Життєва історія
Здається, пів світу обійшла, аж доки побачила хатину з колодязем-журавлем і заростями розлогих дерев, що сторожею принишкли біля обійстя.
Стежка, що бігла у далеч, де хмари стелилися майже понад самою землею, губилась серед високих заростей цикорію, який горів у полудень кошиками ніжно-синіх квітів. І Меланка поволі ступала острівцем зелені, гублячись у безлюдді, прислухалася, як гомонів довкола світ – щебетом птахів, шелестом трав, настороженим криком-зойком сполоханого її несподіваною появою птаства. Удалині, на розлогому пагорбі в центрі села, здіймалася у височінь стара церква, біліли декілька хатин з рівненькими рядками городини обабіч та темно-синя смужка мілкої річки звивалася-вилискувала на сонці зміїним тілом.
Стефа саме поралася на подвір’ї – годувала курей, розсипаючи під їхнє нетерпляче сокотання зерно. Побачивши несподівану гостю, приклала долоню до очей (сонце засліпило її) і вочевидь не впізнала, бо й досі пильно вдивлялася в постать, яка наближалася. «Ще б пак, – подумала Меланка, – стільки років минуло відтоді, як…». Пасмо помережаного памороззю темного волосся вибилося з-під квітчастої хустини, обличчя видовжилося, змарніло, лише очі такі ж, як колись, – чорні, як терен, і глибокі-глибокі…
– Улітку, коли село не потопає у грозах, життя тут біжить розмірено, тихо. У сусідстві зі мною мешкає літнє подружжя, – розповідала Стефанія, розкладаючи тарілки з барвистими візерунками, куди невдовзі налила ароматний гарячий суп. – Обом за вісімдесят, діти розбіглися світами, тож живуть удвох. Усеньке життя тут. Більшість мешканців села – переважно літні люди, а молоді тікають у місто або деінде, шукаючи кращого життя. Колись у цьому селі – справжньому райському кутку – вирувало життя, а тепер…
Стефа сумно зітхнула, відкидаючи волосся, підперла зморшкуватою рукою обличчя. «Як вона змінилася», – ловить себе на думці Меланка. Пам’ятала сусідку моторною і сповненою запалу, з бездоганним макіяжем та у завжди стильному одязі. А тепер нібито й позбулася вона того колишнього міського лоску, але обличчя таке – аж світиться… І очі – ніби досі читають чужі думки, проникаючи вглиб людського серця. А вголос запитала:
– Не хочеш повернутися назад у місто? Я ж, коли ти надумала поїхати в село, й уявити не могла, що залишишся тут назавжди…
– Я теж не планувала, але… Ми ж мріяли з Миколою після того, як вийдемо на пенсію, повернутися сюди – на вітцівщину. Він усе тут облаштував, аби можна було жити: мав золоті руки, мріяв рибалити, вирощувати городину, допомагати дітям. Наші батьки – землероби, тож любов до землі в нас у крові. Дарма дехто вважає негідним поратися на землі, мовляв, атавізм: люди відкривають нові галактики, освоюють нанотехнології, а тут… Але якби не важка сільська праця й не ті потріскані пучки, якими щодня селяни пораються в землі, хіба змогло би вижити місто, міг би існувати прогрес?
…Стефу та Миколу більшість знайомих вважала ідеальним подружжям. Кількадесят років разом – куди нитка, туди й голка, куди Стефа, туди й Микола. Такі гармонія та повага нечасто панують у сім’ї. Товаришували родинами, і Меланці не раз доводилося чути про історію кохання своїх сусідів, коли Микола викрав наречену мало не з-під вівтаря, адже, коли познайомилася з ним, була заручена з іншим. Але шляхи Господні незвідані, й судилося жінці стати на рушничок щастя з тим, хто одного дня вихором увірвався в її життя, довкола якого обертався увесь її світ. І от Миколи немає. Пішов з життя раптово, як інколи падає дерево, підточене спалахом-влучанням блискавки – за крок до їхньої подорожі, за крок до мрії. І тепер вона – колишня вчителька – порядкує тут сама, без нього, по крихтах збираючи докупки своє життя.
– Хіба мені багато треба? – каже Стефанія, окинувши поглядом невелику заквітчану рушниками та сухими травами, що сушаться на сволоку, кімнату. – Городину вирощую сама, ще й дітям допомагаю. Маю таке-сяке господарство. Але… Нестерпно бачити, як час поглинає будинки, милі серцю місця, людей… Як поволі все, що тішило око, перетворюється на руїну, тлін. Важко миритися з цим, а ще нестерпніше – покинути. Адже тут – могили моїх батьків, Миколи. Тут я зростала, спиналася до сонця, як трава, тут назавжди залишилася моя душа...
Стефа вмовкає, дивиться на залите полуденним сонцем подвір’я. Здається Меланці, що перед нею – не та сусідка, яка вирощувала на балконі герань та ретельно стежила за новинками моди, а зовсім незнайома їй жінка, яка одного дня пішла за покликом свого серця, щоб пізнати тихий смуток, радість, розчарування, розуміння. Яка знаходить себе й водночас губить серед цих старих хатин, суворих дерев, барвистого килима квітів, яка ні на мить не забуває про свою любов – ту, що назавжди оселилася в її серці.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

