом. Сльози туманили очі, так було образливо, боляче… Не за себе, а за те, з яким теплом і довірою Арсен завжди ставився до Павла…

***

До госпіталю приїхала, як і планувала, з мамою. За тиждень Арсен іще більше відновився, звеселів і навіть почав виходити на прогулянку. Щоправда, наразі лише у кріслі колісному. Та все ж… Швидкому одужанню тішилися невимовно.

Коли наговорилися, наобіймалися і Людина мама поїхала в хостел, а жінка залишилася з чоловіком, Арсен чи то спитав, чи то констатував:

– А друг не приїхав?! І вже декілька днів не відповідає на мої дзвінки та повідомлення.

Люда дослівно пригадала розмову з тим негідником, відвернулася до вікна, скривилася від згадки й майже пошепки промовила:

– То не твій друг, Арсене. То не твій друг…

Арсен насторожено подивився на дружину, вона розвернулась і додала:

– Нічого не запитуй, просто повір… То не твій друг, – на очах виступили сльози. Вона замовкла.

І Арсен її послухався. Чи здогадався, яка правда криється за мовчанням Люди? Чи відчув, що зараз краще не порушувати важкої теми? А може, просто вирішив не псувати собі та коханій настрій? Хтозна…

Дякуємо за вашу передплату онлайн!