ТАЄМНИЦІ ЗЕЛЕНОГО ТЕАТРУ

– А ти чого хочеш?

– Жити.

Ми мовчки попрямували в бік «Арсенальної». Я не розуміла, що далі, але відчувала: він знає, що робить. Обійшли вхід у станцію метро й почали спускатися напівзруйнованими сходами.

– Куди ми йдемо? – Тая не витримала.

– На Зеленку. Зелений театр. Місце таке, культове. Ви що, не чули?

– Ні, а мали?

– Ну, всі його знають. Тут колись була фортеця, частина укріплень міста, потім побудували театр просто неба, а потім він згорів…

– І що ми там робитимемо?

– Поставимо намет та заночуємо, а завтра щось вигадаємо.

– У фортеці?

– Під нижньою підпірною стіною. Там, взагалі-то, урвище, але є пласка частина. Вдень на стіні тренуються скелелази, альпіністи, туристи, усі, кого тягне вгору, а вночі там спокійно.

Я з недовірою озиралася на всі боки. Місце не здавалося безпечним. Дивувало, що майже в центрі мегаполіса існує така напівдика територія. Ми перейшли через дорогу й заглибились у парк. Прокрокували доріжкою, вимощеною бетонними плитами, вздовж огорожі згорілого театру.

– Обережно! – Філ дістав налобний ліхтарик і присвітив. Ми наблизилися до довгої цегляної балюстради, яка увінчувалася металевим поруччям. – Ми на нижньому бастіоні. Обійдемо збоку і спустимось до підніжжя. На середині спуску вхід у підземелля. Не впадіть туди.

Рухалися повільно, обережно переставляючи ноги. Остання ділянка спуску виявилася крутою. Я кілька разів перечіплялася за коріння та уламки битої цегли. Схожий на льодяник, круглобокий місяць освітлював стіну старого укріплення, яка, немов мішень у тирі, мала вигляд побитої і потрощеної.

– Тут що, військові дії були? – Тая наблизилася й обережно торкнулася цегляної кладки, немов вона може розсипатися від її дотику.

– Ні, ця і верхня стіна, там, де театр, мали охороняти водонапірну вежу. А цегла сама з плином часу викришується. Хоча, що цікаво, отам над аркою є сліди, ніби від картечі. Це одна з місцевих за­гадок.

– Обожнюю містичні історії, – я взялася допомагати Філові ставити намет.

– Про це місце їх безліч. Наприклад, дигери вірять, що в підземеллях, схованих під стіною, живе таємничий Господар. Якщо заходиш всередину, потрібно привітатися з ним.

– Ми ж туди не підемо? – Тая склала руки на грудях.

– Та розслабся, то все балачки. Я там був, тунелі майже всі засипані. Колись слугували для комунікацій. Зараз там радше сміття, пацюків та волоцюг зустрінеш, ніж Господаря.

– Я не хочу тут залишатися, – у голосі Таї пробринів страх. – Ушиваймося звідси!

– Та облиш. Усе добре, – я відчувала, як гудуть ноги, а спина стогне, благаючи лягти на рівну поверхню.

– Ти як хочеш, а з мене годі. Я вранці попрошу в мами грошей і їду додому, – Тая заповзла в намет і вмостилася, скрутившись у кутку.

Спершу лежали мовчки, але сон не йшов. Збоку стіни відлунили незрозумілі звуки, схожі на крики та брязкіт заліза.

– Філе, Філе… – погукала я тихенько. – Що то за грюкіт?

– А, та то відлуння древніх воїн.

– Що? – від цієї сентенції я остаточно прокинулася. У мені заворушився давно заснулий історик.

– Тая ж просила не розповідати страшилок, то я і промовчав.

– Вона наче спить, – я притишила голос.

– Гаразд. Ходить легенда, що в підземеллях якимось способом законсервувався звук, який лунав у ті часи, коли на Київ вчиняли набіги різні орди. Не знаю, як таке можливо, але вночі тут постійно грюкіт і стогін. Якщо хочеш, можемо піти всередину стіни, там ще краще чути.

– Та ні, мені й звідси какофонії вистачає, – не хотілося вилазити з нагрітого спального мішка, щоб бродити темними моторошними тунелями.

– Про це місце чого тільки не вигадують. Чув, що там є кілька порталів, можна крізь них у минуле стрибнути, розповідають про загадкову банду, яка грабувала і вбивала людей, а трупи там ховала. Втім, найкрутіша історія про те, що тунелі заглиблю­ються на дев’ять рівнів.

– Як Дерінкую в Кападокії, – я усміхнулася раптовому спогаду про подорож до Туреччини. – А ти на всіх рівнях був?

– Та ні, тільки на першому. Як дістатися глибше, невідомо, багато переходів засипані. Оповідав мій батько, що дитиною на подвір’ї закинутого будинку знайшов льох і заліз всередину, перевірити, чи немає чогось смачного. Їжі не знайшов, але там були підземні ходи. Наступного дня взяв ліхтарик і пішов їх обстежувати. Заблукав і вибрався тут. А коли знову збирався залізти, той погріб уже зрівняли із землею. Тож усе можливо.

Ми ще трошки поговорили й не помітили, як заснули.

 * * *

Я прокинулася від того, що Тая почала ворушитися.

– Мені треба надвір, – кинула, розстібаючи блискавку намету.

Я перевернулася на другий бік і відключилася. Снилися розмиті образи вояків із минулого, розбійники, які ховалися в глибоких тунелях та надривні крики людей, які помирали на полі бою. Здригнувшись від чергового кошмару, розплющила очі й відчула тривогу. Помацала Таїн спальник – пустий. Але ж вона мала вже повернутися. Філ спокійно сопів поряд. Я підсунулася до виходу й вистромила голову.

Тихо. Нікого немає. Проклинаючи подругу, також вилізла з намету. Озирнулася. Стіна домінувала над урвищем, мутне небо, засвічене вогнями Києва, ховало зірки. «Може, Тая зумисне сховалася, щоб помститися за цю авантюру», – з такими думками я попрямувала вздовж стіни. Піднялася там, де ввечері ми спускалися. Наблизилась до входу в тунелі й завмерла. Хотіла озирнутися, але тіло скував первісний страх. Мені здавалося, що варто повернути голову – й зустрінуся очима з чимось жахливим.

– Ти з Господарем привіталася?

Я скрикнула й озирнулася на світло. Філ світив ліхтариком у ноги. Його обличчя, підсвічене знизу, лякало. В очах блимнув жовтий вогник. Я простягнула руку, здригаючись від думки, що відчую пальцями мертвий холод. Що, як він і є Господар? Із замиранням серця торкнулася його щоки, але вона виявилася колючою та теплою. Він зробив крок назустріч і згріб мене в обійми. Наші губи зустрілися.

Коли поцілунок закінчився, я шумно втягнула повітря й видихнула:

– Тая пропала.

– Та ну. Це ти пропала, і вона мене розбудила, сказала, щоб пішов пошукав, бо злякалася.

Забувши про обережність, я що­духу помчала до намету. Там справді сиділа, кліпаючи заспаними очима, Тая. Небо повільно зафарбовував рожевий серпанок.

– У мене є пальник, зараз каву питимемо, – Філ порився у своєму бездонному рюкзаку, дістав каструльку й заметушився на ім­провізованій кухні.

– Ще б круасанів. Біля входу в метро є кіоск, ви почекайте, а я зганяю.

– Ні. Мені лячно, – Тая не жартувала.

– Так ти ж вночі з намету виходила, а тепер зі мною побути боїшся? – я вже уявляла тепле м’яке тісто, яке відкушую і повільно жую, насолоджуючись присмаком топленого масла, й не хотіла відмовлятися від цієї мрії.

– Я не виходила. Мені навіть думати про це моторошно. Ще й ваші балачки, – буркнула. – Думаєте, я спала? Просто не хотілося говорити.

Розлили каву й пили, спостерігаючи, як від вранішніх променів змінює свої кольори стіна.

– Що ви шукаєте в мандрах? – Філ відставив кухоль і серйозно поглянув на нас.

– Я переховуюсь від того, що потрібно подорослішати, – подумавши, вимовила Тая.

– А я, як не дивно, шукаю дім, ніде не знаходжу, і це прагнення жене й жене вперед, – помов­чали.

– А я шукав таку, як ти. – Я побуряковіла, спіймавши його погляд.

Від навислої паузи врятував брязкіт, який почувся над урвищем. За хвилину спустилося кілька скелелазів. Філ підійшов привітатися й повернувся з канапками та двома яблуками. З появою цих хлопців містична аура випарувалась. Вони обмінювалися командами, лазили, про щось сперечалися, сміялися, загалом плідно проводили час.

Ми зібрали намет, зайшли в банк, щоб отримати грошовий переказ від Таїних батьків, і Філ провів нас на вокзал.

* * *

Вдома мене не полишали думки про Зелений театр. Я перечитала безліч літератури, але нічого певного з’ясувати не вдалося. Цілковиті легенди та вигадки. Пояснень, що ж відбулося тієї ночі, так і не знайшлося. Але я відчувала нестерпне бажання повернутися в те місце.

Погостювавши тиждень у ма­ми, відчула, що пора в дорогу. З Таєю ми поговорили, і вона нарешті відважилась зізнатися, що втомилася від кочового життя й хоче залишитись. Я її не вмовляла, бо давно про це здогада­лася. У кожного свій ліміт на подорожі. У когось тиждень, у когось рік, а в когось усе життя.

У Києві я влаштувалася вчителювати в ліцей, згодився диплом та знання англійської, яке відшліфувала в манд­рівках. Директорка зраділа, що знай­шла вчителя, який може викладати історію англійською, і допомогла орендувати кімнату в студентському гуртожитку неподалік.

У вільний час я зустрічалася з Філом та його друзями. Вони привчили мене до скелелазіння, відкривши цей захопливий та цікавий світ. Кілька разів ми ходили в тунелі під стіною, але нічого особливого там не трапля­лося. Хоча, щоразу переступаючи умовну лінію, яка відділяла вхід, я подумки віталася з Господарем і сміялася з власної легковірності.