ТИ МЕНІ ОБІЦЯВ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

18 липня 00:30

506

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Вірити і чекати

Червень.
Довгих десять днів очікування тяглися неправдоподібно тривало. Світлана згадала, як отримала коротке повідомлення від чоловіка «Йду на бойове завдання. Сам зателефоную за десять днів. Бережи дітей. Люблю вас» і перечитувала сотню разів напам’ять вивчені слова, так, ніби він писав їх рукою на папері, а не набрав у телефоні, так, ніби ті слова несли якийсь більший, сакральний зміст, наче всі його переживання, біль і безсилість умістилися поміж літер. Завтра почнеться одинадцята доба, і жінка страшенно переживала, що проспить дзвінок коханого, не буде мережі чи не почує мелодії. Тому телефон жив у прямому сенсі слова з нею останні декілька днів.

За вікном була тепла червнева ніч, наповнена літніми звуками й ароматами, в кімнатах мирно спали їхні з Юрієм двоє дітей – син Андрій і донька Ірина. А серце Світлани огортало щось сіре і тягуче, лякало своєю присутністю. Дурне передчуття. «Геть!!! Усі думки геть! Він живий! Він обіцяв!» – гнала негатив від себе, та тривога встромляла гостре лезо у спину. (Чого тільки не відчувають рідні військових, які боронять країну від навали, в моменти відчаю.) Встала, запалила свічку, поглянула на ікону Богородиці й почала читати молитву:

– Богородице Діво, радуйся! Благодатна Маріє, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками й благословенний плід лона твого…

Світанок зустріла у молитві й очікуванні… Дзвінок не пролунав. Ані зранку, ані ввечері, ні за три дні, ні за тиждень. Марні спроби сконтактувати з Юрієм у слухавці відбивалися чужим голосом «Абонент поза зоною досяжності…». Однак жінка вперто набирала і набирала номер телефону, писала смс і чекала, що ось іще трішки – й чоловік озветься. Скаже, щоб вона даремно не хвилювалася, попросить його чекати, поцілувати дітей і завжди пам’ятати, що він ніколи не залишить їх самих.

– На тебе вже страшно дивитися, Світлано! – сторожко зауважила краща подруга Тетяна. – Може, ти б у військкомат поїхала? Може, вони щось знають?

Світлана підвела глибокі очі, які були настільки чорними, що Тетяну ніби хтось кинджалом проштрикнув. Та відповіла досить спокійно.

– Що вони можуть знати? Він з’явиться. Просто затримався на завданні. Але обов’язково з’явиться.

Тетяна не сперечалася, тільки тяжко зітхнула: розуміла відчай подруги, однак не можна сліпо вірити в казку. Війна є війна. Сама чекає чоловіка з фронту.

Найбільше дратували запитання односельців, колег, чи не вийшов часом Юрій на зв’язок. Ніби й співпереживають, та щось у тій надмірній цікавості виводило Світлану з рівноваги. Кожну вільну хвилину брала телефон і вперто набирала номер чоловіка. Чула за спинами охання, але їй було начхати. Може, саме в цей момент її коханий потребує допомоги, її підтримки, може, поранений чи просто не може вийти на зв’язок.

Андрійко, молодший син Світлани, приніс із майданчика таке болісне запитання, яке почув від інших дітей, що змусило жінку вперше заплакати.

– Мамо, то правда, хлопці кажуть – ніби мій тато пропав безвісти на війні? – спитав заплаканий малий.

– Хто таке говорить? Не слухай нікого! Тато на завданні. Він виганяє нечисть із нашої країни. Йому зараз не до дзвінків, – заспокоїла сина, а сама серце своє вийняла.

Не забарився і староста села з представником із військкомату.

– Тримайтеся, Світлано Віталіївно, у нас звістка, що ваш чоловік Юрій Іванович зник безвісти. Є надія, що він живий чи, може, в полоні. Та за свідченнями очевидців, вони потрапили під ворожий обстріл. Шанси мізерні.

Формально. Сухо. Так, ніби щодня це говорять. А може, й говорять?.. Он скільки хлопців зникає щодня, хтось гине, хтось у полоні. Для них то просто статистика. А для когось – скалічені долі.

Пошуки. У соцмережах, у госпіталях, через волонтерів і побратимів. Нічого. Дні тяглися липкими ілюзіями. Косі погляди, відчуття безпорадності, навіть моменти відчаю. Але Світлана вперто відмовлялася вірити в загибель чоловіка. Поранений – так, у полоні – так. Усе готова прийняти.

– Мамо, а коли татко приїде у відпустку додому? – запитувала мрійливо Іринка. – Ти ж говориш, що з ним усе добре, просто не має часу телефонувати.

– Скоро, рідненька, скоро. Ось побачиш, тато незабаром буде вдома. Він так любить вас, – горнула доньку до серця.

Сни стали тривожними, полохливими. Тільки ніби провалилася в обійми Хроноса, як щось незриме будило її. Ніби за плече хтось трясне. Серце враз починає калатати. І так до самого ранку слухає тишу ночі. Так, удома, слава Богу, тихо. Лінія фронту не поряд, хоча відчуття війни присутнє весь час. Мало не щотижня хтось іде з села на фронт. Про когось говорять, що в госпіталі, когось уже забрала сира земля. А життя тривало. Було два світи – щоденні клопоти, робота, побут і війна. Жорстока, несправедлива, непотрібна, жадібна до людських жертв, скупа на жаль. Скільки лиха вона принесла, скільки людських життів згубила.

Вересень

– Ти з ким плануєш у Дніпро їхати? – шмигнула носом Тетяна.

– Сама, – спокійно відповіла Світлана.

– Ти збожеволіла? Сама за кермом? А раптом стане зле? Ти ж не на прогулянку вирушаєш. На впізнання Юрка, – знову шмигнула носом подруга.

– Годі, Тетяно! Припини. Я знаю сто відсотків, що то не він. Не міг він загинути. Просто не міг, – з пересердя гримнула Світлана.

– Чого ти кричиш? Я ж не хочу гірше тобі. Хвилююся за тебе. Та це війна. Три місяці, як офіційно безвісти зниклий. Що ще можна думати? Що? Ти морально зжираєш себе цими марними надіями. І дітей байками годуєш.

Світлана взяла чашку з кавою і підійшла до вікна.

– То не байки, Таню. Юрко живий. Він повернеться. Я серцем відчуваю. Допоки на власні очі не побачу його тіла, навіть чути не хочу про його загибель. Він… він не міг. Він мені обіцяв.

– Обіцяв… Там свої закони, подруго… та як знаєш. Переконувати не буду.

– Хочеш, поїхали зі мною завтра? Але я твердо переконана: то не мій Юрко. Не він. Але щоб ти не вважала мене божевільною, їдьмо разом.

Недаремно всі морги ніби однакові в усіх містах. Вони самим своїм виглядом наганяють чорноту та порожнечу, відчуття безпорадності перед неминучим.

– Ти як? – запитала Тетяна.

Світлана докурила цигарку, яку навіщось придбала на заправці, вдихнула повітря і мовчки пішла у приміщення.

Високий, сутулий санітар скерував у кінець коридору. Йшли мовчки, не кваплячись. Світлана намагалася дивитися вперед і не ловити поглядом дрібниць, які потім виринатимуть у комірках пам’яті. У кабінеті чекав військовий, назвався, сказав, що особисто знав Юрія. Щось говорив про десантно-штурмові війська, про те, що Юрій був чудовим побратимом.

– Не був, а є, – поправила його Світлана.

Запала тиша, якої ніхто не ладен був порушити.

– У вашого чоловіка були якісь татуювання? Чи шрами? – запитав працівник моргу.

– Так, шрам на обличчі, поверх правої брови. Уламок поцілив. І на правій руці тату на зап’ястку. Герб України, – стримано відповіла жінка.

Тетяна дістала із сумочки нашатир, заздалегідь покладений туди.

– Ну, з тату зрозуміло. А от зі шрамом не вийде упізнання.

– Чому? – запитала прямо.

– Розумієте, тіло надто скалічене. Дурне запитання, та ви готові?

У холодній залі, посеред синіх ніг, а часом однієї ноги, з жовтогарячими бирками на пальцях Світлані запропонували впізнати її Юрка. Те, що побачила жінка, важко було назвати тілом. Але це був чийсь чоловік, син, можливо, тато, брат, товариш.

Працівник моргу повернув руку зап’ястком до жінки.

– Упізнаєте?

Усе тіло покійного було в дрібних пораненнях, так, ніби його хтось подер, наче маленьке кошенятко, що нечемно бавилося, шкіра в засохлій крові та землі. Що бачив цей чоловік у момент загибелі? Батьків? Дружину? Чи було йому страшно? Думки роїлися в голові жінки.

– Це не мій чоловік! – відповіла чітко й навіть грубо.

– Ви впевнені? А як же тату? Подивіться на пальці рук. Може, впізнаєте? – наче наполягав патологоанатом.

– Це не мій чоловік! – дещо голосніше, ніж годиться, вигукнула Світлана.

– Але ж… Світлано, дуже схоже! – озвалася сполотніла Тетяна, що стояла весь час поруч.

– Це не мій чоловік! – сказала востаннє і вийшла перша з кімнати.

Жінку попередили, що на тест ДНК вони майже тисячні. Тисячні! Тобто зараз тисяча сімей чекає підтвердження чи спростування загибелі рідної людини! І це тільки з цього моргу.

Додому поверталися в цілковитій тиші. Тетяна зрідка витирала сльози. А Світлана була зосереджена на дорозі. Уже на під’їзді додому промовила ніби завчену фразу:

– Це не мій чоловік. Крапка.

– Світланочко, я розумію, що тобі важко і боляче змиритися з утратою. Та те тіло, в морзі, дуже схоже на Юрка.

– Таню, я нічого не втратила. І ховати чужу людину, видаючи за свого чоловіка, не збираюся. Чекатимемо на експертизу. А до цього часу він обов’язково з’явиться. Не може не з’явитися. Він мені обіцяв.

– Обіцяв, обіцяв! Ти себе чуєш? Агов!!! – розплакалася Тетяна.

– Припини плакати. Не лякай дітей. Усім, хто запитує, кажи, що то не Юрко. Зрозуміла?

– І довго ти заперечуватимеш очевидне?

– До останнього свого подиху на цій грішній землі. Юрко живий! Я знаю це!

Грудень

– Мамо, а ми ялинку ставити будемо? – Андрійко ліпив на подвір’ї сніговика з мокрого снігу.

– Обов’язково, сину. Скоро ж Різдво.

– А татко приїде на свята? – з острахом запитала Іринка.

– Має приїхати, – відповіла так, що діти повірили. – Він же обіцяв, що повернеться, значить, повернеться.

У селі вже ніхто не звертав уваги на дивакувату поведінку Світлани. Хтось її жалів, казав, що Бог розум відібрав бідолашній, потьмарило їй від утрати чоловіка. Дехто говорив, що віра помирає останньою. Але час брав гору. В громаді волонтерили, відправляли на фронт хлопців, кляли ворога, збирали кошти на дрони, автівки. Світлана знала всіх волонтерів. У кожного з них було фото її Юрка. І куди б вони не їхали, на передову чи в госпіталь, усюди показували світлину військового. Шукала й у списках полонених. Черга ДНК підходила до них. Тетяна потайки з матір’ю Світлани обговорювали питання поховання: де копати могилу, з якої церкви везти священника. Світлана ж уперто стверджувала, що Юрій живий.

– Доню, то захисна реакція. Рідненька, ми переживаємо за тебе. Ти боїшся зізнатися собі в його загибелі. Повір, нам усім тяжко. Але й на тебе важко дивитися, як ти гинеш від невідомості. Світланко, немає нашого Юри, немає, – плакала мати.

– Мамо, іди додому. Дякую за турботу. Я поїду в лісництво по ялинку. Діти чекають. А Юрко живий. От побачиш! – сказала крижаним тоном.

Березень

– Мамо, ще три місяці й літні канікули? – не вгавала Іринка, якій дуже вже не хотілося вчити уроки.

– Так, донечко, канікули.

– А як гадаєш, тато встигне до мене на випускний? Мені так хочеться з ним за руку йти. Я ж уже доросла? Так? П’ятий клас – це не якісь там початківці. Так, мамо? – щебетала дівчинка.

– Так, доню. Думаю, тато встигне. І ти в мене така доросла, така красуня, – обійняла кровинку.

– А Андрійко малий сирун. Так? – зайшлася сміхом.

Світлана засміялася.

– Ах ви бешкетники! – почала лоскотати дітвору.

Після негативного результату тесту ДНК на деякий час Світлани ніхто не чіпав. Навіть Таня, яка була переконана на 99%, що бачила у Дніпрі тіло Юрка, притихла й більше не говорила з подругою на цю тему.

Телефон уперто мовчав, смс не було. Та Світлана писала. Щодня телефонувала, вперто і затято, щоранку і щовечора.

– Де ти, Юро? – питала, дивлячись у зоряне небо. – Як мені тебе знайти?

Небо мовчало. Зорі миготіли. Душа боліла. А серце вірило.

– Мені тебе так не вистачає! Якби ти знав, як мені бракує твого погляду, твоєї віри в мене, твого сміху… Дай мені бодай якийсь знак.

Уперше за останні місяці спала. Нічого не снилося. Просто прокинулася від того, що хтось ніби ковдрою вкрив. Відчувала, що змерзла, бо звечора залишила прочинену кватирку, але весна ще надто рання, щоб бути теплою. І раптом чиїсь руки потягли ковдру на плечі. Стало тепло. А ще аромат, такий рідний і теплий. Юрко, її чоловік, приходив до неї сьогодні.

«Живий. Я знаю».

Червень

– Пані Світлано, ми до вас із поганими новинами, – озвався чоловік у військовій формі, який зайшов на поріг її класу.

Серце викинуло незрозумілі стрибки в грудях.

– Я слухаю вас.

– Прийміть найщиріші наші співчуття. Ваш чоловік Андрущенко Юрій Іванович загинув під час виконання бойового завдання. Тіло знайшли після того, як змогли відстояти окуповані території.

– За рік? Тіло? – бовкнула так, наче то не їй щойно повідомили про смерть чоловіка.

Була бесіда, папірець про офіційну загибель, співчуття колег, сльози матері, страх дітей. Прочинені ворота, чорні хустки на дзеркалах, вінки, вінки, квіти. Слова, співчуття, обійми. На завтра мали привезти тіло, точніше, рештки тіла її чоловіка.

Село дрімало у червневій втомі, гавкали собаки, літали кажани, десь пугач кричав. Світлана в чорній хустці сиділа перед іконою Богородиці. Не плакала, не голосила. Відмовлялася вірити.

Вийшла на вулицю. Зоряне небо дарувало відчуття, що війни немає, що небо мирне і безпечне. Але це була омана. Війна була, в кожному стуку серця, в подиху, в кожній краплині дощу, в кожному подиху вітру.

Зняла хустку з голови. Впала на коліна й заридала.

– Ти мені обіцяв! Ти обіцяв мені, що повернешся!!! Ти говорив, щоб я вірила тобі! Ти не міг нас залишити! Не міг… Усю свою надію, всю віру свою і любов тобі віддаю, пройду через усі випробування життя, тільки б знати, що немарно, що ти повернешся. Ти ж обіцяв мені!!!

Голосне ридання перейшло у скиглення. Схудла за рік невідомості Світлана здавалася малою дівчинкою, якій так потрібна любов і надія.

Ніч слухала відчай. Але мовчала. Тетяна з мамою завели згорьовану жінку до хати. Вклали на ліжко.

– Що ж ти робиш, доню? Побережи себе. Тобі ще дітей піднімати. І завтра день важкий. Зараз медсестра зробить укол і ти подрімаєш.

Сил сперечатися не було.

Сон обійняв і затис. Снилося поле, блакитне від льону, з червоними латками маку. І снився покійний татко, в білому костюмі, ніби молодий. Снився пес Бровко, що був у дитинстві. Снилися гори, в які мріяли поїхати з Юрою… і снився маленький русявий хлопчик – тягнув рученята і кликав маму.

Телефонний дзвінок пробудив Світлану від сну. Голова була надто тяжка і погляд не міг сфокусуватися. Врешті рукою знайшла мобільний. Невідомий номер. І хоч говорити бажання не було, все ж натиснула «Прийняти».

– Алло!

Тиша.

– Говоріть. Я вас слухаю! – дещо грубо вигукнула у слухавку.

– Світланко, це я. Юрко. Ти мене чуєш? – знайомий рідний голос ніби з іншої планети, з іншої епохи, з кіно.

– Юро, ти живий…

– Живий…

Жінка підхопилася з ліжка.

Чорна хустка впала із дзеркала у великій кімнаті і перші вранішні промені відбилися у ньому… Так, ніби й не було цього року чекання, наче просто згубилися в часовому вимірі ці двоє, яким так конче потрібно було зустрітися.

Повертайтеся живі, герої. На вас чекають удома!