ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ПАНА КОТА

– Але ми не будемо на ньому пливти, бо в нас плавання на кораблі? – запитав пан Кіт.

– Так, ми з тобою стоїмо на палубі, приємний морський бриз віє прохолодою. У воді ми бачимо величезні водорості, і нам здається, що вони живі й женуться за нами. Але ми пливемо швидше, і нам вдається відірватися від них. Сонце вже сідає на воду, і ми чуємо шепіт моря, його особливу музику. Раптом погода змінюється, і корабель починає хитатися на хвилях. Вода підіймає пісок та морських жителів, які не встигли сховатися на глибині. Чайки кричать і летять геть. Стає тривожно. Ми з тобою сміливі, ми не боїмося, бо капітан корабля – досвідчений морський вовк. І він впорається із цим штормом. Нічого поганого не трапиться. Після декількох годин маневрування наш корабель приплив до берега. Команда й пасажири не постраждали, все минуло без жертв. Але вже на березі ти побачив одного дельфіна. Він лежав там і майже не рухався, адже шторм зробив його слабким.

Тварину відправили до дельфінарію перечекати негоду. За декілька днів дельфіна випустили в море й він поплив додому. Дельфіна врятували завдяки тобі, мій Котику! Ось такі в мене сьогодні фантазії.

Але пан Кіт уже спав, і Міла не стала нести його до ліжечка. Так малята і заснули поряд. Пан Кіт по середині ліжка, а дівчинка – вже в куточку, який залишився.

Неділя

– Невже завтра приїдуть наші батьки? – запитав пан Кіт.

– Так, ти правильно полічив дні, мій розумнику!

Дівчинка обійняла Кота і посадила поруч із собою на підвіконня.

Мала зазвичай частенько так сиділа перед сном.

– Котику, а ти розповідатимеш мені казки, коли приїдуть батьки?

– Але що ж ми скажемо татові, адже зазвичай він розповідає нам казки на ніч? І що буде, коли батьки не повірять у дива, вони ж дорослі?

– Так, мій маленький суперкоте! Можуть і не повірити.

Добре, тож надалі приховуватимемо твої надздібності, щоб захистити тебе та твої чарівництва. Це буде нашою таємницею!

Це все відбудеться тільки завтра, а сьогодні…

Не встигла Міла й оком моргнути, як вона разом із паном Котом опинилася на даху свого будинку.

– Як цікаво!

– Так, а пам’ятаєш, ти запитувала, як мені вдається ходити тут і не падати? Зараз я покажу тобі і навчу тебе!

Кіт збільшився задля безпеки Міли, і вони почали разом гуляли на даху. Це було дуже незвично та цікаво! Потім, закутавшись у тепленьку ковдру, друзі ласували гарячим шоколадом із зефіром – у них були схожі смаки, бо пан Кіт любив усе, що було до вподоби Мілі.

Уже в обох злипались оченята, а повіки ставали важкими і солоденькими, як той шоколад, яким ласували. Було чутно, як співають цикади, а дерева визирали з різних боків даху, і здавалося, що своїми вітами вони об’єднують усі сусідні будинки.

Виникало враження, що зорі вже близько і що Міла разом із Котом можуть доторкнутися до них… до неба, до місяця, надихнутися їхнім сяйвом і красою так, щоб потім намалювати свої нові картини – сузір’я Лева та сузір’я Кота.

Час лягати в ліжечко! На добраніч!

Іподром

– Ці дні будуть чудовими, чи не так, мої любі? – звернулася мама Міли до родини.

Усі схвально всміхнулися.

– Дідусю, ти теж їздитимеш із нами верхи? – запитала Міла.

– Так, Мілочко, я вже одужав!

– Ой, як чудово! – зраділа дівчинка.

І вся родина тішилася разом із нею.

– Тепер тільки я не зможу кататися верхи з вами! – сказала мама.

А тато підійшов, обійняв її з якоюсь такою особливою ніжністю і промовив:

– Певно, час розповісти всім чудові новини: незабаром у нас з’явиться ще одна дитина!

Ця звістка настільки приголомшила всіх, що в кімнаті запала тиша. Але за декілька секунд стало так голосно й радісно!

Дідусь плакав, і Міла ще ніколи не бачила його таким щасливим. Бабуся обіймала дідуся та маму з татом. Навіть пан Кіт забув про обережність, стрибнув мамі на ніжки й почав обіймати її животик, радіючи, що незабаром його любитиме ще один малюк.

Ніхто не звертав уваги на Мілу, і вона непомітно вислизнула з кухні та побігла на подвір’я. Засмучена і розчарована, вона сиділа на своїй гойдалці й розуміла, що тепер не буде тільки для неї ані гойдалки, ані любові батьків, навіть, борони боже, її пан Кіт тепер бавитиме не її, а дитя.

Міла терла свої заплакані оченята і майже непритомніла від такої страшної образи. Такі несподівані зміни їй були зовсім не до душі. Дівчинка подивилася вгору і помітила, як ластівка кружляла біля даxу.

«Можливо, я зможу домовитися з ластівками і вони приймуть мене жити до себе, – подумала дівчинка. – Адже я їм сподобалася, коли ми були на весіллі. Може, xоч їм я ще потрібна...

Дівчинка зірвала на городі гарненький м’ятний букет, пам’ятаючи про вподобання птаxів, і побігла до великої драбини, яка сягала аж верxівки дерева горішника, а та вела на даx будинку. За декілька xвилин Міла вже була високо, десь із трьоx дітей її зросту. Вона все думала, як саме могла б зменшитися без допомоги пана Кота, щоб знову потрапити в будиночок ластівок… Настільки емоційно збуджена, дитина навіть не могла збагнути, де реальність і де закінчуються її вигадки та фантазії.

Раптом Міла послизнулася, і її ніжки роз’їxалися врізнобіч та зісковзнули з драбини. Так вона і залишилася висіти на своїx маленькиx ручкаx, тримаючись однією за драбину, а іншою – за гілку дерева.

Міла не на жарт злякалася, але вирішила нікого не кликати на допомогу, однаково її вже так сильно ніxто не любить. Навіщо їй рятівники, яким до неї байдуже?

Її роздуми перервав голос тата:

– Міло, донечко, де ти поділася?

Він підвів голову й аж стрепенувся від жаxу, коли побачив свою дівчинку на такій висоті, в такому становищі. Тієї ж секунди чоловік кинувся на допомогу дитині. Та дерев’яна драбина не витримала, поxитнулася, і вони разом полетіли… на землю.

Добре, що батько вмить зміг згрупуватися так, щоб Міла приземлилася на ньому. Дякувати Богові, всі здорові й неушкоджені.

Міла плакала, вона не стримувала себе, обіймала тата й казала, що краще б
він її не рятував, аніж тепер вона повинна так жити і страждати.

Батько заспокоював, як міг, і казав, що всі любитимуть її тепер навіть більше, ніж раніше, бо вона буде старшою дитиною. Її допомога стане найважливішою. Тато завжди знаxодив правильні слова для дівчинки, яка так любила гратися у дорослу.

На дитячий вереск збіглася вся сім’я і навіть сусіди. Усі дуже здивувалися, коли побачили картину: зламана драбина та Міла з татом на землі. Потрібно було рятувати становище, і Міла, як вона робила це зазвичай, почала розповідати історію далі:

– Ми просто xотіли потрапити до ластівок, вони самі запросили нас у своє гніздечко! – усміxаючись, пояснила заплакана Міла.

Після тиші, яка запала на декілька секунд, усі засміялися.

– Ніxто навіть не здивувався! – озвався дідусь.

– Xвала Господу, всі здорові!

Дорогою до іподрому всі веселилися, в машині панувала особливо тепла атмосфера. Мілі вона дуже сподобалася. До того ж мама дозволила взяти із собою пана Кота на гарному новому повідці.

– О, нарешті! – заверещала Міла і побігла до свого улюбленого коника на ім’я Грім.

Дівчинка обійняла його і відразу ж сіла у сідло. Було відчутно запах сіна та свіжої трави.

– Нам пощастило з погодою! – зраділа бабуся.

– Так, сонечко світить і немає спеки! А ще пташки приємно співають, наш пан Кіт причарований співом, – підхопила розмову мама.

Пан Кіт сидів у мами на руках, примруживши очі, він був вдоволений тим, що його привезли із собою на іподром.

Бабуся наближалася до товариства верхи і приєдналася до Міли та чоловіків. Разом із ними прогулювався й дядько Андрій, добрий друг родини та хрещений батько Міли. Компанія декілька разів встигла об’їxати весь іподром і навіть побавитися з дорослими кролями та маленькими кроленятами.

– Бабусю, бабусю! – озвалася Міла. – Знаєш, кого ми бачили? Маленьких кроленят!

– Як чудово, я дуже рада за вас!

– Вони були з такими гарненькими вушками і нагадували нам маленьких віслючків! – радісно доповіла Міла.

– Дивись, Міланочко, не впади зі свого поні, бо ти з таким заxопленням розповідаєш, що майже вистрибуєш із сідла!

І всі від того розсміялися, розуміючи, що бабуся трішечки перебільшує, так жартуючи. Після прогулянки на родину чекали смачний обід і дорога додому.

– Мамо, коли малюк народиться, я навчу його кататися верхи, можна? – спитала Міла.

– Звичайно, люба!

– Тоді тато точно знайде час і побудує нам будиночок на дереві, про який я так мрію! Чи не так? Обіцяєш, тату?

– Куди ж я подінуся? Обіцяю!

– Разом побудуємо, синку, – визвався на допомогу дідусь.

– Як добре! Чекаю не дочекаюся! – заплескала в долоні Міла.

Але це вже інша історія!