ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

Софійку нагледів одразу, байдуже, що маленькою була. Посоромилася в кінобудку до нього заходити, хоч про їхні стосунки знали, певне, всі хлопці й дівчата в селі. Тут ніде не сховаєшся, хоч би як хотів. Та й сам бовкнув своєму найкращому дружку про те, що захомутав оту малу гордячку, – похвалитися, бач, захотілося. Аж сплюнув з досади. Однак підійшов до неї в темряві, поцілував її у щоку й сказав, що він до кінця сеансу більше не вийде, бо стрічка затягана, часто рветься. А вона, мовляв, нехай чекає його біля липи.

Софійка лише кивнула головою й відійшла. Дівчина хотіла щось йому важливе сказати, але передумала: часу було замало, та й не знала, як доступитися до коханого з несподіваною ще для неї самої новиною. Побігла до дівчат, які збиралися вже заходити у приміщення, однак, не знайшовши Марійки, притулилася до своєї однокласниці Варки, що цього разу – таки допомогли каблуки – була майже нарівні з нею.

У клубі сіла позаду, сподіваючись, що Дмитрик таки знайде спосіб побачити її. Кіно майже не дивилася, все думала, як розповість йому про свою вагітність і як сприйме цю новину він. Згадувала всі його слова й не могла відшукати в пам’яті тих найкращих для дівчини – «кохаю», «будь моєю дружиною». А він і не говорив їх. Тоді на сіні, коли вперше вмовив піти до нього додому, називав її зозулькою, мабуть, тому, що вона трішки рябенька, любисточком, та ж вона в тому зіллі коси полоскала… А тих заповітних так і не промовив. Певно, не відразу ж їх і кажуть, думала, й горнулася до хлопця, шептала, що він і коханий, і найкращий у світі, і що вона його ні на кого не проміняє.

Не здогадувалася тоді Софія, що Дмитро соромиться стояти з нею поруч. Уночі – нічого, ніхто не побачить, а вдень… Обоє маленькі, вона тільки тендітніша, наче, наче… згадував: пігмеї з документального журналу про народи Центральної Африки, що він прокручував якось перед фільмом. Які в них діти будуть?! Та й що скаже вічно сердита й заклопотана мати? Хотів мати здорову, гарну дружину, яка б і до роботи важкої селянської годилася, і синів би йому навела міцних і високих. Таку вже пригледів, але боявся підійти до неї, хоч і не з боязких.

Марійка, ота продавчиня, що із Софійкою водиться, дебела й гарна, йому б підійшла. І батьки в неї заможні, і ні з ким уже не діляться. Воно й Софійчині теж справні господарі, але не лежить серце до неї. «Не інакше, як нечистий поплутав», – тенькало часто в голові. А на запитання товаришів, коли покличе на весілля, відбріхувався, що ще наречена не виросла. «Та вона й не виросте», – злився подумки, хоч не міг встояти перед спокусою вкотре запросити її до сіносховища.

Сьогодні ж вирішив поговорити з обома дівчатами: Софійці сказати, що не кохає її, хай собі іншого шукає, а Марійці запропонувати дружити. Ні, не так, одній сказати, що серце належить іншій, як ото у фільмах, а іншій запропонувати те серце з рукою разом. Він у кінобудці заховав навіть букет великих ромашок, що в сусідки нарвав, а в коробочці, що пекла йому через кишеню піджака, лежала справжнісінька обручка.

Байдуже, що він невисокого зросту, чоловіки не тим беруть, а до таких дів­чат, як Марія (вимовив уголос її велике і суворе ім’я й аж злякався чогось), він підходи знає. Про кавалерів, що бігали за дівчиною, не думав: жоден ще ж не сватався, а він одразу готовий її до РАЦСу вести. Таку не страшно й матері показати, не посміє невістку гризти, до того ж батьки за нею добре придане дадуть. Може, розщедряться й на корову, бо ж тримають аж дві розкішні молочниці, що випасаються все літо на дармовій паші береговини. «Майбутній тесть», – це вже наперед подумалось, але хай! – навіть доточив той шматок до власного городу, обгородивши його тичками й не даючи вуличній дітворі біля річечки з протилежного боку навіть пічкурів ловити. «Паняйте далі! – кричав сердито, розмахуючи пужалном. – Замулили геть воду – корів не напоїш!». Нічого, з тим сердитим чоловіком він якось домовиться. Є в нього чим купити старого крикуна.

А от Софійка… Отут може бути халепа. Що в такому разі роблять покинуті сільські дівчата, він не знав, але здогадувався. Ну, покричить, поплаче, може, вдарить його… Вона наче спокійна… Подумаєш, не дівчина вже. Вона не одна така. От його мати з Німеччини привезла (туди разом з дівчатами на заробітки поїхала), спочатку люди пальцями тицяли, а потім нічого… чоловік знайшовся справний і покрив той гріх, сином його назвав, боронив від кривдників. От тільки не змогла мати дядькові (татком, варто сказати, гукав) народити більше дітей, може, якби не загинув у лісі, рубаючи для колгоспу сосну, то… Так і Софія. Добре, що вона від нього ще не понесла. Треба із цим зав’язувати. Зараз же! І починати будувати своє життя, правильне і безгрішне.

Плівка, свиснувши, підлетіла рваним боком доверху. Кінець. Хай-но люди трохи порозходяться – і друзяки виметуться з кінобудки. Вдавав із себе дуже заклопотаного, але ті, підморгуючи один одному, таки дали йому спокій.

Вийшов надвір. Прямо перед ним на клумбі сіріли й солодко пахли півники. Їх розрослося багато, і пласке широке листя стелилося аж цеглинками, що побілені стояли сторч замість огорожі для квітів. Півників на букети не рвали, бо вони були дикі й росли всюди, навіть на цвинтарі. Але Дмитрові вони подобалися. Думав, що як побудує нову хату, попросить дружину – аж млосно стало! – насадити півників і бузку білого, того, що не розростається, – бачив у сусідки. А під бузком лавочку поставить, на якій вони, втомившись, відпочиватимуть. І гойдалку для дітей… Так задумався, що не почув легких кроків, отямився лише тоді, коли м’які теплі долоньки затулили йому очі.

 – Це ти, Софіє? – сказав сухо й аж закашлявся, тамуючи тремтіння в голосі. – А я маю з тобою поговорити. Пройдімо далі, щоб ніхто не чув.

«Нарешті», – тріпнулося серце в дів­чини й завмерло у щасливому передчутті. Тільки чого ж він такий несміливий і каже так, ніби заплакати збирається?

Покірно пішла до ним аж до високих ялинок, за якими була вже контора й сільрада. Аж там зупинився і, сторожко оглядаючись, узяв її за руку. Говорив не те й не так, як вигадав. Щось намагався пояснювати й відчував, як його слова, мов батоги, цвьохкали її в обличчя. З-за хмари виглянув місяць і освітив перелякані очі дівчини, здалося, що й не очі, а лише суцільні розширені зіниці; і його облив сяйвом, маленького й миршавенького пігмея, і квіти довкола контори – лев’ячі ротики й нагідки, що пахли ліками та засторогою.

Не слухала більше, пішла, наче п’яна, через ті нагідки, лев’ячі ротики, ще якісь високі й ніжні, що хрумали під ногами… Наткнулася на підстрижений кущ жовтої акації та звернула вбік, шукаючи хвірточку. Не відчувала, як обпекла жалка кропива, що росла біля рівчака, яким текла дощова вода. Якось вийшла на дорогу, скинула туфлі й, тримаючи їх у руках, мовчки побрела до поля, яким стелилася вузенька стежечка до їхньої хати…

Новини в селі швидко поширюються: радіо без проводів, сказав якось, жартуючи, старий дід Грицак. А ця новина була двох варта. Старий парубок, син Параски Гергульки, сватав дочку Миколи Ковалика. Для великого села сватання не диво, але всі знали, що той хлопець, відомий трьом селам як кіномеханік, мав одружитися з дочкою сусіда Миколи, Семена Дишла. Казали баби, що дівчина ще й була вагітна. Хто вже їм розказав про те чи сорока на хвості принесла, але хрест на себе клала Манька Диркачка, що якось бачила («Приспічило серед ночі, кумоньки», – шептала), як виводив парубок із сіносховища Софію маленьку, ще й солому на ній оббирав. А від такого діти бувають…

Хай як би там було, але ладнав старий Ковалик велике весілля, на все село – віддавав заміж останню дитину. Із Херсона мали приїхати старша дочка з чоловіком і сватами та з Донеччини син-шахтар. Найняв чоловік двох кухарок, родичі збіглися на допомогу, чоловіки порося закололи, та ще й телятко молочне на додачу, щоб не казали в селі, що Микола – скупердяй.

Донесли щось і йому у вуха сердобольні сестриці, бо на сусідів не дивився й на весілля їх не велів кликати. Баби ж, поглядаючи через дорогу, аж захлиналися, розказуючи одна одній почуте. І що буцімто старий Семен спровадив дочку до сестри в Березань далеку, і що дружина його раптово захворіла й лежить при смерті, а сам він, ледве ноги тягаючи, до худоби лише вночі виходить.

Чи так, чи не так, а на подвір’ї в них декілька днів, поки гуляло весілля, нікого не було видно. І в хаті не світилося вночі. Так, наче вибралися раптом усі з того обійстя. Корова не ревла, кури не шукали поживи, лише здоровенний кудлатий пес бігав на ланцюгу, який зачепили за дротину, всім подвір’ям і скаженів від люті. Коли ж дядьки били в бубон і заливалася гармошка, вив, піднявши морду в небо.

– Звірина недобре відчуває, – сказала котрась із куховарок, то її так зацитькали, що й сама не рада була, що ляпнула лихе.

 – Собаки завжди під музику виють, особливо прив’язані, – пояснювала їй старша.

– А молоді хай живуть і множаться. Старий, кажуть, корову дає з телям на обживання, а мати – гору подушок, перину й постільного вузол. Сестра ж посуду всякого понавозила, а брат буцімто – машинку швейну зінгерівську…

Так за балачками й день минув.

І був коровай, і дружки як слід співали, і водили прибрану молодуху вулицями, запрошуючи найдорожчих гостей на весілля. І було гільце другого дня, прикрашене саморобними квітками зі стружки паперової блискучої, а ще цукерками в яскравих обгортках, стрічками барвистими пов’язане. Носили його попереду бояри, танцюючи услід за старшою дружкою, яка хвацько відбивалася від парубків та, вдаючи із себе зморену, накульгуючи на ногу, намагалася втекти. І йшли за гільцем, що тріпотіло на вітрі веселкою й ніби хотіло вирватися з чіпких пальців, поважні молоді. Вона вся в білому й вища від молодого більш ніж на голову, він – у сірому костюмі, дорогому, з білою квіткою на вилозі піджака, з міцно стиснутими тонкими губами. «Пара, що й казати, дивна, але проти кохання не встоїш», – гомоніли старші жінки, а молодші тільки переглядалися.

Про Софію не згадували, наче змовившись. Тільки коли вже боярин наздогнав старшу дружку, яка таки втекла й заховалася за копичкою сіна в куткової баби Лизавети, та привів її до молодухи, а весільна процесія рушила назад до хати, котрась із піддівочок таки не витримала й, схлипнувши, промовила до подружки-світилки: «А як же бідна Софія? Що ж тепер із ними всіма буде?!». Вона по-справжньому жаліла нещасну дівчину, яка нещодавно врятувала двох дітей, які топилися в їхньому ставочку; бавилася з малечею й частувала її саморобними цукерками із паленого цукру. Жаліли, видно, й інші люди, але мовчали, бо цьому горю не зарадиш. І лише вночі, коли вже всі спали, мала почула скрадливий шепіт матері до батька:

– Ти бачив, як той індик (це про молодого) дивився на гроші, що скидали на рядно? Ото ж, мабуть, зазіхнув на те добро та комори. А втім, у житті всяке буває. Зріст для чоловіка не найважливіше.

– Не найважливіше, – погодився батько, – а Семена Івановича шкода. Це ж глум який на все село! А дівчина переживе, хоч треба було й шануватися.

Дівчинка заснула і вже не чула, що відповіла батькові мати. І снилося малій величезне зелене рядно, на якому, взявшись за руки, стояло двоє маленьких гарних людей. А місяць обсипав їх срібними монетами, що дзвеніли, як Софійчин сміх.