ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
374
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Торонто (Канада)
– Сонечко, я вже впоралася, – бабуся зняла окуляри і потерла пальцем перенісся.
Біля каміна, у якому палали дрова, на ковдрі збирали бокси для «Таємного Санти». Щороку бабуся з онукою готували різдвяне печиво, розмальовували його білою глазур’ю, укладали у святкові коробки й відносили до собору, щоб привітати дітейсиріт зі святом Різдва.
– Бабусю, а хто тебе навчив вишивати? – висока струнка дівчина, точнісінько бабусина копія в молодості, тримала в руці білу серветку з червоночорною вишивкою.
– Мене – моя бабуся, – відповіла Софіястарша, – мою бабусю – її бабуся. Така традиція в нашій родині! Щоб не забували, що ми українці! Хоч і не живемо в Україні.
Онука застелила останній бокс серветкою, зверху акуратно виклала різдвяне печиво і подивилася на бабусю.
– А як там зараз в Україні твій брат? Там же війна! Чого він не приїде до тебе?
Бабуся наче закам’яніла на мить, її очі заповнилися сльозами:
– Першого ж місяця війни Тарас самовільно пішов у територіальну оборону, далі були якісь навчання, потім – передова. Останнє смс я отримала від нього з Бахмута. Залишив свою кафедру заради Перемоги! Хоч кар’єра була для нього понад усе, навіть понад родину.
– Бабусю, ти чуєш? Уже вкотре дзвонять, – кивнула головою онука на вхідні двері.
Бабуся витерла сльози, подивилася на годинник:
– Відчиняй хутчіш, Сонечко! Тож колядники! Свято Різдва триває!
***
Бахмут (Україна)
– Професоре, егей! Час прокидатися! – молодий солдат штовхав Тараса у плече. – Треба бути напоготові, бо Різдво зустрінемо двохсотими, – молодий солдат упосміхнувся і вдихнув переривчасто на повні груди.
Тарас розплющив очі: вечоріє, тож незабаром рашисти знову почнуть штурмувати місто, наче сатана, чия сила діє тільки у темряві.
За диханням відчувається невеликий мороз, може, ґрунт в окопі підмерзне, бо за час зміцнення позицій під дощем утворилася густа маса, взуття ледве витягається з багнюки.
Тарас підвівся з імпровізованого ліжка з картону і ще раз переглянув своє робоче місце в окопі, який розташували між двома зруйнованими багатоповерхівками.
– Ти чого мене так рано розбуркав? – він подивився на хлопчиська з позивним Студент і усміхнувся.
Тарас навіть у страшних снах не зміг би уявити, що у свої шістдесят років буде свідком того, що світ перевернеться, русня прийде в рідну Україну з війною, а його робочим місцем буде не кафедра в універі, а окоп.
– Бо я бачив ворожий безпілотник, – відповів Студент, – після цього завжди починається. І наші розвідники вже скинули кілька координат скупчення русні!
– Гаразд! Усе зробимо! Хіба війна дає нам вибір?! – Тарас протер свою нашивку з позивним Професор, застебнув куртку на всі ґудзики, але тепліше не стало.
Звуки перехресного вогню артилерії в сусідньому кварталі перекрив звук гуркотіння танків поблизу.
– О, а оце наші! То відкіля ж їх стільки? – Студент кивнув головою в напрямку гуркотіння. – Один, два, три, чотири.
Тарас зняв окуляри, потер пальцем перенісся, знову почепив окуляри на ніс, надів навушники та прицілився. Вогонь потрібен прицільний, щоб напевно.
Після першого влучного пострілу перший ворожий танк загорівся і зупинився, інші, які їхали за ним, наче на параді, зупинилися і вишикувалися в ряд. Танки почали гатити без зупинки...
Небо розривалося вибухами, стовпи землі підіймалися з усіх боків, руйнувалося укріплення, яке здавалося, було гарно обладнане...
«Не бачити мені Різдва!» – перше, що спало на думку Тарасові...
***
Дніпропетровськ (радянський союз)
– Софійко! Тарасику! Підійдіть до мене! – бабуся змовницьким тоном гукала онуків до кухні.
Вона там чаклувала вже дві години, і діти чекали, коли старенька дозволить їм першим скуштувати різдвяне медове печиво, аромат якого вже проник у кожний куточок великої оселі. Приїзд бабусі завжди свято і смачна випічка!
– Почекайте, любі мої! Спочатку віднесіть батькам оце! – Бабуся накрила порцелянову тарілку вишитою серветкою.
– Що там? – Софійка нахилилася понюхати вміст тарілки, і її хвилясте довге волосся лягло на серветку. – Звичайна каша?
– Поперше, прибери волосся із серветки, люба, ти ж бачиш, що твоя бабуся в кухні порається в хустці. Подруге, це не каша, а кутя!
– Кутя? – перепитав Тарасик.
– Так, її готують на Святий вечір. Візьміть обережно і віднесіть батькам.
Діти переглянулися між собою і здійняли на чоло брови.
– Чудно все це, бабусю! – Тарасик узяв глечик у руки.
Бабуся витерла долонею щоку, начебто бачила, що на ній було борошно, поклала руки на плечі Софійці й Тарасикові та відправила їх до залу.
– Галино, Павле, відірвіться від телевізора, будь ласка! Вам діти кутю принесли! Святвечір починається!
Батьки повернулися і звели брови, точнісінько як їхні діти.
– Яка смачна кутя! Хм! І родзинки тут, і горіхи, і мак! – батько з’їв першу порцію, прицмокуючи. – Що б ми робили, якби не теща? – він звернувся до дружини, усміхаючись. – Так, Галинко?
– Мамусю, я ж тобі казала, що Павло атеїст і не вірить у все це! Та й не святкуємо ми Різдва! – сама покуштувала кутю і зажмурилася від задоволення.
Десь там, у далекому дитинстві, її бабуся, мама її мами, готувала таку саму кутю на Різдво! Діти розносили кутю і здобну випічку своїм хрещеним, колядували, за що хрещені обдаровували хрещеників подарунками і грошима.
– Галинко, ви що, забули? А де дітям подарунки на Різдво? – бабуся шепотіла на вухо своїй доньці. – Оті пакунки під ялинкою?
– Ну що ти, мамо, то на Новий рік! – прошепотіла у відповідь Галинка.
– Ось, мої любі, вам на Різдво! – Матуся витягнула з кишені гроші й протягнула своїм діточкам.
І Софійка, і Тарасик уперше отримали від батьків гроші, це так дивно було! Під ялинкою на Новий рік вони точнісінько знали, що їх чекають мандарини і цукерки, а тут – гроші, на Різдво!
– Ми не повинні забувати наші свята і традиції! – звернулася до доньки і зятя бабуся. – Різдво – велике свято наших предків!
– А тепер, мої ріднесенькі, ходімо за мною! – бабуся промокнула куточком хустки сльози біля очей і пішла з онуками в кухню розмальовувати різдвяне печиво.
– Бабо, а яке свято важливіше – Новий рік чи Різдво? – в голові у Тараса ніяк не вкладалося почуте.
– Так, і мені це цікаво! – підтримала братика Софійка.
Бабуся одягла на онуків фартухи, поставила на стіл запашне печиво і білу глазур для прикрашання.
– Новий рік – це радянське свято, а Різдво – українське! – Старенька вимостила вишитою серветкою вазочку і зверху акуратно повикладала розмальоване печиво, яке онуки ще не вспіли проковтнути.
Вона милувалася замурзаними від глазурі діточками і була впевнена: традиції Різдва не зникнуть з її родини!
***
Дніпро (Україна)
– Які колядники? Ви що?! У нас післяопераційна, – розкинула руки в боки медична сестра й загородила собою весь коридор обласної лікарні, – військові тільки після операцій! Вони ще під наркозом!
– Дуже шкода! Діти готували і колядки, і малюнки, і печиво, – не здавалася молода вчителька. – Передайте їм оце! Будь ласка! – вчителька протягнула малюнки.
– Гаразд, давайте, я покладу кожному пораненому біля подушки, – медична сестра взяла три малюнки, – а колядників проведіть до нашої ялинки в холі, там і заколядувати можна, і печиво розвісити на гілках.
Медична сестра зайшла до післяопераційної, професійно обвела поглядом три комп’ютери з показниками. Все стабільно. Поранені стабільно важкі.
Поклала біля кожного дитячий різдвяний малюнок і зупинилася біля ліжка з дідусем, схожого борідкою на професора. Цієї миті екран його телефона, який лежав на тумбочці поруч, засвітився: «Вітаю з Різдвом тебе, Тарасику. Як ти?».
Медична сестра подивилася на пораненого, взяла в руку телефон і відповіла: «І тебе з Різдвом! Я живий!».
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
54
Життєві історії
