ТИ З ЛЮБОВI СОБI НЕ ЖАРТУЙ!

Щоправда, менша сестра так не обтяжувала себе думками і здогадками. Якогось весняного дня вона притягнула лисуватого мовчуна до їхньої хати і познайомила батьків зі своїм майбутнім чоловіком. Може, так і треба було… бо якщо довго думаєш, то до голови лізуть сумніви, страхи, всілякі сюжети… і всі ці життєві сценарії – з чужого життя.

Юстинині подруги вже встигли виховати дітей, розлучитися, пізно народити ще одну дитину, емігрувати, перейти через випробування кількох складних операцій, залізти в боргові кредити і вилізти з них, нашкребти на окреме помешкання, дехто навіть помер. А що такого цікавого відбулося в житті самої Юстини? Всіх цих перелічених «пригод» із подругами вона собі точно не бажала. Юстина боялась розлучень, великих проблем зі здоров’ям, батракування в чужих кутках. (Хтось сказав би, що вона попросту боїться життя з усіма його несподіванками і прикрощами. А навіщо їй прикрощі?)

Ось чому у свої неповні сорок років Юстина мешкала з батьками, всіляко допомагала їм вдома, ходила на роботу й мала досить вільного часу. Навіть на роботі колеги їй заздрили, що вона – вільна пташка. А після тієї заздрості відразу і шкодували, наче вона не вільна пташка, а бідна нетіпашка, безпорадна курка чи що?!

– Юстинко, так добре, що ти досі заміж не вийшла! Якби мені такий розум у двадцять років, що тепер, я би так само не виходила! Стільки часу згаяно! Сама он доньку виховувала… – взялась була знову оповідати свою життєву драму колега із сусіднього відділу.

– Ну, якби ти всього цього не перейшла й не пережила, то і не мала б із чим порівняти! – якось так мудро й цілком розважливо відповіла Юстина. – Та й зрештою, ти собі ще когось знайдеш, адже донька вже майже доросла!

– Та не хочу я собі вже нікого шукати! Ти ж чудово знаєш, що той, у кого я тоді була по вуха закохана, повіз мене до моря. Там ми були такі щасливі. Обіцяв, що одружиться зі мною, а потім з’ясувалось, що повертається до родини, а я – вагітною – до своїх батьків. А от тобі не завадило б хоч раз «сходити заміж»!

– Скажеш таке! «Сходити заміж» – звучить так, як «сходити в туалет»… – іронічно відпарирувала Юстина.

Ці приватні розмови за кавою на роботі вже трішки її піднуджували. До повного букета проблем додалися перебої з місячними – лікар запевнив, що нічого страшного, треба трішки збадьоритися. А те, що така молода, успішна і приваб­лива «жіночка» досі сама й без активного статевого життя, лікаря вельми здивувало. Він уже на всіляких надивився у своїй практиці. Приходили до нього нечупари, повії, задрочені життям бабоньки, успішні бізнес-леді, а от таких, як Юстина Батьківна Р., він бачив хіба що в історичних фільмах.

Юстина завжди вечеряла з батьками за спільним столом. Це був час і нагода обговорити родинні проблеми, плани, наміри й обмінятися новинами. Батьки вже пенсіонери, тому жадібно хапали все, що ставалося там, назовні, обговорювали події місцевого і світового масштабу як свої. Щоправда, сама Юстина була неговіркою і невпевненою в собі, майже нічого не коментувала. Оповідала мало, а на їхні розпитування, як там на роботі й що нового-цікавого, нейтрально відповідала: «Та все гаразд!». Тата трішки дратувало те слово «гаразд», ніби хтось чимось «угараздив» когось по голові…

Вирішили якось батьки «посватати» Юстину до одного дуже гарного і талановитого художника, такого ж старшого парубка, але з іншого міста. Знали про нього багато, адже був він сином давніх приятелів. Якраз батько тієї родини запросив усіх на свій ювілей. Поставилися до візиту серйозно і доньку взяли зі собою. Юстина погодилась поїхати, хоч напевно знала, що й там будуть її з кимось знайомити. Ну ж не сидіти їй удома?

А й справді, серед гостей був отой художник, такий кучерявий і цікавий, одягнений в авторську вишиванку. На правах сина ювіляра він багато говорив, знайомив усіх і… так наче вподобав собі Юстину. Батьки втішились, а Юстина і Захар «зафрендилися» в соцмережах.

Спочатку вони дуже багато писали, надсилали щось одне одному, спілкувались вечорами телефоном. Батьки Юстини вже потайки раділи, що раптом ось-ось, вже-вже… і навіть у віці близько сорока можна ще народити дитинку… але минали дні за днями, місяці за місяцями, а Захар писав менше і вітав Юстину тільки зі святами й уродинами. Юстина вірила, що він чимось дуже занятий, що перші емоції вляглися і раптом…

Згодом Юстина з’ясувала, що Захарові добре живеться в тому своєму місті. Він шукає і знаходить сто-п’ятсот причин, аби нічого не змінювати. Ні, він не планує переїздити до неї, адже не бажає мешкати в чужому середовищі з її батьками. Юстина також не планує нікуди переїздити зі свого міста, шукати нову роботу, полишати родину і сестру з дітьми. До того ж батьки вже старші, потребують допомоги і підтримки.

Словом, знайшлося чимало причин і відмазок з обох боків, кожен залишився зі своїми інтересами. За рік Захар узагалі перестав відповідати на повідомлення Юстини. Вона довідалась, що одружився «її Захар» з якоюсь місцевою (точніше, одружили його батьки, бо невістка виявилась доцею місцевого депутата, а в малому місті то еліта світового масштабу)! Батьки не розповідали доньці про те, аби не ранити її вразливої душі. Ну, але шила в мішку не сховаєш. Привітала художника з одруженням, на що він чемно відповів: «Дякую!». І все!

Любов уже минула, а почуття до Захара чи до мрії про ідеального чоловіка все ще роїлися в голові гарної, успішної та по-дитячому довірливої Юстини. І дарма що було їй уже майже сорок. Та й чи так уже хотіла жінка тих стосунків, ще й на віддалі? Чесно, це ж було не її бажання і навіть не бажання Захара… Зрештою, не личило їй бути такою ініціативною – очікувала на пропозицію від дорослого і, здавалося, зрілого чоловіка. А он як усе обернулося! Коли довідалась про те, що Захар одружився, весь день приспівувала собі пісеньку: «Ти з любові собі не жартуй».

Наївність дорослих – це значно складніше, аніж наївність дитини. Ех, коли б то все було так просто й зрозуміло, життя було б нецікаве. Зовсім!

Юстина, врешті, змирилась із тим, що не судилося їй мати чоловіка й дітей цього разу. Тобто в цьому житті. Вона поїхала до сестри бавити найменшеньку, свою похресницю Зорянку.