ТАМ, ДЕ ЖИВЕ ЩАСТЯ

Удосвіта викладала в піч, її треба було напалити до визначеної температури, аби плоди не пеклися, а поступово віддавали вологу. «Лимонки» після першого закладання змінювали свій сонячний колір на бурштиновий, а вже під час третього закладання мали вигляд сморжів. Сушню робили також із яблук, вишень і слив, їх виморювали на сонечку. Оце й усі складові запашного узвару.

Серпень, безперечно, це солодка вощина, маковий пиріг на Маковія, пиріжки з яблуками на Спаса. Останній місяць віддає те, чим наповнювалося все літо, ллється через вінця. І нас­трій мав би бути з гіркуватим присмаком полину, бо закінчення літа. Аж ні! Настрій схожий на святкову «трійцю», з ароматом м’яти, чабрецю, чорнобривців, насичений теплим промінням сонечка. І ти щасливий, бо це ще одне твоє літо, і споді­ваєшся, що ще вдосталь буде серпня у твоєму житті…

Мені того літа вже було тринадцять років, я намагалася поводитись як доросла, та бабця тільки мовчки усміхалась на те. Я за звичкою зубами відчиняю коробочку маківки, висипаю маленькі чорні зернятка в макітру, згодом смакуватимемо коржами з маком. Завтра свято Яблуневого спаса. Пухке тістечко вже втікає з діжі, та бабця вправно ловить його і кладе на стіл, виробляє пироги з яблуками.

Ми встаємо зрання, бабця порається в господарстві, а я роблю трійцю: червоні та рожеві майорчики, м’ята, всередині – маківки. Після освячення бабця прикрашатиме образ Богородиці й оберігатиме господу. Бабця збирає кошик до церкви: пиріжки, яблука, виноград, груші, мед. Нарешті вирушаємо, адже йти з добру годину, нас наздоганяють бабусі Катря та Рімма – сусідки, теж із трійцями та кошиками.

Нас зустрічає величний храм Івана Богослова, який не змог­ли розрушити ніякі лихоліття. Малинові звуки бронзових дзвонів торкається невидимих струн душі, заспокоює та дарує радісний настрій. Бабця стоїть перед образом Богородиці, тихенько шепоче молитви, молиться за діточок та онучат. Вона легенько торкаються моєї ще дитячої душі своїми словами, і мені теж хочеться помолитись. Я навчилася від бабці «Отче наш» та «Богородице Діво…».

Неможливо забути хліб із золотавою скоринкою, що бабця випікала в печі, цей неповторний запах, цей смак. Можливо, річ у тім, що його виробляли її невтомні руки, до того ж з особ­ливою любов’ю. Аромат любистку, який сушили на купіль, дарував якийсь дивний спокій.

Зараз я згадую бабцю ще частіше, вона ніби підтримує мене в нелегку годину своїми молитвами, втішним словом та ласкавим поглядом. Скільки їй на віку довелося пережити, чого тільки вартий голодомор та вій­на! Але ніщо не змогло зламати цю людину, її воля, її широка та добра душа, жага до життя були сильнішими за обставини. Саме бабуся навчала мене відкидати злі наміри та сіяти добро в серцях довколишніх.

Я приходжу сюди, аби почути церковні дзвони, а ще відчути спокій і умиротворення. Величний храм Івана Богослова є архітектурним дивом, а ще він тісно пов’язаний з історією моєї родини та безпосередньо з моїм дитинством. Сільвейстер, що був моїм прапрадідом, теж допомагав зводити величний храм, адже тоді працювали і майстри, і простий люд. Коли я торкаюсь щербатої цегли, мені здається, що саме ця залишила відбиток тепла Сільвейстрових рук.

Бабця водила мене до храму, вона не нав’язувала мені віру, а легенько торкалася струн моєї дитячої душі добрим, мудрим словом. Бабця віддавала все своє життя дітям та онукам, для кого ж іще жити? З дідом Іваном удосталь пожили для себе. Вона лягала разом із курми, як лише починало сутеніти, а нам хотілося ще погасати. Перш аніж вкладатися спати, бабця молилася перед образом, я тихенько слухала «Отче наш», закутавшись у ковдру, чекаючи на нову бабцину казку…

Серце щемить, коли приїжджаю й бачу облуплену хатину, із зарослим бур’яном обійстям. Ми обіцяли із сестрою щороку їздити сюди, в село, де плакучі верби, де старий розкішний храм із золотими дзвіницями, пічка, яка тріскотіла веселим полум’ям, де дитинство…

Бабця народилася на Івана Купала, так склалося, що моє весілля було саме сьомого липня – простий збіг чи життя навмисне обрало саме цю дату, аби бабця оберігала мене все життя?.. Їй довелося пережити чимало лих, та цю жінку ніщо не могло зламати. Храм теж відчув на собі зміну влади, війну, але ні зняті дзвони з куполами, ні постріли з гармат, що залишили відбиток на цеглі, не змогли зруйнувати святиню, що, безумовно, теж має свою душу. Цим вони були схожі – бабця і храм.

Бабця сьогодні мені насни­лася, така ж, як і була останніми роками, – зі зморшкуватим обличчям, у чистій білій хустинці, маленька й світла. Вона впродовж усього життя супроводжуватиме мене спогадами ніжної усмішки, теплими долонями та мудрими словами.