ТИ ПРИЙДЕШ?

Ну куди я можу плентатися зранку? Та, звісно, що на роботу. Втішно, що сьогодні бодай п’ятниця, матиму два дні, щоб відхекатися. Ще ось кави собі зараз придбаю, і ранок стане майже стерпним. Коли я підходила до крамнички, оздобленої, безумовно, привабливим, хоч і дещо вицвілим написом «Кава», щось кинулося мені навперейми, вистрибнуло з-за смітника.

Я не те щоб злякалася, просто ефект раптовості спрацював... Пес, великий, незрозумілої сіро-жовтої масті, капловухий, доволі великий. Певне, зрозумів, що злякав мене, стоїть он, хвостиськом метляє. Не бачила його раніше тут, малоймовірно, що чийсь: ні нашийника, ні жетона. У крамничці – нікого.

– Що, жерти хочеш? – так, саме отаким велично-поблажливим тоном розмовляють з безпритульними собаками. Я зайшла до крамниці, купила собі кави.

– І ще, будь ласка, дві... краще три оті сардельки!

Продавчиня зважила сардельки, увімк­нула кавовий апарат. Тут реально гидотна кава, я десять разів зарікалася ніколи більше й не заходити сюди, але... Словом, поки той окріп зі слабким смаком кави готувався, я встигла пороздирати сардельки й навіть повитирати руки вологими серветками. Декілька секунд помилувалася, як пес жадібно їсть, вхопила каву і помчала на роботу. Звісно, дорогою тішилася, яка я класна та щедра, пошкодувала собаку, а тоді хтось зателефонував, і ця пригода вилетіла геть мені з голови.

У понеділок я йшла на роботу тією ж дорогою. «Тільки не купуй кави! Лише не тут!» – вмовляла я себе подумки. Я б і не купувала, грошей катма, а ще цілий тиждень попереду.

А пса я знову не відразу помітила: дивна масть дала йому змогу непогано замаскуватися. Власне, він лежав на сухому листі під парканом, неподалік крамниці. Побачив мене, певно, впізнав, бо підвівся, зробив кілька кроків назустріч, несміливо завиляв хвостом. «Дідько, от варто було раз погодувати, і тепер що? Він же не відчепиться!»

Пес наче почув мої думки, оскільки ображено відвернувся і припинив метляти хвостом, типу «Чого ти репетуєш? Я нічого не вимагаю, просто...» Мені стало майже соромно. Зрештою, в мене є із собою обід, так-так, ви знаєте, ці домашні харчі в лоточках – дуже смачно, проте їсти їх доводиться десь у кутку офісу, поки інші поважно обідають у кафетерії... Обід мій класний, у мене є картопляне пюре, декілька шматків м’яса і окремо салат. Гаразд, сьогодні вдаватиму, що притримуюся посту... Я вийняла лоток і заходилася вибирати м’ясо. Пес жер і махав хвостом.

«Це, мовляв, дякую?» – запитала я подумки.

«Типу!» – відповів пес, не підводячи голови від їжі. У його відповіді я відчула ледь помітну іронію. Я мить спостерігала за тим, як блискавично моє м’ясо зникає в собачій пащі, й пішла далі.

Знову цією дорогою я йшла аж у четвер. І знаєте що? Собака чекав на мене. Підбіг так радісно, хвостом метляє, шкіриться... Наче усміхається. А в моєму гаманці – вісім гривень, у торбі – два шматочки чорного хліба й огірок. Один! Це мій обід на сьогодні... Я вирішила, що просто пройду повз, просто омину його, немов не помітила. Пес витріщився на мене, а тоді потрюхикав слідом: «Агов, ти що? Не помітила? Чи не впізнала? Це ж я! Я...».

Я спинилася, суворо глипнула.

– Не йди за мною! Я не маю для тебе їжі... – а тоді навіщось тупнула на пса. Він спантеличено сів на хіднику, а я швидко пішла геть.