ТАКА ЇЇ ДОЛЯ

Невдовзі чує Мілька, як мама Романа й собі журиться з чоловіком:

– Узяли б Марусю за свою з радістю, хіба би надумали будуватись. Та плани дають тільки ген під лісом, як будуть онуки до школи ходити аж звідти? Та й не дуже допоможемо з будовою – надто далеко.

А молоді й гадки не мають, любляться собі.

Гарного весняного надвечір’я, коли, здавалось, самі святі зійшли на землю, кличе Мілька сусідів. Прийшли на перший звук, бо ж і дітей їм вибавила, і, крім сусідів, нікого з рідних нема, тож із вдячності завжди піклувались про стареньку. А Мілька сіла собі на лавку під горіхом і каже сусідам:

– Чула, що ваші діти собі любляться, Боже, яка ж то втіха! І вам, і їм, і мені. Бо я ось що надумала: крім вас, у мене нікого нема, то й стару, але ще добру хатину, подвір’ячко, сад і город залишу вам. Тихо, не робіть великі очі, я ще не планую помирати. Нехай молоді же­няться, а я беру собі план на хату, Ромко з Марусею нехай будуються таки тут, і вам усім легше, і я буду мати біля кого померти.

Стару Мільку мало не задушили в обіймах.

До осені й справили гучне весілля, намет розклали на бабиному прос­торому подвір’ї, старенька раділа, немов сама виходила заміж. За рік Маруся, яка жила чи не на три хати, народила файне дівчатко, назвали Славочкою, а за три роки молоді заселились у нову хату. Ото вже радості було! Мільці виділили кімнатку, в якій узимку найтепліше, бо влітку вона йшла до своєї старої хати. Ходила тими кімнатами як пані, раділа, що хоч на старість заживе в родині та багатстві. З першими холодами урочисто заходила до нової обителі, а одного року відмовилась.

– Діти, настав мій останній час. Хочу померти у своїй хатині з двох причин: тут я народилась і нехай моя смерть не осквернить нової хати. Дякую вам за все і вибачте, якщо було щось не так. А тепер ідіть собі.

Не йняли віри, бо ще доволі міцненька й не скаржилась ні на що.

А на ранок знайшли її чисто вмитою, одягненою в усе нове і... захололою. Приготувала себе сама. Замалим до 90 років не дожила. Плакало за Мількою все село, особливо сусіди, а Маруся й поготів. Аж люди сварили, що не гоже вагітній так побиватись.

...Минули роки. Марія з Романом до 50 років доживають, уже б онуків бавити, а нема. Син жив не з однією жінкою, а прибутку ніякого. Дочка заміжня, та діток Бог не дав.

Роман помер раптово: ще звечора радів, що до пенсії лиш п’ять років, бо щось змучився вже на будовах працювати, а на ранок і не прокинувся.

Маруся з горя злягла, то вже й не вставала довгих двадцять років. Дочка стала прикутою до неї. Зять не витримав – вирушив у світи, де й знайшов собі жінку з дитиною.

Марусин син загинув в автокатастрофі. Залишилась одна Марусина дочка Слава. Самотиною живе у великій хаті, як і колись стара Мілька. Люди подейкують, що побудували хату на такому недоб­рому місці, інші кажуть, що людські заздрощі зруйнували гарний рід. Хтозна. Якась причина в тому є, лиш самотній жінці до того байдуже. Не має часу на сумні роздуми, коли в неї на подвір’ї юрба двоюрідних внучатих племінників, які безмежно люблять бабу Славу.