ТЕПЛІ РУКИ?

От і все, її робочий день розпочався. Зазвичай вони, дні себто, схожі один на одного, наче упаковки акційних спагеті в супермаркеті поблизу будинку. Спершу привозять дітей – здебільшого мікроавтобусами, тими, що мають на бортах напівстертий напис із назвою центру та веселий малюночок. Декого батьки привозять автівками, ще хтось мешкає неподалік і приїжджає візочком. Та їй байдуже, автівкою чи пішки, і загалом мало цікавлять історії цих дітей. Звісно, дещо долинає до її вух. Важко не почути щось у невеликому приміщенні, ущерть заповненому людьми – щодня сюди привозять десяток малюків у кріслах колісних, щодня довкола метушаться дві виховательки та дві соціальні працівниці: вона, Рая, та ще Галя, її ровесниця. Постійно відчиняються двері й хтось заходить – медсестра, інші вихователі, реабілітологи чи просто випадкові. «Випадковими» Рая називає нескінченну вервечку асистентів вихователя. Ну-от належить їм у штаті два асистенти вихователя, що за статусом вищі за неї, соціальну працівницю, проте нижчі за вихователів. Сенсу цієї посади Рая щиро не розуміє. Ну, снуватиме групою ще одна чи дві жінки, а тут і так повно люду. От і сьогодні прийшла якась. Спершу сиділа із широко розплющеними очима, а тоді наче освоїлася. Та Раї до неї байдуже, жінка знає своє робити. Справи зрештою нехитрі – кому почепити свіжий фартушок-слинявчик, на кого одягнути теплу кофтинку, кого вкрити ковдрою, бо ж дітки в кріслах колісних рухаються мало, от і мерзнуть. Кому підгузок змінити час, кого з крісла перекласти, аби полежала дитина, відпочила. А ще питоньки дати – вони ж самі не попросять, не вміють.

У заняття, які проводять виховательки, Рая не втручається. Дів­чата музику увімкнуть, пісеньок дітям поспівають, а то повий­мають якісь іграшки, брязкальця або м’ячики. От новенька і собі – носить між дітьми іграшкового бубна, дає брязкати. Оця наче нічого така, бо та, що була перед нею, годину плакала в туалеті – шкодувала «бідних діточок», а ще одна просиділа дві години на лавці, чистісінько наче в театрі, а тоді просто встала і пішла геть. Незле буде, якщо ця зали­шиться. А дівчата он як її вмовляють, щось говорять про те, що цим діткам потрібні позитивні емоції, нові враження, про те, як гарно малюки відгукуються на музику, на доторки, на увагу.

А тут і обідати час, діток годувати – справа теж нехитра, хіба що спритності трохи вимагає. Рая ледь може пригадати, як прийшла сюди вперше і скільки діток змінилося за довгі п’ятнадцять років її роботи. Для неї вони всі… ні, не однакові, радше рівні. Вона навіть до пуття не знає, кому скільки років, тут це не має принципового значення. Знає лиш, що тих, кому виповнилося десять, переводять в іншу групу, старшу.

От Андрійко, дрібненький, худенький, рученята притиснуті до тіла, м’язи спазмують. У кріслі Анд­рійко – напівлежачи, тільце тримає система кріплень, голівка – у підголівнику. В Андрійка великі карі очі та м’яке русяве волосся.

Ось Мартуся. Мартусиній мамі – сорок вісім, батько ще старший, це їхня єдина дитина. Мартусина мама, висока жінка з настороженими очима, щоранку, залишаючи Мартусю, виголошує Раї поквапливі докладні інструкції. Щоранку майже одні й ті самі. Далі йде до автівки й обов’язково озирається.

Це Матвійко. У нього є старший брат. Брат також у центрі, тільки в старшій групі. У Матвійка з братом діагноз один на двох. І в Матвійка, і в його брата – довгі витягнуті голови, однаково витерте на потилиці волосся, косоокість та великі випнуті зуби. Правою рукою Матвійко може схопити іграшку і штовхнути великий м’яч. Іще Матвійко вміє говорити «так» і може показати, де болить. Матвійко – розумничок, його старший брат такого не вміє.

А це Миколка, він із Генічеська. Миколка вже великий, йому десять. Миколку не переводять у старшу групу, бо там немає вільних місць. Він теж розумний, хлопець знає, що увагу дорослих можна привернути, якщо скидати іграшки і хвацько виштовхувати з рота язиком їжу. Якщо годувати Миколку доводиться котрійсь із виховательок, то вони починають його прохати і вмовляти. Якщо годувати береться Рая, вона лиш може сказати: «Миколо, зроби так, щоб ми не сварилися!». І хлопчина починає слухняно жувати й ковтати борщ…

А ще он Христя, гарненька, наче лялечка, з білявими косичками. Христя вміє уважно стежити очима за тим, хто поруч, і час до часу робить рученятами такі рухи, наче вона пташечка і хоче злетіти з того крісла й полетіти ген-ген… Вихователі кажуть, що то несвідомі рухи. А Рая перестріває погляд Христинки, такий серйозний, такий уважний, і міркує, що все-все дівчинка розуміє, тільки сказати не вміє. Зачинили Христинку, наче принцесу, в кришталевих стінах, і може вона хіба що дивитися крізь них.

– Раю, ви чому не обідаєте?

Жінка виринає із хвилевої задуми, незграбно повертається до джерела голосу. Раї давно вже важко повернути голову, доводиться повертатися всім кор­пусом.

І справді, варто, мабуть, поїсти. Рая стоїть біля запітнілого вікна, дивиться, як холодний вітер, що поздирав ледь не все листя з молодих кленів, зараз шарпає благенькі хризантеми на клумбі. Сонця не видно, та з високого сивого неба достатньо світла. Достатньо, аби на Раїному обличчі можна було роздивитися і рясне мереживо зморщок та зморщечок, і недоречні родимки, і сиві волоски на підборідді, які так їй дошкуляють.

І міркує про те, що дурня це все – любов, місія… До чого тут любов приплели? Не вірить вона в любов.

Перш ніж насипати собі борщу, Рая звично обходить дітей і мацає, чи теплі в них руки.