СТРАШНИЙ СОН НАЯВУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

07 листопада 21:22

325

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Чи боялися ви коли-небудь своїх снів? Отак, щоб аж прокидатися в холодному поту і тремтіти, як осиковий листок, не розуміючи до кінця, то був сон, а чи реальність? Адже побачене шокувало, втілюючи найбільші страхи.

Одного літнього ранку Марта прокинулася від власного крику. Важко дихаючи, піднялася, сіла на ліжко й довго дивилася переляканими очима просто перед собою в якусь одну точку, як часто дивляться психічнохворі. Що це було? Відчуття реальності ніяк не поверталося. Марта потерла руками очі й, лише почувши сигнал будильника, остаточно прокинулася.

– Боже, яке жахіття! Це ж треба, щоб таке наснилося!? Ні, ні, це все просто нічне жахіття! Я хвилююся, весь час думаю про нього, от і наснилося те, чого найбільше боюся.

Марта вирішила нікому не розповідати про свій сон. Ну а як таке можна розповісти? Всі й так занадто напружені та знервовані. Четвертий місяць війни, четвертий місяць їхній Максим воював на сході: спочатку служив біля Лисичанська, потім поблизу Сєверодонецька. Жодного спокійного дня. Постійні тривоги, прильоти, безкінечні новини про чергові масовані обстріли, страх за дітей, яких мусиш залишати вдома самих, і постійне очікування дзвінка або хоча б смс із «плюсиком», щоб хоч на мить видихнути: «Живий». Уся родина – суцільна натягнута струна.

Макса Марта любила з дитинства – маминого молодшого брата, який годився їй радше у брати, ніж у дядьки. Був між ними якийсь невидимий, незрозумілий зв’язок, якась чудернацька таємниця чи що. Вони могли довго не бачитися, а потім говорити, ніби й не розлучалися. Макс, як і в дитинстві, любив жарти й цукерки, вмів якось по-особливому промовляти її ім’я. Власне Максові вона і завдячувала своїм ім’ям, адже він з першого погляду на маленьку племінницю вирішив, що вона має бути саме Мартою, на що молоді батьки залюбки погодилися. Адже майже місяць не могли визначитися, як назвати свою маленьку принцесу. Це було так давно, ніби в минулому житті...

А тепер війна, про яку ніхто не міг і подумати взагалі. І він там, її добрий Макс, який усе життя працював на землі, не гадаючи, що доведеться тримати в руках зброю, а не кермо улюбленого трактора.

Важкі роздуми перервали голоси дітей, які прокинулися і чекали сніданку. Новий день приніс свої звичні турботи, і Марта, як ніколи, із задоволенням поринула в них, аби швидше забути своє страшне сновидіння.

Відтоді минуло два тижні. До загальної «веселої» картинки буднів додалася хвороба малого Сашка. І це в червні! Довелося покликати маму, щоб пригледіла за дитиною, бо саме собі те хлоп’я ради не дасть. Десь у час обідньої перерви пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся голос, що дуже дрижав, абонент ледь вимовляв слова. Перша думка – що в малого температура піднялася чи щось таке (мама зазвичай боїться, коли дітям стає отак зле).

– Доню... на нашого Максима прийшла похоронка, – не то говорила, не то кричала мама. Щойно Оксанка зателефонувала із села. Приїжджали з військкомату.

Ніби світ потьмянів за секунду, Марта більше нічого не чула, тільки й встигла крикнути:

– Я вже їду.

Дорога додому видалася якоюсь надзвичайно довгою, у голові паморочилося, у скронях стукало «похоронка». Її сон, її страшний сон справдився. Цього не може бути, як же так?

Далі годі й переказувати. Чорні дні сумнівів, сподівань і очікування. Тіло привезли в морг без документів, у такому стані, що звичайне упізнання неможливе. Двоє вцілілих хлопців з бригади, які були разом із Максом на завданні, підтверджують, що то саме він. Але щоб остаточно встановити особу загиблого, треба, аби його упізнали рідні. Максова дружина із сином їдуть у Дніпро. Уся сім’я молиться, щоб це була помилка, щоб це був таки не він.

– Наш Макс не міг загинути! – повторювали всі, як один.

Проте у війни була інша думка... 19 червня 2022 року солдат Максим М. отримав наскрізне поранення уламком від снаряда, несумісне із життям, під час виконання бойового завдання в н/п. Н. Смерть миттєва», – приблизно так написали в лікарському висновку про причини смерті.

Як із цим можна змиритися? Макса нема... Це точно він, точно! Всі речі його, на грудях срібний хрестик, який батько подарував на день народження, на штанях – брелок іще дідусевий. Ні-і-і-і!!!

Марта крутила все в голові, перемотуючи ці думки, ніби плівку на касеті зі старого «Маяка». Макс завжди слухав на ньому «Бєлиє рози» там, у далекому дитинстві. Хотілося стиснути руками голову і кричати тим думкам: «Замовкніть!». Марта автоматично ходила, виконувала якусь роботу, але ніяк не могла оговтатись. Війна не десь там, вона ось тут, зовсім близько, не в новинах телемарафону, а в її помешканні. Вона безжально, безпринципно знищує всіх на своєму шляху.

– Мамо, я не знаю, як бабуся це перенесе. Вона не житиме без Макса, розумієш? Так і сказала мені під час останньої розмови. Та ще й ці бюрократи кляті не віддають тіла. Транспортувати немає змоги, хай їм грець!

Історія загибелі Макса обростала новими подробицями, від яких ставало ще більше боляче, ще нестерпніше. Люди йшли на неминучу смерть, усвідомлючи, що відступати не мають права. Між собою домовилися за змоги не залишати загиблих на полі бою. Їхню машину обстріляли з «Градів», а на додачу фосфорними бомбами шліфонули всю околицю. Макс загинув першим. Із 19 хлопців тільки двоє залишилися живими...

Слова підтримки від колег і друзів не допомагали, навіть дратували Марту. Вона не могла не плакати. Біль щохвилини стискав горло і душив, як найлютіша гадюка, не даючи вдихнути. Не давало спокою, що не можна похоронити рідну людину. Що вона лежить десь там, у холодному морзі, майже тиждень.

– Господи, якщо Ти вже забрав Макса, дай хоч поховати нормально, повернути додому, в його рідну землю!

Як же це важко – намагатися опанувати себе, старатися підтримувати своїх рідних і не показувати дітям, що тобі хочеться волати на весь світ про свою ненависть до тієї нечисті, яка прийшла в наш дім і нищить, нищить усе і всіх, палить дотла, перетворює на руїни.

Тільки молитва могла трохи стишити почуття, тільки щирі прохання до Господа прийняти душу Макса і простити все, чим завинив. Адже нема більшої любові, ніж віддати життя своє за друзів своїх. Так ніби написано в Святому Письмі. А ще молитва про те, щоб Максова смерть і смерті всіх наших хлопців не були марними, щоб прийшов-таки мир на нашу змучену землю.

Марта вірила в Бога, і саме віра допомагала їй не втратити здоровий глузд від горя. Іноді жінка ставала такою підозріло спокійною, що їй було трохи соромно за це. У пам’яті спливали якісь давні щасливі спогади, вони тішили її. Здавалося, Марта ще ніколи так багато не говорила про Макса, не розповідала чудернацьких смішних історій з дитинства. Ніби кожна з них не давала йому піти від неї.

Після похорону стало трохи легше. Макс уже був удома (о Боже, як це жахливо звучить!) Так, легше, адже він не залишився десь там, у далеких полях, незнайдений, невпізнаний... Віддавши життя на сході, Макс знайшов свою останню домівку в рідному селі, на рідному полі, у своїй землі, яку так любив. І всі близькі матимуть змогу приходити до нього на могилу.

Війна вчить нас багатьох речей. Марта це зрозуміла дуже чітко. Герої вмирають, не вірте голосним написам на білбордах. Спитайте про це в матері, яка втратила сина, у вдови, у сироти. Прийняти і повірити у смерть рідної людини майже неможливо. Змиритися з несправедливістю, із жорстокістю та безглуздям війни, якої могло й не бути, теж. Єдине, що залишається, – це молитися за душу того, кого любиш, за те, щоб цей жах скоріше закінчився. Краї рани в нашому серці затягнуться згодом, але шрам нитиме все життя. Ті, хто пішов від нас у далекі світи, не зникають насправді, їх тільки фізично нема з нами. Але вони живуть доти, доки ми про них пам’ятаємо.

Для Марти Макс назавжди залишиться живим. Вона це точно знає. Він десь там, далеко, на небесному полі сіє золоту пшеницю, такий самий веселий, з теплою усмішкою і кумедними вусами, які так йому личили. Тільки на день народження більше не зможе їй зателефонувати і сказати: «Ну що, Мартусю, вітаю тебе, рости здорова і будь щасливою!». Вона житиме, скільки дасть Бог, житиме! І обов’язково постарається бути щасливою.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!