СТРАШНИЙ СОН НАЯВУ

– Доню… на нашого Максима прийшла похоронка, – чи то говорила, чи то кричала мама. Щой­но Оксанка зателефонувала із села. Приїжджали з військкомату.

Ніби світ потьмянів за секунду, Марта більше нічого не чула, тільки й встигла крикнути:

– Я вже їду.

Дорога додому видалася якоюсь надзвичайно довгою, в голові паморочилося, у скронях стукало «похоронка». Її сон, її страшний сон справдився. Цього не може бути, як же так?!

Далі годі й переказувати. Чорні дні сумнівів, сподівань і очікування. Тіло привезли в морг без документів, у такому стані, що звичайне опізнання неможливе. Двоє вцілілих хлопців з бригади, які були разом з Максом на завданні, підтверджують, що то саме він. Але щоб остаточно встановити особу загиблого, треба, аби його упізнали рідні. Максова дружина із сином їдуть у Дніпро. Уся сім’я молиться, щоб це була помилка, щоб це був таки не він.

– Наш Макс не міг загинути! – повторювали всі як один.

Проте у війни була інша думка… «19 червня 2022 року солдат Максим М. отримав наскрізне поранення уламком від снаряду, несумісне із життям, під час виконання бойового завдання в н/п. Н. Смерть миттєва», – приблизно так написали в лікарському висновку про причини смерті.

Як із цим можна змиритися? Його нема… Це точно він, точно! Всі речі його, на грудях срібний хрестик, що його батько подарував на день народження, на штанях брелок іще дідусевий. Ні-і-і-і!!!

Марта крутила все в голові, перемотуючи ці думки, ніби плівку на касеті зі старого «Маяка». Макс зав­жди слухав на ньому «Бєлиє рози» там, у далекому дитинстві. Хотілося стиснути руками голову й кричати тим думкам: «Замовкніть!» Вона автоматично ходила, виконувала якусь роботу, але ніяк не могла оговтатись. Війна не десь там, вона ось тут, зовсім близько, не в новинах телемарафону, а в її домі. Вона безжально, безпринципно знищує всіх на своєму шляху.

– Мамо, я не знаю, як бабуся це перенесе. Вона не житиме без нього, розумієш? Так і сказала мені під час останньої розмови. Та ще й ці бюрократи кляті не віддають тіла. Транспортувати немає змоги, хай їм грець!

Історія загибелі Макса обростала новими подробицями, від яких ставало ще більше боляче, ще нестерпніше. Люди йшли на вірну смерть, усвідомлючи, що відступати не мають права. Між собою домовилися за змоги не залишати загиблих на полі бою. Їхню машину обстріляли з «Градів», а на додачу фосфорними бомбами шліфонули всю околицю. Макс загинув першим. Із 19 хлопців лише двоє лишилися живими…

Слова підтримки від колег і друзів не допомагали, навіть дратували Марту. Вона не мог­ла не плакати. Біль щохвилини стискав горло і душив, як найлютіша гадюка, не даючи вдихнути. Не давало спокою, що не можна похоронити рідну людину. Що вона лежить десь там у холодному морзі майже тиждень.

– Господи, раз Ти вже його забрав, дай хоч поховати нормально, повернути додому, в його рідну землю!

Як же це важко – намагатися опанувати себе, старатися підтримувати своїх рідних і не показувати дітям, що тобі хочеться волати на весь світ про свою ненависть до тої нечисті, яка прийшла в наш дім і нищить, нищить усе і всіх, палить до тла, перетворює в руїни.

Тільки молитва могла трохи стишити почуття, тільки щирі прохання до Господа прийняти душу Макса й простити все, чим завинив. Адже нема більшої любові, ніж віддати життя своє за друзів своїх. Так ніби пише Святе Письмо. А ще молитва про те, щоб Максова смерть і смерті всіх наших хлопців не були марними, щоб настав таки мир на нашій змученій землі.

Марта була віруючою людиною, і саме віра допомагала їй не втратити здоровий глузд від горя. Іноді вона ставала такою підозріло спокійною, що їй було трохи соромно за це. У пам’яті спливали якісь давні щасливі спогади, вони тішили її. Здавалося, Марта ще ніколи так багато не говорила про Макса, не розповідала чудернацьких смішних історій з дитинства. Ніби кожна з них не давала йому піти від неї.

Після похорону стало трохи легше. Макс уже був удома (о, Боже, як це жахливо звучить!) Так, легше, адже він не ли­шився десь там, у далеких полях, незнай­дений, невпізнаний… Віддавши життя на сході, Макс знайшов свою останню домівку в рідному селі, на рідному полі, у своїй землі, яку так любив. І всі близькі матимуть змогу приходити до нього на могилу.

Війна вчить нас багато чого. Марта це зрозуміла дуже чітко. Герої вмирають, не вірте голосним написам на білбордах. Спитайте про це у матері, що втратила сина, у вдови, у сироти. Прийняти і повірити у смерть рідної людини практично неможливо. Змиритися з несправедливістю, із жорстокістю та безглуздям війни, якої могло й не бути, теж. Єдине, що залишається, – це молитися за душу того, кого любиш, за те, щоб цей жах скоріше закінчився. Краї рани в нашому серці затягнуться згодом, але шрам нитиме все життя. Ті, хто пішов від нас у далекі світи, не зникають насправді, їх тільки фізично нема з нами. Але вони живуть доти, доки ми про них пам’ятаємо.

Для Марти Макс назавжди залишиться живим. Вона це точно знає. Він десь там, далеко, на небесному полі сіє золоту пшеницю, такий самий веселий, з теплою усмішкою і кумедними вусами, які так йому личили. Тільки на день народження більше не зможе їй зателефонувати і сказати: «Ну що, Мартусю, вітаю тебе, рости здорова і будь щасливою!». Вона житиме, скільки дасть Бог, житиме! І обов’язково постарається бути щасливою.