СВЕКРУШИНА ПОРАДА

Так минуло ще три роки. Уже й меншенька донечка до школи збирається… А це якось улітку трапилася нагода Люді з дівчатками поїхати до моря. Такими щасливими жінка ще не бачила своїх дітей. Тішилась, а душа все тихо плакала: «Якби був Мирон…» Але донечки завжди відганяли сумні мамині думки. Уже першого вечора по-дорослому навперебій розповідали, що в них з’явилася нова подруга Настуня. І приїхала вона на відпочинок лише з татом, бо матуся їх залишила і втекла до Італії… Діти на свій лад сприймали розповідь Настуні й дуже шкодували її. А вже наступного дня Люда мала змогу познайомитись і з Настунею, і з її татом Романом. Так мимоволі через дітей і почали спілкуватись…

Час на відпочинку збіг швидко. Поїхали додому. Нерідко Люда вже потім з теплотою згадувала Романа. Видно було, що дуже любить він свою донечку. І, незважаючи на такий собі вибрик дружини, не занепав духом, не почав пиячити, не шукав пригод, а цілковито присвятив себе вихованню дитини.

Тоді вона й думки не допускала, що цей чоловік міг би стати добрим батьком її дів­чаткам і їй самій опорою та підтримкою…

Люда була ще зовсім молодою, але жодного разу після смерті чоловіка не думала про те, щоб спробувати влаштувати своє особисте життя. Хоча рідні та знайомі не раз щиро говорили про це жінці. Молода ж іще зовсім. Діти підростуть, власні сім’ї створять, а ти залишишся сама. Та Люся чомусь вважала марними ці поради.

А це якось розлучений колега почав виявляти до Людмили увагу. Ніби й непоганий він чоловік. Не можна сказати, що й жінці це було неприємним. Декілька разів ходили на каву, в театр… Останнім часом Ігор почав натякати на спільне життя. А на Людмилині слова занепокоєння, мовляв, не знаю, як сприйме свекруха все це, бо ж живуть вони з дітьми в її квартирі, сказав, що має власне житло, куди й забере її з до­нечками.

На новорічну вечірку, яку організовували в їхньому колективі, Людмила привела своїх дівчаток. Там уперше й познайомила їх з Ігорем… А вже наступного дня старша донечка, схлипуючи, заявила, що вона не хоче, щоб дядько Ігор жив із ними. Бо не хоче ні з ким ділити маму, а ще… не хоче іншого тата… Дуже вже боляче дитина сприйняла все це, і для Людмили це було вагомою причиною розірвати стосунки з Ігорем.

Знову розпочались будні… А наступного літа дівчатка отримали листа від своєї давньої подруги Настуні, в якому дівчинка писала, що знову вони з татком їдуть до моря. Запрошувала і їх… Діти, як то часто буває, швидко пристали на цю пропозицію. І на пояснення Людмили, що немає грошей, стверджували, що не хочуть ні атракціонів, ані розваг, ані морозива, лише до моря… Але й на дуже скромний відпочинок Людмила не мала грошей. Діти, звісно, були засмучені. Втім, за якийсь час обм’якли, бо Настуня вже в наступному листі написала, що вони з татом їдуть на екскурсію до їхнього міста.

Так за рік після спільного відпочинку вони зустрілися знову. Тоді ж зблизились і вони з Романом. Люда відчувала, що подобається цьому чоловікові. Відчувала, що й він їй не байдужий. Відтоді Роман із донькою частенько приїздив до їхнього міста. А одного дня запросив Людмилу з дівчатками до себе в гості. Але старша доня знову збунтувалась! Вона вже розуміла, що дядько Роман не просто батько подружки. Тому й не хотіла ні до Настуні, ні до дядька Романа. Людмила намагалась підібрати ключик до дитячого серця, та їй це не дуже вдавалося. І від Романа відмовитись також не змогла.

Мала ходила невдоволена, насуплена, а одного дня знайшла вихід: вирішила все розповісти бабусі Ганні. Чула ж бо не раз такі собі порожні балачки між дорослими, що Ганна – сердита жінка, а ще припущення родичів і знайомих, що нібито не дасть свекруха згоди, щоб Людмила знову вийшла заміж. Знала мала й сама, що бабця сувора, тож мама, як, зрештою, і вони із сестричкою, її побоюються…

Ганна мовчки вислухала онуку, її плачі та жалі, а ввечері вирішила порозмовляти з Людмилою. Розмова була довгою, і Люда… чи не вперше за всі ці роки відчула тепло та любов до свекрухи.

Виявляється, Ганна не просто не була проти, щоб Людмила влаштувала особисте життя, вона дуже хотіла цього.

– Коли помер мій чоловік, думала, не переживу, але день за днем біль помалу відступав… – почала тихо Ганна. – Свого часу в нас було багато друзів, а коли я залишилася сама, всі кудись зникли… А може, це мені так здавалося? Тому й сама відгородилась від світу, від людей. Коли була молодшою, трап­лялись мені чоловіки. І доволі пристойні. Та я всім відмовляла. Сама собі хотіла довести, що дам усьому раду, що не впаду. Раду то я дала і не впала, але радості від життя так і не отримала. Тож, якщо тобі трапиться якийсь гарний чоловік, виходь за нього. Жінці потрібна опора, потрібна підтримка. То аби лиш тобі він був до душі, Люсю. З малою ж я порозмовляю. А коли підросте трохи, то й сама тебе зрозуміє…

Відтоді минуло п’ять років. Людмила з Романом таки поєднали свої долі. А невдовзі в них народилась іще одна донеч­ка. Живуть у добрі та злагоді.

А Ганна… Вона була не проти, щоб невістка з новим чоловіком та його донеч­кою мешкали в її квартирі, але молоді таки вирішили, що житимуть у Романа. До Ганни часто приїздять у гості всі разом. Вона й далі така ж неговірка і замк­нута, та Люда тепер зовсім по-іншому сприймає свекруху. Знає, що не тримає й не тримала вона ніколи, як то кажуть, камінь за пазухою. А ще Людмила ней­мовірно вдячна цій жінці, що дала їй, по суті, тоді вже чужій, мудру пораду, якою не скористалася свого часу сама.