Суперниця

Так було й цього разу. Підійшов один чолов’яга – подала йому пакет з овочами. Підійшов інший – теж подала. За декілька годин, коли вже продала майже все, до Наталки наблизилась стара жінка. Від неї дуже тхнуло спиртним, жінка мала неохайний вигляд. Брудне сиве волосся визирало з-під брудної хустки. Одіж, теж брудна, висіла на худому тілі, мов на кілку. Пооране зморшками обличчя, беззубий рот, гачкуватий ніс робили жінку схожою на Бабу Ягу. Вона здавалася такою відразливою, що Наталка мовчки простягла їй декілька гривень і відвернулася. Між тим подумала, що цю жінку бачить уперше. Бабця не подякувала за гроші й не відійшла. Стояла мовчки, дивлячись на Наталку. Її це здивувало.

– Що, мало? – запитала сердито Наталка. Потім набрала в пакет овочів та фруктів і тицьнула нахабі до рук. – Бери і йди геть.

Стара криво посміхнулась і, не промовивши й слова, відійшла.

З порожніми кошиками в руках Наталка пішла додому. Ненароком повернувшись, помітила, що та Баба Яга прямує за нею. «Що за примара? Чому вчепилась до мене?» – роздратовано подумала жінка і пішла швидше. Біля воріт свого будинку знову озирнулася. Стара стояла посеред вулиці й дивилась їй услід.

Наталка увійшла у свій двір, замкнула хвіртку і знеможено сіла на лавку в альтанці. На душі було неспокійно, неприємне відчуття  близького лиха каменем лежало на серці. Знову і знову згадувала відразливе обличчя старої. Когось воно їй нагадувало. Але кого? Трішки заспокоївшись, Наталка взялась до роботи.

Раптом пролунав гучний стукіт у ворота. За високим парканом Наталка не бачила візитера, тож сміливо відчинила хвіртку і... вклякла. Біля воріт стояла стара жебрачка. Дивилася злими очицями і нахабно посміхалася. Наталка від несподіванки не спромоглася й слова сказати. Тим часом стара, грубо відштовхнувши господиню, зайшла у двір.

– Ти що собі дозволяєш?! Іди геть звідси! – здивовано і водночас налякано скрикнула Наталка.

Жебрачка, не зважаючи на господиню, походжала обійстям, розглядаючись. Цього вже Наталка витримати не могла.

– Геть, кажу, з мого двору, бо всі кістки переламаю! – вигукнула грізно, ухопивши лопату. 

Стару це не збентежило. Повернувшись обличчям до господині, вона спокійно промовила:

– Годі цирк влаштовувати. Не боюся я тебе. Не вдавай, що не впізнала рідної матері, – вона криво всміхнулась, не відводячи колючого погляду від Наталки. У тієї від несподіванки лопата випала з рук. Шок був таким великим, що Наталці забракло повітря, слова застрягли в горлі. Так, це була Ірина! І нічого дивного в тому, що донька її не впізнала, не було. Від колишньої вроди і сліду не залишилось. І не тільки тому, що жінка постаріла. Перед Наталкою стояла людина з яскраво вираженими ознаками алкоголізму. Наталці стало недобре. Дошкутильгавши до крана, вона напилася холодної води, вмила зблідле обличчя. Задавнений біль відновився з новою силою. Наталка ледь стримувалась, аби не закричати. Трішки опанувавши себе, поглянула на Ірину. Та мовчки спостерігала за донькою, стоячи посеред двору і все ще нахабно шкірячись.

– Чому прийшла? Що тобі від мене потрібно? – глухо запитала Наталка.

– Прийшла до своєї доньки...

– Ти мені не мати, – заперечила Наталка.

– Як не мати? Я тебе в муках народжувала, я тебе виховувала! – театрально скрикнула Ірина.

– Що народила – то правда. Але виховував мене тато та покійна тітка Олена. Тобі ж до мене було геть байдуже. Гадаєш, я не пам’ятаю?

– Не знаю, що ти там пам’ятаєш, а чого не пам’ятаєш, але закон для всіх однаковий. Я твоя мати, і ти мусиш доглядати мене до смерті. Он який у тебе будинок великий! Мов панія живеш! А я мушу жебрати? Тобі матері не шкода? Ти Бога не боїшся? Житиму тут, і край! І годуватимеш мене, і доглядатимеш! – верещала Ірина, бризкаючи слиною. 

– А тобі шкода було мене, коли забрала в мене чоловіка? Коли залишила рідну доньку без житла, ще й вагітну? Тоді ти Господа згадувала?

– Аніскілечки не було шкода! Ти була молодою і здоровою. Вижила ж! І дуже гарно влаштувалась. А за Олегом можеш не шкодувати. Паскудою виявився.

– То я маю дякувати тобі? Не діждешся! І не житимеш тут. Живи зі своїм Олегом, за яким я, до речі, зовсім не шкодую! Як і за тобою! Я викреслила вас зі свого життя! Геть! – скрикнула Наталка, вказуючи Ірині на ворота.

– Та не пінься. Чого ти розійшлася? Олег помер уже давно. Я залишилась без житла. Так що, хочеш ти чи ні, житиму тут. Даю тобі три дні на роздуми. Як у казці. Якщо не погодишся, то звернусь до суду. А зараз дай мені на пляшку. Душа просить. Інакше з двору не вийду, – самовпевнено промовила Ірина.

– То ти мені ще й умови ставиш? Вийди з двору, бо собаку спущу! – обурилась Наталка і підбігла до величезного собацюри, який захлинався лютим гавкотом. Налякана Ірина швиденько побігла до воріт.

– Три дні, чуєш, три дні – і я прийду по відповідь! – гукнула, зупинившись на мить біля хвіртки, і вийшла.

Напившись заспокійливого, Наталка до вечора пролежала в постелі, обмірковуючи останні події. Мабуть, правду люди кажуть, що привиди минулого завжди повертаються. Знову хвиля важких спогадів накрила жінку. Не хотіла згадувати, та згадувалось. І знову було боляче, гидко й образливо. Але у всьому поганому є щось добре. Якби не зрада матері й Олега, то не зустрівся б на її шляху Петро. Не пізнала б Наталка справжнього кохання і щастя. Вона не була жорстокою людиною. Якби сьогодні Ірина повелася по-іншому, покаялась, попрохала пробачення, то Наталка, мабуть, пробачила б їй. Поселила б Ірину у квартиру, навідувала б, доглядала б. Але нахабна Ірина винною себе не вважала. Не прохала про допомогу – вимагала її. Незважаючи на те, що розміняла восьмий десяток, пихи та гонору не позбулась. Окрім усього, Наталка не знала, як пояснити все доньці. Оленка все життя вважала покійного Петра своїм рідним батьком. Вони навідувались на могилу Наталчиного татка, а щодо своєї матері, то жінка завжди казала, що та залишила її ще в дитинстві та зникла назавжди. Певною мірою це було правдою. Жінка добре пам’ятала, що з малих років нею більше опікувався тато. А ще покійна тітка Олена. Мати мало відводила уваги своїй доньці. Завжди була до неї суворою і неласкавою. Як сказати Оленці, що мати все життя говорила їй неправду? Та й чи потрібно дівчині знати про всю тую гидоту? Ні. Не варто діставати скелети із шафи. 

Повернувшись з роботи, Оленка відразу помітила пригніченість та блідий вид матері.

– Мамочко, ти зле почуваєшся? Добазарювалась! Я відвезу тебе до лікарні, – стурбовано запропонувала.

– Не переймайся, донечко. Трішечки тиск підвищився. Все минеться, – заспокоїла її Наталка. Хоч як Оленка вмовляла її, аби поїхала до лікарні, та мати не погодилась. 

– Гаразд. Хай так. Але ніяких базарів! Чуєш, мамо? Пообіцяй мені. Бо силоміць тебе відвезу на лікування, – застерегла дівчина.

– Добре, доню, добре. Не ходитиму на базар, – пообіцяла Наталка.

Вона дотримала обіцянки. Два наступні дні була вдома. Третього дня весь час прислуховувалась до найменшого гамору за ворітьми. Очікувала на прихід Ірини. На той час твердо вирішила, що відмовить нахабі. Нехай звертається до суду! Наталка цього не боялася. Мала змогу найняти досвідченого адвоката, тож була упевнена, що виграє справу. Але її дуже бентежила думка, що доведеться все розповісти Оленці. Та Ірина не прийшла ні третього дня, ні четвертого, ні п’ятого. Тож Наталка сама вирішила піти до неї. Обійшла весь ринок, але Ірини не побачила. Врешті запитала про неї у знайомого безхатька, якому завжди подавала милостиню.

– Декілька днів тому їй стало дуже зле. Кров пішла носом та ротом. Сухоти в Ірини. Тож швидкою відвезли її до лікарні для туберкульозників, – прошамкав старий.

Наталка поспішала додому так, що ледь не спотикалась на рівній дорозі. Для неї вже не стояло питання допомагати чи ні матері-зрадниці. Звісно, Наталка допомагатиме. Співчуття переповнювало їй серце. Враз забула всі образи. Навіть сторонній хворій і самотній людині допомогла б. А Ірина хоч круть-верть, хоч верть-круть, але її рідна мати. Швидко заповнивши сумку наїдками, Наталка вирушила до лікарні.

Жовте, мов віск, знекровлене обличчя. Сині, міцно стиснуті вуста. Неприязний погляд погаслих очей. Ось такою побачила Ірину в лікарняному ліжку.

– Навіщо прийшла? Позловтішатись? – слабким голосом запитала хвора.

– Прийшла, бо пробачила тобі, – спокійно і лагідно відповіла донька.

– Не потребую твоїх пробачень. Бо я тобі ніколи не пробачу.

– Що ти маєш мені пробачати? – здивувалась Наталка.

– Ти спаскудила все моє життя, – по-злому прошепотіла хвора.

– Чим?!

– Тим, що народилась. Я завагітніла тобою ще до того, як вийшла заміж. Народжувати не хотіла. Вже й до лікарні йшла, аби зробити аборт. Однак твій батько наздогнав мене, на коліна падав, просив, аби я залишила тебе й вийшла за нього. Кохав він мене. Та я його ні. Але піддалась на його вмовляння, бо мені, дівчині без роду та племені, й жити ніде було. А він мав квартиру й автомобіль, вищу освіту, високооплачувану роботу. Це мені лестило. А коли ти народилась, я тричі пошкодувала про своє рішення. Мої подруги розважались, на танці ходили, а я прала пелюшки, готувала обіди, днями не виходячи з квартири. Твій батько весь день на роботі, серед людей. А я, молода та гарна, мусила доглядати пискля, якого так і не змогла полюбити. Ледь стримувалась, аби на придушити тебе подушкою. Коли ти підросла, я пішла працювати. Тепер почувалась вільною птахою. Хлопці біля мене вились, мов мухи біля меду. Ото вже ж душу відвела.

По декілька днів додому не поверталась. Сусідка Олена забирала тебе із садочка і бавила, допоки твій тато з роботи повернеться. Твій батько знав, що я зраджую його. Та терпів, заради тебе і кохання до мене. Мене таке життя цілком влаштовувало. Коли чоловік помер, я не дуже й сумувала. А чого було сумувати? Адже я отримала цілковиту волю, квартиру. Все було б добре, якби не ти.

Я намагалася влаштувати особисте життя так, як хотіла. Та всі мої залицяльники довго не затримувались біля мене, бо не хотіли годувати чуже дитя. Могла б тебе до дитячого будинку віддати,  та не хотіла собі репутацію псувати. Терпіла. А тут ти на порі стала. Мої залицяльники більше на тебе задивлялись, ніж на мене. Саме тоді я відчула в тобі суперницю. Це мене до сказу доводило. Найбільше боялася, що ти вийдеш заміж і народиш. Не хотіла стати бабусею!

Коли ти привела у квартиру молодого, гарного Олега, то я мало не збожеволіла від розпачу. Не могла дозволити, аби моя суперниця була щасливою! Не могла, і годі! А звабити Олега було неважко. Я зналася на цьому. Та й він недовго опирався. Коли під час вашого розлучення побачила тебе, змучену, нещасну, коли залишила тебе без житла, почувалась переможницею. Мені було байдуже, виживеш ти чи пропадеш. Аби я була щасливою. І була такою декілька років. Ми переїхали в інше місто. Придбали житло. Жили, мов два голубки. Та якось я заскочила Олега в ліжку з іншою, молодою і гарною. У нашому з ним ліжку. Розум мені потьмарився. Ухопивши праску, декілька разів ударила його по голові. Вбила. І не шкодую.

Мене ув’язнили на п’ятнадцять років. Відбувши покарання, я з’ясувала, що залишилась без житла. Якийсь час жебракувала в тому місті, а потім повернулася сюди. Що було далі, ти знаєш. Чом дивишся на мене з такою відразою? Гидко? А мені байдуже. Я ні про що не шкодую. Якби час повернути назад, я знову вчинила б так. Думаєш, ти мене перемогла? Ні. Ненавиджу тебе. Якби ти пустила мене у свій будинок, то я б спалила його. Була ти мені суперницею, нею і залишилась. Іди геть! Дивитись на тебе несила!

Вмиваючись слізьми, Наталка вийшла з лікарні. Сповідь матері приголомшила жінку. Хіба може нормальна людина так ставитися до рідної доньки? Ні. Ірина точно має психічні відхилення від народження. Наталці було так важко на душі, що годі й казати. Наступного дня пішла до церкви і довго молилась. А ще за день знову пішла в лікарню. На душі Наталці стало спокійно і світло. Нехай Ірина ненавидить її, та вона не зважатиме на це. Наталка все пробачила матері. Остаточно і безповоротно. І молитиме Господа, аби Він пробачив Ірині. Приготувалась не зважати на материні дорікання. Але то було зайвим. Уранці Ірина померла.

Наталка поховала її поряд із могилою батька. Не було в серці жінки зловтіхи. Був лише жаль. Жаль за людиною, яка згубила себе, ганяючись за примарами. І втратила звичайнісіньке людське щастя.