Жіночі історії
Сумний Святий вечір в сорок шестім році,
По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.
– Бабцю, а чого таку сумну колядку вигадали? Різдво – то веселе свято, треба веселої співати! – ми з братом допитувались у нашої бабусі Пелагеї Петрівни.
І бабуся нам розповідала про війну, про операцію «Вісла», коли тисячі людей втратили свої домівки… Про Українську повстанську армію, визвольну боротьбу нашого народу…
Я добре пам’ятаю той вечір. Гарна велика кімната, багато світла. 90-ті. Незважаючи на це, всього вистачало (на свята старалися злагодити якнайкраще). У телевізорі показували «Сам удома», а пізно вночі – «Хрещеного батька», всі три частини. І бабусині розповіді, ніби з кінофільму, далекі, нереальні… В них неможливо було вірити.
Сіли до вечері мати з діточками,
Замість мали вечеряти та й облилися сльозами.
Стіл був щедрим, хоч і пісним, а кутя – «голодною», у нашій родині готують тільки таку – вода, пшениця, цукор та мак. Бо голодним був 1946-й, коли родина втратила все, що мала, й опинилася в малому селі на Тернопільщині. Для проживання прабабі Тетяні, тоді молодій жінці з чотирма дітьми, відвели стайню, де раніше тримали худібку. А прадід Петро знайшов сім’ю вже згодом, спершу їх розлучили, і невідомо було, чи чоловік знайдеться. Уже згодом збудували хату, завели господарство… Ті перші голодні роки моя бабця, тоді маленька дівчинка, запам’ятала на все життя.
Я живу у 2023-му, тепер усе є, проте щороку, готуючи «голодну» кутю, я подумки дякую жінкам свого роду, які святкували Різдво у стайні, без чоловіка і зберегли себе, дітей, витримали це випробування.
Мати гірко плаче, а діти питають:
– Мамо, мамо, де наш тато, чом не вечеряють?
Я змалечку знаю: за святковий стіл сідаємо, коли вся родина зібралася. Якщо хтось у дорозі, запізнюється, чекаємо. Не можна своїх «губити», бо весь рік будуть загубленими, якщо не щось гірше. Найчастіше спізнювався тато: працював допізна навіть у Святвечір. Відчиняв двері, заносив у хату морозний дух і запах бензину та машинного мастила. Відповідав мамі, де його носило, і можна було розпочинати молитву. Напруження спало, всі наші вдома.
– Тато на чужині, в далекім Сибіру,
Споминають Святий вечір в нашій славній Україні.
Шестирічна дівчинка не могла собі навіть уявити, що 36-річна я сідатиме за Вечерю без тата і навіть без Володьки. Що наші українські чоловіки будуть розкидані – хто у шпиталях, хто у бліндажах… Що кутю варитимуть побратими, і лише маленькі квадратики телефонів через відеозв’язок передаватимуть слова та погляди любові. Що біль розлуки буде сильнішим за святочний настрій і за столом того Святвечора ніхто не колядуватиме.
А там стара мати за синами плаче,
Мала-м штири, як соколи, а тепер я їх не бачу.
Світ був щедрим і гарним, батьки – молодими, родина – дружньою. Різдвяну зірку виглядали з особливою пильністю і, помітивши її делікатний проблиск, одразу бігли в сутерини:
– Мамо, час вечеряти!
Пахло мандаринами і хвоєю, на ялинці поміж інших іграшок висіли цукерки: «Червоний мак», «Каракум», «Ромашка»… І так хотілося їх зрізати і з’їсти. Згодом ми з братиком почали нишком їсти смачну начинку, а замість неї напихати вату. І яким же було наше здивування, коли ми дізналися, що тато встиг швидше за нас і частини цукерок уже не було, а на ялинці висіло багато муляжів! Не передати словами це дитяче розчарування. От тато, хуліган!
Як же мені тепер бракує тих муляжів і як би я хотіла дочекатися того часу, коли хтось нишком позамінює начинку! Але моїх поруч немає. Я не прикрашаю ялинку і не розвішую на ній цукерок. Я просто не розумію навіщо.
Допоможи нам, Боже, все це перебути,
Нашу неньку Україну з кайданів розкути.
Ми не розуміли тієї сумної коляди. Нас захоплювала мелодія і тривожив незрозумілий дитячим серденькам сум. У дитячому світі не було місця для такої реальності. Були кутя, вареники, узвар, пампухи, Різдво. Всі наші були вдома. Дідо дав 20 гривень (10 доларів!) на коляду. Україна була маленькою, але вже цілісною, незалежною. Ми не здогадувалися, що попереду багато роботи, нестабільність, дорослішання і війна 2014-го, не могли уявити повномасштабного вторгнення, окопів, бліндажів, ракетних атак і всього того, чим наповнена реальність 2023 року, коли я пишу ці рядки.
О, Ісусе милий, змилуйся нам нині,
Даруй волю, даруй долю нашій славній Україні!
Оля і Володя були наївними та щасливими, і, мабуть, добре, що не знали, що сумна коляда 1946 року віщувала нам наше майбутнє.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

