ТІНЬ НАВПРОТИ СОНЦЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

12 грудня 21:06

404

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

На похороні Федора ніхто не плакав. Мав п’ятьох дітей, із яких присутньою була лише найстарша, але й вона, незважаючи на зажуреність, не спромоглася навіть на скупу сльозу.

– Не поспішають діти провести батька в останню дорогу, – перешіптувалися між собою нечисленні сусіди.

Хтось із більш обізнаних пояснив:

– Віра і Надія зараз перебувають у Чехії, а Іван з Олександром – у росії, то хто приїде?

– Авжеж, дороги неблизькі, та й час такий… – погоджувалися. – Добре, що хоча б Олена живе в Україні.

Федорові було вже байдуже до тих розмов. Він лежав із виглядом умиротворення на жовтому обличчі, яке ніби промовляло: «Нарешті настало звільнення!». Федір дуже давно втомився жити, бо той тягар, що гнітив його душу з молодих років, забрав у нього силу, знищив будь-які бажання, залишивши тільки одне: «Спокою!».

Для пізньої осені не дивина заретушоване сивими хмарами небо, за якими не те що всього сонця – найменшого окрайка його промінчика не видно. Інколи днями висить оте важке простирадло над виснаженою після збору врожаю землею, неприємно холодить своєю вологістю оголені садки, змушує мерзлякувато зіщулюватися навіть найбільш пристосоване до зимівлі птаство. Ранок того листопадового дня видався саме таким – студеним, безбарвним і похмурим. Однак для жінки, яка сиділа у кріслі навпроти вікна, світило сонце! Воно огортало її своїм щедрим теплом, ніжно торкалося тонких рук, безсило завмерлих на колінах, гладило обличчя, яке роки та їхні супутники – хвороби – помережили зморшками і на яке наклали відбиток важкої втоми. Жінка неквапно вбирала в себе сонячний дар, що ніби наповнював її кволе тіло новим здоров’ям, повертав їй відчуття, пережиті в безжурні роки молодості, коли Ольга була безмежно щасливою зі своїм коханим.

Може, ти чогось хочеш? Води чи узвару? Або ж якихось фруктів?

Перед очима жінки вкотре забовваніла постать чоловіка, заступивши на якусь мить осяяння за вікном. Вона розчаровано зітхнула, ледве стримуючи роздратування.

– Нічого не потрібно, – протягло відповіла тихим голосом. – Тільки не заступай мені… сонце…

Федір здивовано озирнувся на вікно. Сонце? Де ж воно? Вже декілька днів не з’являлося на небі. Може, марить Ольга? Торкнувся рукою чола дружини. Відчув, як вона сіпнулася від його дотику.

«Не пробачила! Не покохала, хоч як намагався заслужити в неї ту милість, – подумав з гіркотою. – Все поклав до Олиних ніг, рідної матері відрікся, а вона… Сахається, ніби від якогось пацюка…»

Тоді, в роки своєї юності, Федір вірив, що зможе завоювати цю жінку. Над тим, було то кохання чи лише якась шалена пристрасть, яка змушувала втрачати здоровий глузд, не задумувався. Для нього, малоосвіченого сільського парубка, який декілька місяців тому повернувся зі служби у війську, ці почуття не розмежовувалися. От прагне він, аби Ольга належала йому, і все! Від думки, що тримає її у своїх обіймах, цілує вуста, все тіло проймалося хоча й пекуче-болісним, але водночас і блаженним полум’ям. Ті нереалізовані почуття робили Федора майже хворим, позбавляли енергії та бажань. Він міг увесь день промарнувати, не беручись, як кажуть, і за холодну воду. Прокидався пізно, над силу виринаючи зі снів-марень, у яких пестив бажану дівчину, бувало, що й не снідав, а одразу спускався городньою стежкою до річки, кидався в її прохолоду, аби погасити оту внутрішню пожежу, що не давала спокою ні вдень, ні вночі. Плавав аж до знемоги, а потім довго лежав на приємно заспокійливій траві, втупивши погляд у нескінченний простір неба. Ніхто не здогадувався, що навіть там хлопцеві ввижалася вона, Ольга. В отому легенькому літньому сарафанчику, який за хвилину опуститься невагомою хмаркою до її ніг.

Дівчина подобалася Федорові давно. Щось було в ній таке, що притягувало його непереборним магнітом. Так, Ольга непогана на вроду, але бачив навколо й інших красунь, які чомусь не змушували так щемко терпнути його серце, не породжували бажання стиснути до болю у своїх обіймах тендітне дівоче тіло, зануритися поглядом в очі, наповнені таємницею незвіданої насолоди.

– Ото вже вподобав! – невдоволено промовила мати, коли дізналася про те, ким марить її син. – Мало тобі наших дівчат? Вони і працьовиті, і покірні, і вміють чоловіка шанувати, а ця Ольга – ще та штучка! Одразу видно, що в ній дика кров тече.

Дика кров – то натяк на те, що батько дівчини був чужинцем. Авжеж, із дружньої, але все ж таки чужої для Ганни країни. Чужої і неприйнятної для неї своїми звичаями, поглядами на життя. А тут ще й така справа з цією Ольгою…

Мати прижила її чи то з грузином, чи то з осетином – для Ганни всі горці на одне обличчя. Прижила, бо не була ні вінчана, ні розписана з тим парубком, отож і донька її незаконнонароджена, точніше сказати, байстрючка. Поїхала Тетяна працювати в місто біля моря, де й «виловила» того красеня. Або ж він упіймав її у свої тенета, бо був, як виявилося, доволі досвідченим рибалкою. Повірила дівчина гарним словам гарячого кавалера, втратила голову від романтичних залицянь, а коли прозріла, запізно було позбуватися наслідків бурхливого роману. Приїхала додому, бо куди діватися з малим дитям? Кинулася в ноги батькам:

– Пробачте!

А з пелюшок таке гарненьке янголятко глипнуло на них оченятами-сливами, з кучерявим смоляним чубчиком, усміхнулося беззубим ротиком, що й невідомо куди подівся той гнів. Взяла новоспечена бабуся маленький згорточок на руки, пригорнула до грудей, зітхнула приречено: куди вже подінешся? Їхнє воно, тож і бавити їм цю неочікувану втіху.

Приїздив, щоправда, декілька разів неофіційний татусь провідувати свою донечку, однак заміж Тетяну так і не покликав, хоча й жив по декілька місяців із нею як шлюбний чоловік. Ходили чутки, що нібито мав на батьківщині законну сім’ю, де вже росло двоє чи троє діток. Хто знає, як там було насправді… Чому Тетянині батьки не гнали афериста в шию? То вже їхня справа. Можливо, сподівалися, що згодом він таки віддасть перевагу новій сім’ї, бо, здавалося, любив своїх дівчаток, дбав про них. А кому хочеться, аби твоя дитина була без пари, а внучатко росло безбатченком? Але згодом відвідини Рустама стали менш частими, аж поки зовсім не припинилися. Отримала Ольга ще декілька разів грошові перекази від татуся на свої дні народження, а потім настала тиша.

Виросла дівчина красунею: від матері взяла тендітну фігуру, ніжну білість шкіри, а від батька – розлетисті чорні брови, темно-сині очі, хвилясте волосся, яке заплітала в зміїсту косу або ж викладала, коли почала дівувати, зачіскою-короною над високим чолом. А ходу яку мала! Йшла, ніби невидимий глечик з водою на голові тримала, ото такий, з яким її далекі родичі по батьківській лінії ходили по джерельну воду. Подобалася Ольга не одному хлопцеві, але шансів на взаємність вони не мали: серце дівчини вже зробило свій вибір. То був Михайло, який після закінчення вишу повернувся в рідне село на інженерну посаду.

Кохання пари розквітало на очах у Федора, який доводився двоюрідним братом останньому. Хлопець шаленів від ревнощів: хіба це справедливо, що дівчина, яку він давно вподобав, належатиме іншому? Федір звернув на Ольгу увагу, ще коли навчалася в сьомому класі. І чекав, чекав її дорослішання, бо сам на той час уже мав вісімнадцять років, отож не хотів, аби його звинуватили в чомусь ганебному. Згодом Федора забрали в армію. Повернувшись за два роки (тоді таким був термін служби), почув прикру для себе новину про заручини Ольги з Михайлом.

– А ти ґав не ловив! – ніби пожартував Федір під час зустрічі, насправді ж ледве тамував внутрішнє роздратування.

– Ти про що? – не одразу второпав хлопець.

– Про твої заручини.

У Михайла одразу ж прояснів вид, коли він згадав про кохану.

– Так, ми заручилися, а восени плануємо одружитися.

Федір не стримався від того, щоб не шпигнути чимось кілким у безхмарне щастя родича:

– Не боїшся, що Ольга твоя в матінку свою вдасться? Та й татусь її ще той гультяй!

Михайло здивовано поглянув на Федора.

– Не маєш що казати? – промовив сердито. – А ти впевнений, що серед твоїх предків не було негідників? Може, й тобі їхні гени передалися?

Федір вирішив розрядити напружену ситуацію.

– Вибач, мабуть, я трохи невдало пожартував! Не знав, що ти такий вразливий.

А сам подумав: «Не варто з Михайлом сваритися: незабаром потрібно буде влаштовуватися на роботу, то, може, допоможе, адже не остання людина в колгоспі».

Брат і справді згодом допоміг: Федір мав водійські права, тож Михайло замовив за нього слово голові колгоспу, аби той узяв його особистим водієм. Та посада, варто сказати, мала чимало плюсів: це не вантажна автівка, якою ти мусиш і зерно, і силос, і навіть перегній на поля вивозити, а отже, і сам того бруду надихатися, польовими дорогами набуксуватися, крім того, ти маєш змогу побувати і в області, і в столиці, і в багатьох інших цікавих місцях, познайомитися з людьми, які можуть стати в пригоді, а ще завжди є доступ до чогось дефіцитного, чим обдаровують твого господаря ті, хто сподівається отримати від нього не меншу користь. А вже виписати щось у колгоспі за пільгову ціну чи зовсім безкоштовно отримати що-небудь списане – із цим проблем узагалі нема.

Федір мав би бути вдячний Михайлові, натомість його переповнювали злість і заздрість. Авжеж, у родича освіта, головний інженер – це тобі не простий водій, нехай навіть при керівній особі, відповідно і зарплатня значно вища в Михайла. Будинок почав зводити для своєї майбутньої сім’ї, де господарюватиме Ольга. Ольга! Коли Федір згадує про дівчину, яка незабаром стане дружиною його родича, його відразу ж охоплює лють, несамовито бушує кров у жилах, стискаються щелепи… А перед очима знову ота картина, яку спостеріг нещодавно на лісовій галявині…

У неділю Федір мав вихідний.

– Чекаю на доньку і зятя, – повідомив Микола Семенович (так звали голову колгоспу), – тож усі завтрашні поїздки скасовуємо. Можеш відпочивати.

Федір довго вилежувався, потім вирішив пройтися до річки, аби спіймати якусь рибину на юшку. Вже прилаштувався з вудлищем, коли почув на дорозі, що простяглась неподалік від берега, гуркіт мотоциклетного мотора. «Мінськ» червоного кольору промчав у напрямку лісу, який розпочинався одразу за левадою. Федір знав, кому належав той транспорт. І хто сидів за спиною Михайла, міцно припавши до неї, також знав. Якесь непереборне почуття (поєднання цікавості, ревнощів, заздрості) змусило Федора схопитися на ноги і попрямувати, крадучись у берегових хащах, до місця побачення закоханих. Він опинився там саме тієї миті… Стояв, пригомшений побаченим, хоча мав би здогадатися, що пара поїхала туди не суниці збирати. Ота яскраво-жовта сукня, що впала до ніг оголеної дівчини, ніби засліпила йому очі, і Федір уже не помічав того, що відбувалося далі…

Повернувся додому без риби. Дістав із шафки пляшку з горілкою. Випив склянку, другу… Зрозумів, що потрібно дати вихід отому шаленству, від якого тремтіли руки і бухкало гарячим у голові. Вийшов на подвір’я і пішов до дровітні. Мати саме розмовляла з тіткою Онисею, яка жила в сусідстві, коли почула гупотіння сокири.

– Ти що коїш, очманілий? Свята неділя… – обірвала мову, побачивши безтямні очі Федора. Задкуючи, відійшла від нього.

Федір не мав певного плану відвоювання Ольги в Михайла. Бачив, якими закоханими і відданими очима дівчина дивиться на свого обранця, і розумів, що для нього вона втрачена. І все ж таки… Хотів мати Ольгу! Нехай це буде лише єдиний раз, який, сподівався, хоча б трохи пригасить отой вогонь, який палить його повсякчас. А що після того? Про це не думав.

І раптом доля вирішила зіграти на користь Федора.

Не новина, що і в ті часи більшість тих, хто опинився біля державної годівниці, не гребували різними махінаціями. І Микола Семенович, і його бухгалтери, економісти вміло оперували колгоспним бюджетом, не забуваючи про себе. Будинок у районному центрі, квартира для донечки у столиці, такий же комплект для сина головного бухгалтера – про все знали селяни, але документальних доказів і правових умінь боротися з цим свавіллям не мали, тому далі за обговорення між собою й обурення не дійшло.

Федір не раз ставав свідком таких розмов: його вважали людиною порядною, тому не боялися, що донесе своєму шефові. Він і справді не опускався до рівня негідника.

– Варто сюди приїхати чесним ревізорам – уся конторська шайка на чолі із Семеновичем надовго сіла б до в’язниці, – обмовився якось Михайло, якого дістали негаразди на роботі. – Знову старі запчастини придбали за ціною нових, а нормальний газончик (були такі вантажівки) списали, хоча він тепер чудово слугує зятеві нашого завгара в його господарстві. Та ще й заправляється пальним за кошти колгоспу.

Для Федора Михайлові слова не були відкриттям: він знав про багато інших афер свого керівництва, однак також вважав за краще мовчати про них. Але тут… Черв’яком засіла непрохана думка: «Я можу насолити хоча б чимось цьому щасливчикові! Хіба це справедливо: йому і робота престижна, і Ольга, а мені що? Хай і Михайло трохи постраждає!».

Федір не задумувався над тим, що створить неприємності людині, яка нічим перед ним не завинила. Заздрість і ревнощі переважили сумління. За ними Федір не бачив ницості свого вчинку, тому, коли переказував слова Михайла Миколі Семеновичу, відчував лише зловтіху.

– Так і сказав? – дивлячись кудись у простір перед собою, задумливо запитав той.

– Невже брехатиму вам? – ніби обурився Федір.

Шеф пожував вузькі губи, товсті пальці, порослі ріденьким волоссям, відбили на щитку автівки барабанний дріб.

– Щеня…

Федір виразно почув саме це слово, і було в ньому стільки зневаги, ненависті та крижанистості, що аж йому сипонуло тим льодом по шкірі.

А за місяць Михайло трагічно загинув. Перепливав річку, що частенько робили місцеві хлопці, змагаючись між собою, а тут чомусь сам вирішив перевірити свою витривалість.

– Кажуть, що ніби серце підвело, – обговорювали офіційну версію селяни, однак чомусь не вірили в неї.

Хтось згадав про колгоспного касира, який два роки тому, не хворіючи, помер за незрозумілих обставин.

– Тоді також списали все на серце, а дружина вважала, що якийсь порошок отруйний йому підсипали, який діє миттєво, – перешіптувалися між собою люди. – Мабуть, знав зайве.

Незабаром селом хованкою розійшлися чутки: вбили хлопця і непритомного кинули в річку. Нібито хтось із лікарів обмовився про це батькам Михайла. Тільки не оскаржували вони нічого: чи не до судової тяганини їм було, чи хтось залякав, бо закрилися у своєму горі, зупиняли всі спроби обговорювати загибель сина.

Федір… Федір не очікував такого наслідку від свого доносу. А в тому, що Михайло став його жертвою, сумніву не було. Варто згадати розлючений вираз вузеньких очей Миколи Семеновича. Ніби в гадюки, яка приготувалася до стрибка перед нападом.

Чи заговорило у Федора сумління? Спершу так. Коли тільки почув жахливу новину від своєї заплаканої матері. Коли побачив посіріле обличчя тітки Галини, Михайлової матері. А потім… Федір підійшов до Ольги, яка оніміло стояла біля домовини, аби висловити їй співчуття, як це годиться. Дівчина ж припала до його грудей, тремтячи всім тілом, шукаючи у своєму розпачі підтримки від нього, близької Михайлові людини, – так, мабуть, вважала тієї миті… Федір відчув, що він не зможе жити, якщо ця дівчина раптом втече з його рук назавжди.

Коли за місяць він повідомив матері, що звільнився з роботи і виїжджає із села, вона була вражена. Федір був її єдиним сином, якого виховувала сама. Чоловік згорів від горілки, промарнувавши і своє, і її життя. Всю надію мала на Федора, який, на щастя, не зловживав тим клятим зіллям, допомагав їй у господарстві. І ось маєш!

– Куди? Чому? – закидала Федора запитаннями.

– На шахти. У Воркуту. Не сам їду – з Ольгою.

На якусь мить ненька втратила дар мови. Потім пішла в наступ:

– Підбираєш чужі об’їдки? Чула, що з Михайлом у них не обійшлося тільки поцілунками. В селі цього не сховаєш!

Обличчя Федора набуло бурячкового кольору:

– Вам що до того? То мій клопіт.

– Авжеж, твій. Може, ще й годувати доведеться його, – припустила.

Знала б вона, що так воно й було!

Федір шукав зустрічі з Ольгою. Додому до неї не наважувався прийти, бо що скаже дівчині, яка нещодавно втратила коханого? І знову випадковість допомогла Федорові.

Повертаючись з роботи, помітив перед собою знайому постать. Ольга йшла ночувати до своєї бабусі, яка останнім часом почувалася не дуже добре.

– Боїмося з матір’ю залишати надовго її саму, – пояснила. – Просимо до себе – не хоче залишати свою домівку.

Федір дивився на змарніле обличчя дівчини, і серце його проймалося співчутливим стражданням.

– Олю, якби я міг… – промовив.

Так, він вважав, що зможе зробити її щасливою! Михайло… Горе не може бути вічним. Ольга ще така юна – їй захочеться кохати і бути коханою, то чому б для цього не обрати його, Федора?

Але тоді він їй не сказав цього. Просто запропонував звертатися до нього, якщо буде потрібна допомога. І Ольга звернулася:

– Хочу поїхати із села. Може, маєш знайомих у місті, які б допомогли винайняти житло? Боюся потрапити в якусь халепу.

Федір розхвилювався. Він лише почав наближатися до дівчини, а вже може знову її втратити.

– Ти залишиш матір саму з хворою бабусею?

Ольга схилила голову, уникаючи його погляду:

– Я мушу…

– Олечко, можливо, потрібні гроші чи ще щось – скажи: я все для тебе зроблю!

І вона повірила в його щирість, його готовність прийти їй на допомогу.

– Я вагітна. І тепер, коли Михайла нема, мене обіллють брудом. Мені припишуть усі гріхи, згадавши і материні, а потім ще й мою дитину обзиватимуть байстрям, як колись мене.

Федір зрозумів, що доля вкотре усміхнулась йому, тож мовив:

– Ми поїдемо удвох. І якщо ти не проти, я всиновлю твоє дитя, аби ніхто не смів образити ні тебе, ні його негідним словом.

Федір був неймовірно терплячим. Боявся образити Ольгу навіть поглядом. Запобігав, намагався вгадати бажання, взяв на себе майже усю домашню роботу, а коли народилася Оленка, то ще й її доглядав ніби рідну. І весь цей час чекав, коли кохана жінка відповість йому взаємністю.

Жіноче серце – віск. У теплих руках він тане. За пів року після народження доньки Ольга знову завагітніла.

Народився Іван, потім – Віра з Надією, згодом – Олександр. А кохання до Федора так і не прокинулося в серці Ольги. Він це відчував, він це бачив! І дедалі частіше в думки закрадалися сумніви: чи варто було боротися за цю жінку? Вона нещаслива, він страждає… Намагався ствердитися дітьми, відвойовуючи ними Ольгу в Михайла, якого вона так і не забула. Однак жодного разу Оля не завмерла в солодкій знемозі від його любощів, так, як це бачив він на тій лісовій галявині…

Воркуту довелося залишити: північний клімат не підходив Ользі, та й діти часто хворіли. Повернулися в Україну, придбавши на заощадження невеликий будинок у передмісті обласного центру. Федір улаштувався на автомобільне підприємство, Ольга пішла працювати у хлібопекарню. Рідне село відвідували лише на проводи. Там спочивали їхні матері, які недовго затрималися на цьому світі після їхнього від’їзду на чужину.

Федір відчував докори сумління, стоячи перед могилою матері. Згадував їхню сварку, коли він, не стримавшись, назвав її бездушною егоїсткою, яка думає не про щастя власної дитини, а про свою забезпечену старість.

– Ви мене народили, аби нянькою для вас був?! – кидав у материне обличчя образливі слова. – То я найму її для вас.

Мати зблідла від тих докорів:

– Нічого мені від тебе не потрібно. Забудь, що я тут є.

А вже за три місяці Федір отримав повідомлення про її смерть. Надіслав родичці невелику суму грошей, бо пропрацював зовсім мало, а потрібно ж було утримувати Ольгу, забезпечувати її вітамінами, щоб майбутня дитина народилася здоровою. Сам не поїхав, бо не бачив сенсу: не триматимуть же покійника, поки він дістанеться з такої далечіні.

Минали роки, підростали діти. Одне за одним залишали рідне помешкання, одружувалися і їхали в пошуках кращого життя. Залишилися Федір з Ольгою самі, і оте відчуження, яке стримувалося присутністю дітей, тепер безперешкодно заволоділо їхніми душами. Та, незважаючи на все, Федір кохав цю жінку, він бажав її, бо мав іще чоловічу силу, бо прагнув у свої неповні п’ятдесят відчувати повноту життя, що неможливо без взаємності. Ольга майже завжди знаходила причину, аби відмовити йому у близькості.

Федір спочатку ображався, згодом почав погрожувати, що шукатиме коханок.

– Мені байдуже, – почув у відповідь.

І тоді він не стримався:

– За кого ти себе маєш? Та якби не я, невідомо, де б ти і ким була зараз! Найімовірніше, пішла б по руках, як свого часу твоя матінка!

Злість на жінку, яка так і не оцінила його покірної відданості, його великого безкорисливого кохання, повністю затьмарила Федорові розум: йому захотілося зробити Ользі так боляче, аби не знала спокою до кінця свого життя, щоб страждала так, як він усі ці роки.

Зізнання про обставини загибелі Михайла само зірвалося з вуст.

Чоловік потім опам’ятається, він благатиме пробачення, але все даремно: Ольга мовчатиме.

Вночі їй стало погано. Федір викликав швидку допомогу.

– Що можу сказати вам? Після такого інсульту повністю відновитися важко, але шанси ваша дружина має. Наберіться терпіння, – стандартно порадив лікар.

Мусив Федір повідомити дітям про біду, що сталася з їхньою матір’ю, бо його допомогу вона категорично відмовилася приймати. Примчали доньки з Чехії, приїхала зі столиці Олена, яка й залишилася доглядати безпорадну матір.

Віра з Надією виправдовувалися:

– Не можемо затримуватися надовго, бо втратимо роботу. І діти ще малі.

Сини надіслали кошти, обіцяли навідатися пізніше, коли матимуть відпустки.

Після п’яти місяців реабілітації Ольга почала помаленьку рухатися. Федір здогадувався, що, якби мала змогу, на край світу втекла б від нього, але поки що Ользі ледве вистачало снаги, аби від ліжка дійти до крісла, де сиділа годинами, втупившись у вікно. Федір намагався не зустрічатися з її поглядом, але, коли випадково пересікався з ним, бачив там лише глибоку зневагу. Мова Ользі давалася важко, однак очі й без того промовляли про те, що хотіла б сказати йому.

Того пам’ятного дня дружина, як завжди, мовчазно сиділа у кріслі. Вранці відмовилася від сніданку, і він раз у раз перепитував, чи не хоче чогось. А Ольга – про сонце! Де ж його взяти? Навіть натяку на те, що з’явиться те світило, нема – суцільні хмари лежать над містом уже декілька днів. Федір усе-таки намагався втішити Ольгу: можливо, завтра погода покращає, тоді він вивезе її на прогулянку.

Ольга заперечно хитнула головою.

– Тінь… навпроти сонця… тінь…

«Таки справді марить, – подумав. – То сонце їй ввижається, то якась тінь навпроти нього. Де та тінь?»

Федір навіть озирнувся на вікно, сподіваючись побачити якесь видиво. Ні, там нічого не змінилося.

Вирішив, що треба зателефонувати медсестрі: нехай щось порадить.

Чоловік вийшов в іншу кімнату, щоб узяти телефон. Не знайшов і повернувся в ту, де сиділа Ольга, вважаючи, що забув його біля неї. Безсило опущена зі спинки крісла рука дружини чомусь насторожила Федора.

– Олечко… – ледь прошепотів, уже здогадуючись про те, що трапилося…

Федір прожив без неї ще довгих двадцять років. У самотності. Маючи п’ятьох дітей, бо й Олену він виховував, не вирізняючи з-поміж інших. Однак ніхто з них не запропонував Федорові зустріти захід життя серед рідних людей. Поки живою була мати і вони приїжджали в будинок свого дитинства, чоловікові здавалося, що раділи зустрічі і з ним, їхнім батьком. Чому ж після смерті Ольги чужість стала між ними нездоланною прірвою? Здогадувався, що дружина встигла розповісти старшій доньці правду про її справжнього батька, хоча жодного слова докору Федір не почув від Олени. Хіба що, звертаючись до нього, вона припиняла називати його татусем – лише нейтрально-холодним «ви». Що ж, Олену можна зрозуміти. Від своїх кровних очікував іншого, але…

Рідні доньки і сини переказували йому на дні народження, Різдво і Великдень незначні кошти. Зрідка телефонували – ото і вся увага. Федір дошукувався причин такої байдужості. Здається, був не найгіршим батьком, то чому ж так сталося? Не хотів визнавати, що ніколи не мав у серці тієї глибокої любові, яка міцно єднає з дітьми. Так, дбав про їхній матеріальний добробут у дитинстві, допомагав їм за потреби, коли діти навчалися, але чи любив їх щиро? Федір намагався ними прив’язати Ольгу до себе, вважаючи, що то найнадійніший засіб, який не дозволить їй піти від нього. І діти, мабуть, відчували таку нещирість, тому й не виникло в них того почуття, яке ріднить близьких людей. Отож має те, на що заслужив!

На похорон Федора приїхала лише Олена. Його доньки і сини послалися на складні обставини, обійшовшись грошовими переказами.

– До того ж наш приїзд уже нічим батькові не допоможе, – майже однаково підсумували свою відмову.

Мабуть, вони мали рацію, бо любов і співчуття справді потрібні живим, а не мертвим. Мертвим потрібен спокій, і Федір, здається, нарешті знайшов його.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.