СВЕКРУШИНА ПОРАДА

Так минав час. Робота, діти, клопоти… Ганна й далі жила відсторонено. Єдине, що тепер усі разом у неділю ходили на цвинтар. Коли Люда просила що, також не відмовляла, допомагала…

Так минуло ще три роки. Вже й меншенька донечка до школи збирається… А це напередодні, влітку, видалася добра нагода Люді з дівчатками поїхати до моря. Такими щасливими жінка ще не бачила своїх дітей. Тішилась, а душа тихо плакала: «Якби був Мирон…» Але донеч­ки зав­жди відганяли сумні мамині думки. Вже першого вечора по-дорослому так навперебій розповідали, що в них з’явилася нова подруга, Настуня. І приїхала вона на відпочинок лише з татом, бо матуся їх залишила і втекла до Італії… Діти на свій лад сприймали розповідь Настуні й дуже шкодували її. А вже наступного дня Люда мала змогу познайомитись і з Натунею, і з її татом, Романом. Так мимоволі через дітей і почали спілкуватися…

Час на відпочинку збіг швидко. Роз’їхались… Нерідко Люда вже потім згадувала Романа. З теплотою згадувала. Видно було, що дуже любить він свою донечку. І, незважаючи на такий собі вибрик дружини, не занепав духом, не почав пиячити, не шукав пригод, а цілковито присвятив себе вихованню дитини.

Тоді вона й думки не допускала, що цей чоловік міг би стати добрим батьком і її дівчаткам, та й їй самій опорою і підтримкою…

Хоча й була Люда ще зовсім молодою, жодного разу після смерті чоловіка не думала про те, щоб спробувати влаштувати власне життя. Хоча рідні та знайомі не раз відкрито говорили про це жінці. Молода ж іще зовсім… Діти підростуть, свої сім’ї створять, а ти залишишся сама… Втім, Люся чогось вважала пустими ці поради…

А це якось розлучений співробітник почав виявляти до Людмили знаки уваги. Ніби непоганий він чоловік. Не можна сказати, що й Людмилі це було неприємним. Кілька разів ходили на каву, у театр… Останнім часом Ігор почав натякати про спільне життя. А на Людмилині страхи, мовляв, не знаю, як сприйме свекруха все це, бо ж живуть вони з дітьми у її квартирі, відповів, що має власне житло, куди й забаре її з донечками…

На новорічний ранок, який орга­нізовували в їхньому колективі, Людмила привела своїх дівчаток. Там і познайомила їх з Ігорем… А вже наступного дня старша донечка, схлипуючи, сказала, що вона не хоче, щоб дядько Ігор жив із ними. Бо не хоче ні з ким ділити маму, а ще… не хоче ніякого іншого тата… Дуже вже боляче дитина сприйняла усе це, і для Людмили це було вагомою причиною розірвати стосунки з Ігорем…

Знову закрутились будні… А наступного літа дівчатка отримали листа від своєї давньої подруги Настуні, у якому дівчинка писала, що знову вони з татком їдуть на море. Запрошувала і їх… Діти, як то часто буває, швидко пристали на цю пропозицію. І на пояснення Людмили, що немає грошей, стверджували, що не хочуть ні атракціонів, ані розваг і навіть морозива – лише на море… Але й на дуже скромний відпочинок у Людмили не було коштів. Діти, звісно, засмутилися. Проте згодом обм’якли, бо Настуня вже в наступному листі написала, що вони з татом їдуть на екскурсію до їхнього міста….

Так через рік після спільного відпочинку вони зустрілися знову. Тоді ж зблизились і вони з Романом. Люда відчувала, що подобається цьому чоловікові. Відчувала, що й він їй не байдужий… Відтоді Роман з донькою частенько приїздив до їхнього міста. А одного дня запросив Людмилу з дівчатками до себе в гості. Але старша доня знову збунтувалась. Вона вже розуміла, що дядько Роман не просто батько подружки… Тому й не хотіла вона ні до Настуні, не хотіла й дядька Романа, ні якогось іншого дядька… Людмила намагалася підібрати ключик до дитячого серця, але їй це не дуже вдавалося… І від Романа відмовитись також не змогла…

Мала ходила невдоволена, насуплена, а одного дня знайшла вихід: вирішила все розповісти бабусі Гані. Чула ж бо не раз такі собі пусті балачки між дорослими, що злосна Ганна жінка, а ще припущення родичів і знайомих, що нібито не дасть Ганна згоди, аби Людмила знову вийшла заміж… Знала мала й сама, що бабця строга, і мама, як, зрештою, і вони із сестричкою, її побоюється…

Ганна мовчки вислухала онуку, її плачі й жалі, а ввечері вирішила поговорити з Людмилою. Розмова була довгою, і Люда… чи не вперше за всі ці роки прониклась теплом і любов’ю до свекрухи…

Виявляється, Ганна не просто не була проти, аби Людмила влаштувала своє особисте життя – вона дуже хотіла цього…

– Коли помер мій чоловік, думала, не переживу, але день за днем біль помало відступав… – почала тихо Ганна. – Свого часу в нас було багато друзів, а коли залишилась сама – усі кудись зникли… А може, це мені так здавалось? Тому я й відгородилась від світу, від людей… Коли була молодшою, траплялись мені чоловіки. І доволі добрі. Але я усім відмовляла… Сама собі хотіла довести, що дам усьому раду, що не впаду… Раду то я дала, і не впала, але радості від життя так і не спізнала. Тож коли тобі трапляється якийсь чудовий чоловік – виходь за нього. Жінці потрібна опора, потрібна підтримка… То аби лиш тобі він був до душі, Люсю… А з малою я сама поговорю… Коли ж підросте трохи, то й сама тебе зрозуміє…

Відтоді минуло п’ять років. Людмила з Романом таки поєднали свої долі. А незадовго в них народилась ще одна донечка. Живуть у добрі й злагоді…

А Ганна… Вона була не проти, аби невістка з новим чоловіком та його донечкою жили в її домі, але молоді таки вирішили, що житимуть у Романа. До Ганни в гості усі разом приїздять часто. Вона й далі така ж неговірка і замкнута, але Люда тепер зовсім по-іншому сприймає свекруху. Знає, що не тримає й не тримала вона ніколи, як то кажуть, каменя за пазухою… А ще Людмила дуже вдячна цій жінці, що свого часу дала їй, по суті, тоді вже чужій, слушну й мудру пораду, якою не скористалась свого часу сама…