ТАТОВЕ ЗІЛЛЯЧКО

– Я також рада, що зустріла хоч когось знайомого в місті! – втішилась Вікторівна, елегантно пригубивши келих з вином.

– Знаєш, я пішла з того інституту незадовго після тебе, – нас, по суті, об’єднувало лише професійне минуле.

– Мені довелося піти, бо оте постійне курсування приміськими маршрутками вимотало вкрай. А потім я трохи не працювала, маючи заощаджені гроші. І тільки за рік, коли вдалося влаштувати доньку в садочок, знайшла собі роботу за місцем проживання. Зовсім не наукову, не інтелектуальну. Не повіриш – пішла торгувати в місцеву крамницю, позмінно – не щодня. А потім мама погодилась бути вдома з Діанкою. І так якось все склалося несподівано, але добре. А як ти? Як життя? – поцікавилась

Вікторівна.

– А я також зав’язала з наукою… ги-ги… звучить, наче покинула пиячити, правда ж?! Справді, навіть у той бік не хочу дивитися. Наша наука нікому не потрібна. Там все треба докорінно змінювати, а не перекладати стосики паперів з одного місця на інший. І тому я ще рік після роботи в інституті вичитувала статті, трохи репетиторством заробляла, а потім і те закинула. Влаштувалась на склад комірником. Робота відповідальна, але не інтелектуальна, а зарплатня більша, ніж в інституті. Та й так якось даю собі раду.

– А як твої хлопці? – Вікторівна пам’ятає, що в мене є син і чоловік.

– О, дякую. З ними все гаразд. Хлопчисько вже великий. Дивиться на мене згори вниз. На такого й не крикнеш! А коли щось відповідає, то таким басочком, що аж незвично. Тепер він з татом фактично увесь час спілкується – мама йому вже не цікава і не надто потрібна, тільки коли хоче чогось смачненького. А що твоя Діанка?

– О, моя Діанка… – важко зітхнула Вікторівна.

– Бачу, дівчина в Малу академію записалась. Також піде науковими дорогами? – підтримала я, бо Вікторівна враз якось так затихла, що й розмова не клеїлась.

– Піде вона дорогами свого таточка! Тобто вона вже бадьорими кроками туди пішла і впевнено крокує далі! От як! – почала говорити Вікторівна, і я підперла голову долонею, уважно слухаючи і не уриваючи її думок. – Вона ж на нього схожа не тільки зовні! Вона – то його точна копія, тільки в жіночій подобі! Таке собі татове зіллячко! І манера говорити, і рухатись, і просторікувати – усе від нього! А найгірше, що вона захищає його і каже, що в розлученні винна тільки я! Ось так! Не знаю, звідки в доньки такі думки і хто її в цьому переконав.

– Непросто з нею тобі! – поспівчувала приятельці. – Я завжди хотіла мати донечку!

– Ой, краще мати доброго сина, ніж отаку донечку! – щиро зізналась Вікторівна.

– Навіть не думала, що за всі ці роки, коли ти її няньчила, бавила, виховувала, фактично годувала і вкладала в неї час, емоції, гроші, вона ось так тобі «віддячить»!

– Я теж так ніколи б не подумала. До того ж таточка свого вона бачила ще дуже малою, а потім він не цікавився рідною дитиною, бо має двох менших. І звідки в ній стільки отої солідарності з тим Бомком?! Невже так гени сильно тримають? Знаєш, я про це багато розмірковувала. І цілком може бути, що жодне виховання, жодні настанови і вкладені цінності не приживаються, якщо таке-от зіллячко вдалося в їхню родину… Найімовірніше, то такі гени, а їх пальцем не розмажеш!

– Ну, так… а тепер у неї ще й перехідний вік… Зовсім кепсько з таким, як ти кажеш, зіллячком! – я навіть не підозрювала, що Вікторівна, народивши собі спадкоємицю, тепер буде для неї ворогом номер один.

– Тепер, окрім прирікань і дорікань, що її татко найкращий, додались ще й сварки, буцім я їй зіпсувала дитинство і забрала з великого міста. Бо вона, бачиш, принцеса на горошині, не хоче жити в селі! А я її не раз питала, де ж був її золотий татко, чому не забрав її до себе, навіщо привів до хати іншу… І знаєш, що вона мені випалила, та мала задрипанка?! Що це я у всьому винна! Що не змовчала, не стерпіла, не послухалась… От таке воно – наче й рідне дитя, а в стосунках, то ніби мені як погана свекруха якась! Та до мене навіть ота Бомкова матуся так не ставилась. Ну, недолюблювала мене, але таких манорій ніколи не показувала! А оте шмаркате, ще зовсім не доросле, уже з такими претензіями! – Вікторівна допила своє вино і подивилась на

годинник.

Ми вийшли на галасливий проспект, обійнялись і вирішили надалі підтримувати зв’язок. Обмінялись номерами телефонів, а також статусами в соцмережах: Вікторівна додала мене у друзі, а я – її. Нізащо не знайшла би її у тих нетрях інтернету, адже підписана вона там як Дюдя-Мадюдя… смішно аж… колишня науковиця, серйозна така пані, а у віртуальному світі якась мадюдя… Ну, я також там не під справжнім прізвищем, а як Срібна Рибка, і на фото аватарка з таранькою на шворочці.

Ось таке воно, життя. Плануєш собі одне, а виходить зовсім інше. Особливо щодо рідних дітей. Гм, татове зіллячко – то Вікторівна добре сказала!

Коли ми вже збиралися йти, до Вікторівни підійшла висока юнка, привіталася зі мною. Не впізнала, бо бачила ще маленькою зовсім. А я побачила в тих рисах Бомка, тільки в жіночій подобі. Але ж виросла та його копія! Але ж змінилась! І погляд – ну точнісінько як у її батька! Нічого від мами не успадкувала! А могла би бути такою ж красунею, як Вікторівна!