ТЕПЕР Я ВЖЕ НЕ БОЮСЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Оксана ГЕРАСИМ

25 лютого 17:52

305

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Стара висока облуплена дзвіниця, що її добряче пошарпали вітер, час і негода, стояла на околиці невеличкого міста, поглядаючи на нього дірами своїх давно вибитих вікон. Років із двадцять тому її обгородили високим дерев’яним парканом, який уже теж похилився та потроху руйнувався. А напис «Не заходити, небезпечно» на колись червоній табличці вже заледве можна було прочитати. Навколо лежали купи побитої цегли та тиньку. Все, що залишилося від чепурної старенької церкви, яку підірвали ще за часів войовничого атеїзму. Все позаростало бур’янами й молодими деревами, що тісною громадою наввипередки спинались до неба.

Поміж плотом і стіною дзвіниці в Юльки та Юрка було власне потаємне місце, тільки тут вони могли зустрічатися, не боячись ані кпинів ровесників, ані гніву батьків.

Колись їхні родини жили в сусідстві, батьки разом працювали на заводі, а оскільки Юрко часто хворів і гуляти на вулиці йому забороняли, то чи не єдиним його товаришем була Юлька – бойове сусідське дівчисько, яке стало для хлопчини своєрідним старшим братом та сестрою в одній особі. І скривдити нікому не дасть, і собаку чужого віджене, і припильнує, чи шарфиком добре замотаний та чи вуха з-під шапки не визирають. Але потім тато Юрка успішно розпочав власний бізнес, звів для родини новий великий будинок та, як сам казав, «упакував хату по саме нікуди». І коли Юлька якось ненароком розбила дорогу порцелянову вазу, із «самої Японії», хлопцеві заборонили «гуляти із цією задрипанкою».

До того ж тепер, коли діти вже попідростали й ходили до четвертого класу, щоправда, із цього року до різних шкіл, сусідські дітлахи не давали їм проходу, дражнячи нареченим і нареченою. Юрко на ці слова ображався мало не до сліз, Юлька ж лізла битись, і з того виходило ще більше горе, бо хлопця почали дражнити Юльчиним синочком. Єдиним місцем зустрічі друзів стала їхня схованка за старою дзвіницею. Осінь видалася на диво теплою, навіть лелеки ще не поспішали відлітати, і було так приємно сидіти в затінку дерев аж до першого присмерку.

Щоправда, останнім часом були ці зустрічі сумними. Юрко відводив душу, скаржачись приятельці на те, як у новій школі з нього знущаються старшокласники: спершу дражнили, а тепер і кишенькові відбирають, і взуття їм змушують витирати. А віднедавна знайшли нову розвагу: Юрковим наплічником у футбол грати або ще гірше – стануть колом і штурхають хлопця від одного до іншого, аж доки той не впаде, а тоді регочуть і пилюкою обсипають або піском. І ще погрожують: якщо розповість батькам, то поб’ють до смерті.

– Юрчику, ти б учительці поскаржився, – радила Юлька. – Вчительки вони ж уже точно бояться. Або директорові.

– Еге, легко тобі казати... коли вони весь час за мною пасуть. У нашому класі вчиться молодший брат одного з них, тільки я до столу підійду, вже чую кулак під ребрами, – розмазуючи сльози, зітхав хлопчик.

– Тоді татові скажи... – зазираючи в заплакані оченята, пропонувала Юлька.

– Та ні, тато й так говорить, що я нюня, а не чоловік. Що зі своїми проблемами треба самому давати собі раду. Я колись намагався розказати, то він лише посміявся з мене. Каже, що всі через це проходили, нічого, повиростали якось, і за татові штани ніхто не тримався. Та й часу в нього ніколи немає, постійно нарікає, що мусить на нас із мамою ішачити, – безнадійно махнув рукою Юрко.

– Ну а мама що?..

– А мама, – зітхнув хлопець, – тільки свариться, що почав гірше вчитись і одяг нищу. Вона теж увесь час зайнята, на бухгалтерські курси пішла, щоб більшу зарплату отримувати. Тільки ж нащо мені їхні гроші, – знову залився слізьми хлопчина, – коли життя нема?

– Ти не плач, Юрчику, не плач, – втішала, як могла, мала розрадниця, – я неодмінно щось придумаю. Хочеш, сама твоїй мамі все розповім?

– Не треба, Юлько, вони ж мене тоді вб’ють. Якби мама сама...

– Ти не переживай, – дівчинка раптом усміхнулась, – я, здається, придумала, як учинити.

* * *

Наступного дня Юлька довго ходила вулицею перед Юрковим будинком, а коли побачила його маму, відразу кинулась до неї.

– Добридень, тітко Наталю, а Юрко вийде гуляти?

– Ні, він іще домашнього завдання не виконав, – відповіла жінка, ледь глянувши на дівчинку.

– Тітко Наталю, – не вгавала мала, – а як там Юркові в новій школі? Не кривдять його? Бо тепер тих хуліганів багато...

– От іще вигадала, – усміхнулась жінка, – це ж елітна школа, туди будь-кого не візьмуть. Де ж там хуліганам узятися? Але дякую за турботу... – і, змінивши раптом гнів на милість, нахилилась до Юльки. – То що, Юркові привіт від тебе переказати?

* * *

За вечерею Юркова мама весело розповідала чоловікові про зустріч із малою Юлькою. Вони навіть трохи пожартували, одначе ніхто з них так і не зрозумів, чому Юрко зі сльозами на очах встав із-за столу й пішов до кімнати.

– Сумує за подружкою, – зітхнула мама, – мабуть, ми трохи погарячкували, коли заборонили їм товаришувати.

– Так чи не так, а рішення не змінюватимемо. Тепер уже пізно. Нехай знає: батьківське слово – закон, – промовив чоловік.

* * *

За тиждень Юлька марно чекала Юрка на їхньому місці. Чекала довго, мабуть, з години дві, але він так і не прийшов. Зате наступного дня ще здалеку побачила, що двері старої дзвіниці відчинені, а на порозі лежить синій портфель товариша.

– Юрку! – тихенько покликала.

Та хлопчик не озивався. Вона зазирнула до їхньої схованки, втім, там його теж не було. Покликала ще раз, голосніше. Знову тиша. Врешті наважилася зайти. Всередині було темно, сонячний промінчик, що несміливо заглянув разом із Юлькою, на мить затримався на запліснявілій обдертій стіні і злякано зник. Дівчинка нерішуче ступила вперед. Вони з Юрком ніколи не заходили сюди й не раз вигадували страшні історії про привидів, що там живуть. Уже було намірилась повернути назад, але страх за друга виявився сильнішим. Вона підійшла до запилених сходів і почала підійматися ними, завмираючи на кожній сходинці та дослухаючись до сторожкої тиші. Сходи стиха поскрипували в неї під ногами, а малій здавалося, що то стогне-нарікає на життя стара дзвіниця. Раптом дівчинка почула тихе схлипування.

– Юрку, – покликала вона стиха, – ти де? Це я, Юлька!

Декілька секунд було тихо, а потім почула тремтливий голос товариша:

– Я тут, нагорі.

Юрко сидів у кутку перед останнім закрутом сходів, які виходили вже на відкритий майданчик на самому верху дзвіниці. Рукав піджака був розірваний, а сам піджак – мокрий. Він побачив Юльку й розпачливо заплакав. Крізь схлипування дівчинка могла зрозуміти лише окремі слова. Стояла й перелякано дивилася на друга. Минуло зо п’ять хвилин, поки Юрко зміг розповісти, що трапилося.

Сьогодні у школі переслідувачі зачинили його в туалеті та змушували випити склянку сечі. А потім побили й облили нею.

– А найгірше, – захлинався слізьми Юрко, – що вони знімали це все на мобільний. Тепер усі про це знатимуть. Я більше до школи не піду. І додому не піду.

Хлопчик раптом замовк і промовив цілком спокійно, дивлячись Юльці просто в очі:

– Знаєш, що я зроблю? Я зараз відчиню ляду, вийду нагору і стрибну вниз. Ти не думай, мені не страшно. Мені страшно завтра йти до школи. А вмерти не страшно. Це ж як заснути.

– Юрчику, ти що?! – вхопила його за руку Юлька. – Припини, не треба.

Але хлопчик уже кинувся сходами вгору, Юлька побігла за ним. Вона намагалася втримати хлопця, але той відчайдушно шарпнувся, вирвався, штовхнув Юльку так, що дівчинка не втрималась на ногах і відлетіла до високих дерев’яних перил. Старе трухляве дерево не витримало, і Юлька, злякано скрикнувши, полетіла вниз. А Юрко так і залишився стояти нагорі, заклякнувши від страху. Лише за декілька секунд, коли минув перший переляк, він майнув сходами донизу.

* * *

Юрко не пам’ятає, як кликав на допомогу, кого зустрів першого і хто викликав швидку. Він бачив лише бліде Юльчине обличчя й тоненьку цівочку крові, що стікала на підборіддя. Хотів сісти разом із лікарями до машини швидкої допомоги, та його не впустили. І коли зачинилися двері, й автомобіль, завивши сиренами, рушив із місця, хлопець побіг за ним. Біг так, наче від того бігу залежало його чи Юльчине життя, біг, доки, знесилений, не впав на узбіччі й не знепритомнів.

Отямився він удома в ліжку. Все тіло боліло, паморочилося в голові, в роті пересохло. Біля нього сиділа мама й журно усміхалася крізь сльози.

– Як там Юлька? – запитав він ледь чутно.

– Жива, – відповіла мати, – дерева, на щастя, затримали удар. І чим ви думали, коли на ту дзвіницю лізли? В неї дві ноги зламані, тебе ледве виходили. Ти ж п’ять днів непритомний пролежав.

– Мамо, Юлька не винна, то я почав, – Юрко поклав свою долоньку на мамину руку.

– Та знаю я, усе тепер знаю, – важко зітхнула жінка. – Коли Юлька отямилась, то розповіла, а потім в інтернеті відео побачили, – вона схлипнула якось так по-дитячому беззахисно, що Юркові захотілось її обійняти та втішити. Але щось не давало йому цього зробити, і це був зовсім не біль. – Ти пробач нам, синочку, – мамині сльози падали на хлопчикові рученята. – Тепер усе буде інакше.

Вона все говорила й говорила, розповідала, що тепер кривдників покарають, над цим уже працює поліція, а вони переїдуть до іншого міста, де їх ніхто не знає, і вони про все це забудуть, що тепер вони з татом нікому більше не дадуть його скривдити. Юркові нарешті стало так тепло й затишно, як тоді, коли він був іще зовсім малим, і хлопчик почав засинати під той мамин шепіт. Але раптом гострий і болісний спомин змусив його виринути із солодкого напівзабуття.

– Ні, мамо, ми нікуди не поїдемо. Тепер уже нікуди... Тепер я вже не боюся...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!