ТИ ЯК БІЛЬШЕ ЛЮБИШ?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

24 березня 11:31

490

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Ти як більше любиш – спершу найсмачніше, а тоді таке собі? Чи навпаки – найсмачніше наостанок? – Віка й Дмитро сиділи за круглим столом поруч. Усі діти пообідали, пішли спати, а оці ніяк не наговоряться. Віка спершу їсть найсмачніше – котлетку, тоді картоплю, скільки влізе. Головне, що котлетка уже в животику. Дмитрик дивиться на Віку й повторює слідом за нею.

– Ти як більше любиш – спершу алгебру зробити, а тоді гуляти? Чи як? – Дмитро тоскно дивиться у вікно – там пацани, яким у принципі до дупи та алгебра, ганяють у футбік. Тоді він глипає на Віку. На Віку в обтислій кофтині. На Віку з водоспадом русявого волосся. На Віку, яка дивиться на нього й очікує на відповідь. На єдиноправильну відповідь. Дмитро зітхає і каже:

– Спершу алгебру…

– Ти як більше любиш – одразу гірку правду чи мовчатимеш, поки вони самі не дізнаються? – Дмитро на бюджет не вступив, а тягнути з батьків гроші на комерційне соромився. Уявив, як мама хапатиметься за серце. Ну, може, трохи театрально, та хто її зна, раптом по-справжньому?

– Як ти більше любиш – коли я в сукні чи в костюмі? – на екрані смартфона Дмитро бачить Віку, скажімо так, фрагментами – талія, трохи декольте, ноги стрункі промайнуть… Дмитрові до вподоби Віка вранішня, розкуйовджена, в його старій футболці. Рідна, тепла, трохи сонна, зворушлива до метеликів у животі. А зараз, коли він на заробітках у Польщі, а вона збирається на захист власної магістерської у Львові, йому нічого не подобається. Дмитро зціплює зуби, совгає щелепами, вилиці ходять сюди-туди. Зрештою відповідає:

– Костюм пасує більше.

– Ти як більше любиш – маленьке, лише для своїх? Чи пишне, аби всі ще місяць обговорювали і п’ять років згадували? Може, навесні, у травні? Все цвіте, свіжа зелень, фотки красиві будуть… Або восени. У вересні! Коли ще тепло. Теж красиво… Ой, я вже три сукні поміряла… – Віка торохтить невтомно, Дмитро слухає упіввуха. Кумедні ці дівчата. Така дурня їх хвилює… Та вголос каже:

– Ще ж довго до травня, лише кінець лютого. Зробимо, як більше подобається тобі…

Віка кидається йому на шию, пищить у вухо щось нерозбірливе. Тішиться, мабуть. Тоді вони ще не знали, як довго триватиме цей лютий.

– Ти як більше любиш – зробити сюрприз чи попередити? – Віка розглядає втомлене Дмитрове обличчя на екрані смартфона. Вони не бачилися майже рік, Дмитро десь на Сумщині. Він так змінився… Віка все намагається вловити, в чому зміни. Постарів чи що? Йому ж лише двадцять сім…

– Жодних сюрпризів. Відпустка – тиждень. Скажу, коли і куди їхати. У Черкаси, радше за все. І от іще… Усіляке може бути. Може трапитися так, що приїдеш і тут іще будеш чекати. Або й назад доведеться повертатися. Сама розумієш… – Віка не розуміє, але й не сперечається. Тільки очі страшено печуть.

– Ти як більше любиш? Отак? Чи отак, нижче? – Віка поправляє Дмитрові жорстку лікарняну подушку, намагаючись вгодити. Зрештою, від державної подушки вимагати надто багато не варто, чи не так?

– Дмитрику, тобі боляче? – той заперечливо хитає головою, хоч рука пронизана спицями. – А коли тебе випишуть, можемо поїхати в санаторій? Тобі ж потрібна реабілітація? Руку розробляти, аби працювала нормально, – Віка щось говорить, Дмитро слів не чує, йому звук голосу Віки – наче вітер у верховітті або пташине щебетання. Він у санаторій не хоче, думає про своє. Про те, аби якнайшвидше повернутися до хлопців у бригаду.

Олена ТАРАСЕНКО

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!