СВЕКРУХИ Й НЕВІСТКИ

– Двом організувала весілля, то й цій мусиш. Аби-сь ходила селом та й зичила в кожній хаті по десятці. Не роби між доньками різниці. І нема чого чекати, бо якщо дівку хочуть, то треба віддавати. Їй і так уже тридцятка на носі.

Допомогли добрі люди – справили Бойчуки третє весілля. І всіх доньок віддали за невісток.

– Чому ж ви біля себе нікого не залишили? – допитуються цікаві.

– Котру? Вони всі для мене однакові. А ось у житті може бути по-всякому, отоді й побачу, котру взяти додому.

Живуть собі донечки в невістках. Їздять до батьків у гості з чоловіками, свекрами, вже з онуками. Ніби все в усіх гаразд.

Якось наймолодша приїхала тільки з дитиною, не встигла переступити поріг, як телефонує свекрусі: «Мамо, ми на місці. Так, заїхали добре, малий усю дорогу спав. Добре, завтра, як виїду, обов’язково дам знати. Та ні, не треба, не чекайте нас на вокзалі, самі дістанемось. Ну, як хочете. Тоді хоч не на вулиці чекайте, сидіть у залі очікування».

Мама Соломії аж трішки приревнувала доньку до свахи, хоч не показала цього.

– Добра у тебе свекруха, доню?

– Надзвичайно добра. Я така рада, що у Віталика гарна мама.

– До речі, а де твій чоловік?

– Поїхав за кордон, неочікувано, запросив сусід. Ми ж думаємо зводити свій будинок.

– І де саме?

– Ще не знаємо.

– А біля свекрухи місце є?

– Є, і доволі гарне, лиш далеко від центру.

– Доню, центр з часом переміщається, а така свекруха, як у тебе, має бути зав­жди поруч.

Послухалася Соломійка маму, жодного разу не пошкодувала.

Якось навідалася до мами найстарша, Дарина. Щось там із чоловіком погиркались, то й приїхала без нього.

– А що на те каже його мама?

– Ой мамо, я ще такої байдужої жінки не бачила. Вона в наші справи не те що не втручається, а взагалі не цікавиться нами, гейби нас нема в її житті. Іноді, як захворію, то навіть не запитає, чи подати гарячого чаю. Чоловіка нема по декілька днів, бо рейси бувають різні, то ж не запитає бодай про людське око, де він і як. До моїх дітей може не говорити тижнями. Я звикла, а що робити? Це ще не найгірше. Он Яринка має не свекруху, а самого чорта...

Спохватилась, що сказала зайве, та було запізно.

– Ану розповідай, бо я нічого не знаю, – материне серце впало в п’яти.

– Мамо, Ярина просила нічого вам не казати, щоб не тривожити вас. Якщо я вже проговорилася, то решту запитайте в неї самої. Недобре Ярині живеться там, ой як недобре. Чекайте, хтось телефонує. О, мій. Алло, так, у мами. А де ж мені бути? За годину будеш? Гаразд, чекаю, – повеселіла.

– Доню, на свекруху не звертай уваги, коли чоловік добрий. Її вже не зміниш, а його шануй. У кожній сім’ї є свої чвари, без цього ніяк. Бережи чоловіка, якщо він дбає про тебе.

Забрав зять Дарину, ще й тещу поцілував.

А мамі не йде з голови середуща Ярина. Зібралася, поїхала до доньки без попередження. Застала Ярину в сльозах, сваху – в брудних словах.

– Агов, що сталося? Свахо, доню...

– Приїхала твоя мамочка! Нажалілася, мабуть! Ти лиш це й умієш: або моєму синові на мене скаржитися, або своїй мамуні, – руки в боки, з очей сипле лють.

Яринка кинулась на шию матері, її синочок навіть оченят не підвів, стоїть бідне перелякане.

– Розповідайте, що трапилося.

– Як що? Віддала їм пів хати, пів городу, лиш кухня спільна – і на тій нема спокою. Ярина малому посмажила останнє яйце. З мого кошика взяла, бо свої давно пожерли. Казала їй: заощаджуйте, не слухають.

– Свахо, невже вам шкода ОДНОГО яйця для внука?

– Шкода, бо я маю інших внуків у місті, тим треба дати.

– Зрозуміло. Яринко, я забираю малого, а ти збирай одяг і більше не будеш мучитись у невістках. Твоєму чоловікові теж буду рада, якщо захоче піти за тобою. А вам, свахо, дякую, що всі роки терпіли в себе мою дитину. Нехай вам Бог заплатить.

– А таки й терпіла! Я прийняла Ярину до хати вже вагітною. До весілля вона вже була вагітна, то як я маю ставитися до неї, як до порядної дівчини? Чи так, як заслужила, – як до повії?

– Розмову закінчено. Остапчику, дитино, ходи, йдемо до нас жити. Хочеш?

– Хочу. І мама хотіла.

– То в чому річ?

Увечері приїхав зять Максим. З речами. Назавжди...